Нині, 2-го травня євреї по всьому світу відзначають Йом а-Шоа — День пам'яті жертв Голокосту. З цієї нагоди тут вперше публікую лист Митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія ХІ з повідомленням про вбивства євреїв у Галичині та згадка про написаний Ним протест у цій справі до Гімлера. Подібний лист Шептицького є відомим.

Але з серпня 1942 року. Цей же документ написаний у березні 1942 року, пів року швидше і, не знати чому, дослідники оминають цей факт і текст. Зміст листа подаю нижче.

1942 р., березня 28, Львів. – Лист митрополита Андрея Шептицького до Святішого Отця Пія ХІ

Léopol, le 28 mars 942
In Pace.
Переклад з французької

Святіший Отче,

Скоро ось уже десять місяців, як ми живемо під режимом Гітлера. Досі я не послав донесення, почасти через те, аби не надокучати Вашій Святости надто частими листами, та передовсім прагну смиренно подякувати Вашій Святости за велику ласку призначення Апостольських Екзархів. Вони мають намір написати спільний подячний лист, але й досі не було змоги зв’язатися з Екзархом Нєманцевичем з Альбертину. Отож від їхнього і свого власного імени дякую Вашій Святости за здійснення наших прагнень, а я зі свого боку щиро дякую за призначення Делегата Вашої Святости у тій справі. Обіцяю Вашій Святости діяти лише як виразник Ваших намірів і якомога частіше посилати донесення Святій Східній Конгрегації.

Перемога німецької армії і відступ з нашої країни червоної армії ми відчули як велике полегшення; нарешті священикам дозволено опікуватися школами і давати там уроки катехизму.

Нові власті поки-що дають нам майже повну свободу – до нас не застосовують антикатолицькі закони, чинні в Рейху. Поміж керівниками трапляються навіть добрі католики з найкращими намірами; але чиновники, яких до нас присилають і через яких центральна влада, безперечно, має намір усе регламентувати і прибрати до своїх рук, є переважно людьми без віри й закону і більш ніж посередніми адміністраторами. Через це дефективна у силі деталей система, внизу, в провінції, стає нестерпною тиранією і, гірше того, системою корупції, про яку нелегко здати собі справу. В міру просування на схід німці стають усе більш волюнтаристськими і зовсім безоглядними у проявах національного егоїзму, що не знає ніяких меж. Вони вважають усіх юдеїв воєнними противниками і влаштовують побоїща, в яких тисячі юдеїв гинуть разом зі своїми жінками і дітьми, наприклад, в усіх великих містах України вони винищили усіх юдеїв, що не втекли перед їхньою армією – у Києві майже 130 000, за описами, які видаються достовірними; аналогічна кількість – в інших містах.

Спочатку у нашій країні вони ще не увійшли в раж настільки, аби влаштовувати подібні видовища перед населенням; хотіли, мабуть, звалити на нього відповідальність за ті вбивства; вони часто наказували місцевій міліції страчувати без суду сотні юдеїв і фотографували страти. У Львові, таким способом, за даними Ізраїльської Громади, було страчено 15 000 юдеїв, а чиновників тієї Громади змушували давати властям офіційні свідчення, що юдеїв перебили українці.

Вже з самого початку війни юрби молоді записувалися в місцеву міліцію, і видається незаперечним [факт], що цю міліцію використовували для таких кривавих справ. В листі до Гімлера, я, як і слід було зробити, висловив протест проти цього – та, здається, нічого не добився. У єдино можливий на той час спосіб я опублікував пастирський лист про злочин людиновбивства і спробував через духовенство попередити молодих, щоб вони не записувалися в міліцію чи інші організації, де їхні душі могли б наражатися на небезпеку. Юдеї були не єдиними, кого арештовували і страчували – без суду загинуло сотні, а може й тисячі людей з інтелігенції тільки за те, що їх вважали ворогами. Українців називали друзями, ба навіть інколи союзниками, та вже через кілька тижнів ми зрозуміли, що то були лише слова – не більше, бо сотні разів мали змогу переконатися, що нас безсовісно дурили – того вимагала система. On jouait un parti contre un autre. Проте цілком у дусі мистецтва роз’єднувати – грали на (on se jouait de) найкращих намірах різних осіб чи організацій з єдиною ціллю – внести хоч якийсь розбрат, з якого й користали. Система вимагала прийняти як доконані факти усі експропріяції, яких називали „націоналізацією” приватного майна; його завше обіцяли повернути власникам, проте не повернули й досі. Добре відомо, що державна поліція втручається в усе й усе бере в свої руки і що зникають усі ті, хто їй здається противником, усі, що можна б довідатись, що став в’язнем. Сподіваємося найгіршого, і в багатьох краях цей режим дуже нагадує правдивий „Терор”. Повіт, у якому староста – католик, протестант або ж просто порядний чоловік, живе майже в мирі і попри доволі великі контрибуції, можна не жалітися на злигодні затяжної війни. Та коли повітовий староста чи начальник поліції повіту чоловік жорстокий, скупий або просто злий, а так є в більшості повітів, народу доводиться тяжко страждати. У 41-му році в усій країні був дуже поганий урожай (і надзвичайно добрий на Великій Україні), а до того ж Бог випробовував країну повенями – таких і близько не пам’ятає теперішнє покоління. Усе Прикарпаття – принаймні кілька сотень сіл – розорено тими повенями і ми є свідками справжнього голоду у тих краях, як і в гірських селах, де не вирощують ні зерна, ні картоплі. 

Розпочалася акція помочи, але сполучення таке важке, і часто буває, що села, які страждають від голоду, посилають делегатів у села багатші, або ті, яких оминуло лихо, закупити там продуктів, і як тільки продукти куплено, їх відбирають місцеві власті чи псевдовласті, і не можна, зрозуміло, добитися, аби їх було за то покарано. Становище народу утруднює ще й те, що дрібні підлеглі чиновники й поліцейські часто б’ють і бичують людей без жодної на то причини, просто задля самого задоволення бити і жорстоко поводитися. Зазвичай ті підлеглі – то люди, нітрохи не ліпші від випущених на волю каторжників…..

ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1т, спр. 90, арк. 25-26. Рук., франц.

Іван Матковський