Апокаліпсис COVID-19
  • Чтв, 26/03/2020 - 19:31

Апокаліпсис. Сотні фільмів з найрізноманітнішими сценаріями не передають й долі того, що відчуває сьогодні людство, слідкуючи за екранами моніторів та телевізорів. Світові туристичні центри, які ще, здавалось, вчора нагадували переселені мурашники, нині вражають своєю моторошною самотністю. Сумні міста, зажурені, заплакані без своїх вірних храми, так і хочеться вторити євангелисту “І як наблизився і побачив місто, він над ним заплакав ”.. (Лк.19,41)

Поки боротьба з вірусом проходила в далекому Китаю, все це здавалося якимось жартом. Де ми, а де Китай? Та й китайців ледь не півтора мільярда, поки перехворіють - з вірусом буде покінчено. А, зрештою, що нам якийсь вірус? Давно відомо, що людина - цар природи, вона вже перемогла багато страшніші пошесті, а з якимось черговим, дрібним аналогом грипу, справиться легко. 

Та як виявилося, не так все просто. Китайці всі не перехворіли, з поширенням вірусу в себе виглядає на те, що покінчили і він, успішно емігрувавши до загорділої бабці Європи, з такою ж легкістю перетнув океани, наповнивши планету страхом перед невідворотнім. 

Страх. Як народження, так і смерть абсолютно природні і так же абсолютно не залежать від нашого бажання. “Хто з вас, журячись, може добавити до свого віку хоча б один лікоть?” (Мт. 6,27)  Кожен розуміє, що життя не вічне, але поза тим, всі ми піддаємось обману нашого розуму, який ховає ці знання глибоко у підсвідомість. Зрештою, напевно, воно й правильно так закладено Творцем, бо інакше щоденна, щохвилинна думка про те, що цей нинішній день може стати останнім, перетворили би наше існування на пекло.

І ось ми стали свідками того, як події останніх місяців, день за днем оголюють нерв страху в цілому суспільстві. Тривожна напруга просто відчувається в повітрі, в розмовах, в спілкуваннях. Чи станеться чудо, і молох коронавірусу омине Україну, обмежившись поодинокими жертвами,- неможливо сказати. У всякому разі, більшість з нас свідомі того, що Україна абсолютно не готова до тих викликів, які постають перед нею, і якщо це станеться, то буде класична для нас ситуація: спасіння потопаючих  - справа рук самих потопаючих. Тому більшість сподівається на чудо. На чудо, але не на Бога. Точніше Бог у цьому прагненні присутній, але якийсь зовсім інший Бог. Не той, що говорить до нас через своє Слово, не той, про якого голосять у храмах, бо всі ті церкви зі своїми священиками для багатьох годяться тільки для жартів та анекдотів, тому люди шукають собі якогось абстрактного, власного Бога. Що ж стосується Церкви, то виглядає на те, що градус неприязні інколи вже просто зашкалює. Ба навіть більше, саме Церкви, храми і священики сьогодні є одними з тих, кого систематично звинувачують в байдужості до теперішньої ситуації і ледь не в поширенні коронавірусу. І це при тому, що жодного підтвердженого зараження саме в храмі на богослужіннях поки що не було (за винятком одного з останніх заражень на похороні священика на Тернопільщині).

Але який ажіотаж! Важко сказати чи є хоча б якісь журналісти та блогери, які розповідаючи про померлу з Житомира, не згадали про те, що вона після повернення з Польщі була в церкві, наголошуючи на тому, що вона поза всяким сумнівом, перецілувала там всі ікони та розп’яття. З яким злорадством та нетерпінням всі чекали, що ось-ось проявиться вірус в тих, хто був в тому ж самому храмі і …  мовчання. 

Інколи від тих нападок починає здаватися, що війна оголошена не вірусу, а Церкві. І, якщо чесно, частково причини цьому зрозумілі. І причин цьому немало. В силу природи свого виникнення і існування, Церква завжди була і є на передовій у боротьбі між силами світла і темряви, тож не дивно, що для багатьох, особливо для невіруючих, Церква - як кістка в горлі. З іншої сторони, Церква і її служителі, в певній мірі, самі винні в цій ситуації. З давніх-давен Церква була пристановищем як різних диваків, так і тих, кого називають юродиві Христа ради, тих, кого світ не розуміє і не сприймає. Тих, хто є таким по своїй природі, по своєму покликанню і тих, хто тільки грає свою роль. А що ця фальш, здебільшого добре відчутна, то й неприязнь переноситься від конкретних осіб на цілу спільноту. Та, зрештою, проблема не тільки в цьому, що духовенство не відповідає уявленню пересічного вірянини про ідеального священнослужителя тим більше, що в історії відомі численні випадки, коли люди засуджували, розпинали як фігурально, так і реально осіб, які провадили дійсно святе життя і яких потім таки визнавали святими навіть їхні недруги. Питання й в тому, що, нерідко, Церква у своєму прагненні спасти, наблизити людство до Бога, не людей підносить до неба, а Бога тягне донизу. Якщо протягом попередніх століть, домінувало виключно вчення про Бога як жорсткого, твердого суддю “який за добре нагороджує, а за зле карає” то останні десятиліття, Бог - це виключно любов, добрий батько блудного сина, який з легкістю прощає будь-який гріх і просто з нетерпінням чекає поки грішник повернеться. А побачивши того на порозі, ріже годоване теля для святкової гостини. Істина в такому уявленні є, але, наголошуючи виключно на цьому, нерідко ми забуваємо, що одного з гостей, який прийшов на забаву без весільної одежі, зневаживши господаря, було викинуто геть. 

Та я зовсім не заперечую, що Бог - це люблячий, добрий батько, який каже: “Я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив.” (Єзек. 33,11) Але Бог не схожий на кавовий апарат, який проковтнувши кілька гривень, на нашу першу забаганку, видасть нам бажаний напій з цукром чи без нього, з молоком чи без молока. Неможливо задобрити Бога, змінивши на секунду своє життя. Обмеження в харчуванні та збільшення кількості поклонів, не наблизить нас до нього. 

«Навіщо мені безліч ваших жертв? - говорить Господь.- Я пересичений всепаленнями баранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят я не хочу.  Як приходите, щоб з'явитись перед моїм обличчям, то хто від вас вимагає, щоб ви топтали мої двори? Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для мене. Нових місяців, субот і скликання сходин я не можу стерпіти: беззаконня разом з урочистим зібранням. Від новомісяччів ваших та святкувань ваших відвертається душа моя. Вони для мене стали тягарем, вони мені незносні. Коли ви простягаєте руки ваші, я відвертаю від вас мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, я їх не чую. Руки ваші повні крови. Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчітеся добро чинити; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову! Ходіть же й розсудимось, - говорить Господь. Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна. Як схочете бути слухняними, то їстимете від благ країни. А як затнетеся й бунтуватиметесь, то меч пожере вас, бо уста Господні так говорять.» А всім відступникам і грішникам - погибель, і ті, що Господа покидають, загинуть.” (Іс. 1, 11-20; 28)

Провина Церкви в тому, що надто захопившись розповіддю про Божі чуда, вона не так часто згадує причини, які спонукували творити ті дива. Наголошуючи на зціленнях поодиноких осіб, здебільшого ми не згадуємо тисячі інших, яким в цьому було відмовлено. В овечій купелі лежало десятки чи й сотні важко хворих, але тільки до того одного нещасного, що лежав 38 років, підійшов і спитав Господь: “Бажаєш видужати? … Встань, візьми своє ложе і йди”. Решти потребуючих він ніби не зауважив, а міг легко сказати: “Ви всі здорові, повертайтесь до своїх домівок, ідіть до своїх родин”. Ми не знаємо з якої причини цього не сталося. Не знаємо чому й сьогодні він мовчить і не відкривається на сльози дітей, які залишаються сиротами, не відповідає, не потішає батьків, які плачуть над ліжечком хворої дитини. Не знаємо чому Бог допускає, щоби світ раз за разом потрясали страшні пошесті, які здатні буквально в кілька років забирати життя мільйонів людей. Лише віспа в 20 столітті вбила майже 300 млн. людей, а іспанка, тиф,  а СНІД, про який ми до короновірусу чули ледь не кожного дня, за 40 років забрав майже 35 млн. життів. Крім них, кожного року в Україні близько 90 тисяч осіб помирає від раку і нерідко то молоді, прагнучі життя люди.

Поза сумнівом, більшість наших питань так і залишаться без відповідей, але чи є в цьому Божа кара? Важко сказати. Якщо судити по Біблії, по історії вибраного народу, то Господь діяв найрізноманітнішими способами, якими мав намір тих людей опам'ятати та навернути. Зрештою, ми з вами знаємо, що метою втілення Ісуса Христа було зовсім не прагнення відбудови земного раю. Не для того він прийшов, щоби оздоровлювати, воскрешати тощо, всі ці акти чудес були, якщо так можна сказати, побічними продуктами виробництва для кращого поширення проповідей. А, зрештою, всі ті, кого за життя торкалася зцілююча Божа рука, все одно помирали в інший час. 

Чимало хто нині говорить, але ж Святе Письмо наводить приклад історії спасіння Ніневії на проповідь Йони? Так, це правда, але даймо собі відповідь: на кого ми схожі? На розкаяних мешканців Ніневії чи на впертих мешканців Єгипту на чолі з їхнім фараоном? І туди, і туди прийшов Божий посланець. І перший, і другий прийшли, фактично, проти своєї волі. Але коли Йона просто голосив слово Боже, то Мойсей ще й чинив знаки та чуда, і ось слова Йони були почуті і всі спаслися, а слова Мойсея були відкинуті і ті, хто їх відкинув, загинули. 

Нерідко ми відкидаємо Бога в таких ситуаціях, по тій простій причині, що маємо про нього фальшиві уявлення. Наділяємо його тими властивостями, яких він у собі немає. Можемо уявити собі такий приклад: школяр повертається додому. Ніс опущений, за плечима рюкзак, в ньому щоденник, в якому двійка. Знає, що вдома буде покараний. Йде й цілу дорогу додому молиться: “Боже, я тебе прошу, нехай та двійка зникне з мого щоденника. Я обіцяю, що вже буду вчитися, але нехай ця двійка пропаде…”. Приходить додому, першим ділом відкриває сумку, щоденник, а двійка як була, так і залишилися на місці. Розчарований своєю молитвою, Богом, кидає щоденник і каже, що більше ніколи не буде молитися.

Це видумана історія, хоча не виключено, що щось схоже час від часу стається. Якось я слухав проповідь одного євангелистського пастора, який захопливо розповідав своїм слухачам про те, який він потужний у молитві і як одного разу, коли їхав чужим авто, то вдарив його. Дуже розчарований, в дорозі посилено почав молитися і ось коли заїхав на заправку і вийшов та глянув на машину, то з великою радістю побачив, що на машині й сліду не залишилося від попереднього удару. Бог “відремонтував” його авто.  “Алилуя”! (не знаю як сприйняли цю історію його слухачі, але дальше я його слухати не став). 

Нині світ приблизно саме в такій ситуації. В щоденнику двійка, чужа машина розбита, а ми, боячись покарання, обіцяємо змінити своє життя на краще, головне, щоби Бог направив всі наші косяки. Хоча якщо чесно, ніхто не вірить, що зміниться. 

До одного мудреця якось завітав його колишній учень. З порога, тільки увійшовши, він радісно сказав: 

- Учителю, я настільки довіряю Богові, що навіть не прив’язав свого верблюда. 

-  Дурню, - крикнув той,- то Бог має пасти тобі верблюда?!

 

Хтось скаже: все це добре, але як бути з коронавірусом? Насправді, як я вже сказав, боятися небезпеки природно, бо нині-завтра на місці того чи іншого хворого може бути хто-небудь із нас та, зрештою, й інстинкт самозбереження ніхто не відміняв. Але якщо би можна було дивитися на нинішню дійсність так як ми перечитуємо біблійні історії, то як би це не звучало, але виглядає на те, що якщо би коронавірусу не було, його би треба було придумати. Кожен, хто займався фотографією, не теперішньою, але ще тією - з плівкою в камері, з тривалим процесом виготовленням фотографії, можливо, пам’ятає ті свої перші спроби, коли він брав чистий білий фотопапір і опускав його у ванночку з проявником? І ось перші секунди, і в тьмяному світлі червоного ліхтаря, на папері починають з’являтися обриси давно знятої світлини. Коронавірус - це проявник, він не тільки показав нам, що ми не є панами ні свого життя, ні цього світу, а він проявив той страх, який світ ховав під маскою зарозумілості, проявив людську ницість, підлість, жадобу, але разом з тим і милосердя, жертвенність, повноту любові. Питання залишається одне: чи здатні ми зробити добрий висновок з такого дорогого уроку? Кожен фотограф, проявлену фотографію опускав в наступну ванночку з іншим розчином - з фіксажем, який закріплював зображення на папері, без нього, після попадання світла, фотографія чорніла. Якщо ми з вами не закріпимо уроки цього тривожного часу, проявленого через коронавірус, то знову, вже вкотре, всі ці жертви будуть принесені марно.

 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць