Як вже повідомлялося, 11 вересня 2016 року у місті Караганді в Казахстані відбудеться беатифікація Слуги Божого о. Владислава Буковинського, римо-католицького священика, який народився 1904 року в Бердичеві на Київщині, а відійшов по вічну нагороду 1974 року в Караганді, де відбував заслання.

 Біографічна довідка

Буковинський Владислав-Антоній Йосифович народився 4 січня 1905 року в місті Бердичеві в сім’ї директора цукроварні Кіпріяна-Йосифа Буковинського та його дружини, Ядвіги Сціпіо дель Кампо. Кіпріян-Йосиф Буковинський походив з поміщицької родини із села Свєнціца в Сандомирському повіті в Польщі — помер у 1952 р. в Кракові. Його мати - Ядвіга Сціпіо дель Кампо – походила з ополяченого італійського роду.

Владислав був охрещений в парафії святої Варвари міста Бердичева. Початкове навчання Владислав отримав вдома, у 1914 році розпочинає навчання в російській гімназії у Києві, а від 1917 року перебуває в польській гімназії Проскурова (нині місто Хмельницький). Здібний юнак віддається навчанню та 24 вересня 1921 року в Кракові успішно складає іспити на атестат зрілості і поступає на факультет права Ягеллонського Університету. Владиславу вже з перших курсів пропонують зайнятися науковою працею. Він пише кілька праць та стає переможцем конкурсу наукових робіт.

На третьому курсі юнак, який готує себе до юридичної кар’єри, випадково зустрічається з одним священиком. Той розповідає йому про життя семінаристів. Після здобуття магістерського ступеня Владислав Буковинський опиняється на теологічному факультеті того ж таки Ягеллонського Університету, навчається тут з 1926 по 1931 рр. 28 вересня 1931 року Владислав Буковинський отримує ієрейські свячення та розпочинає служіння в краківській кафедрі, веде катехизацію в гімназії у Рабці та у місті Суха Бескідська (Польща).

У 1936 році Владислав Буковинський прибуває до Луцька. Восени 1939 року в результаті Польського походу Робітничо-селянської Червоної Армії (інакше – Визвольного походу у Західну Україну і Західну Білорусію 1939 року) місто опиняється у складі СРСР, стає центром Волинської області. 22 серпня 1940 року отця Владислава вперше заарештовують. Під час масових розстрілів у Луцьку 23 червня 1941 року священикові чудом вдається уникнути смерті. Разом із іншими в’язнями енкаведисти ведуть його на розстріл, проте куля не влучає в нього. Отець Владислав тихо лежав серед трупів кілька годин.

Удруге священика разом із єпископом Адольфом-Петром Шльонжком та іншими священиками, які служили в Луцьку, заарештують в ніч з 3 на 4 січня 1945 року. Спочатку в’язнів вивозять до Ковеля, а згодом садять у київські каземати. У кінці червня 1945 року без суду та слідства отцю Буковинському зачитують вирок: 10 років каторги. А далі — челябінські табори, робота на лісоповалі та мідних копальнях Джескасґану.

Після смерті Сталіна тисячі ув’язнених отримали свободу. 10 серпня 1954 року був звільнений із табору і отець Владислав. Однак на мужнього священика чекало ще заслання у Караганді. Аби відвернути надмірну увагу міліції до його душпастирської праці, отець Буковинський влаштовується працювати нічним сторожем на новобудовах.

Незабаром священик Владислав Буковинський отримує радянське громадянство, паспорт та право вільно пересуватися по всій території Радянського Союзу. Зі сльозами на очах зустрічають люди священика у Караганді. За кілька днів отець Владислав звільняється з роботи, щоб мати можливість більше часу приділяти душпастерській праці. Кожен дім, куди він прибуває, стає на кілька годин храмом. У 1957-1958 роках о. Владислав провів п’ять місійних поїздок, що тривали від 1 до 4 місяців. Сучасники отця Владислава згадують, що він приїжджав зазвичай після полудня. Влаштовував на столі вівтар. Потім сповідав. Увечері відправляв Службу Божу, після чого знову сповідав до ночі. О п’ятій ранку знову Богослужіння, сповідь, хрещення та шлюби.

У 1958 році священика в черговий раз заарештовують за антирадянську діяльність та зв’язок з Ватиканом. На суді колишній магістр права наскільки добре себе захищає, що отримує мінімальне покарання: три роки каторги, які відбуває на лісоповалі біля Іркутська. Після звільнення отець Владислав у 1961-1969 роках виконує душпастирську працю в Караганді.

У 1972 році отець Владислав у черговий раз їде до Польщі та... потрапляє на два місяці в лікарню міста Краків. За кілька тижнів, незважаючи на погане самопочуття, отець Буковинський знову відмовляється залишитися в Польщі, говорячи, що коли він навіть помре, то "й могила буде апостольствувати". Він повертається до Казахстану, продовжує свою роботу. Але щодня здоров'я отця Владислава слабшає. У 1974 році він знову потрапляє до лікарні, знаходиться там десять днів.

Помер отець Владислав Буковинський 3 грудня 1974 року, похований у Караганді.