Біоетика допомагає людині стати голосом тих, хто сам не може відстояти свої права – о. Ренцо Пегораро
  • Втр, 15/10/2013 - 13:29

Про проблеми біоетики і шляхи їх розв’язання, які пропонує Церква, для «Католицького Оглядача» розповів о. Ренцо Пегораро, професор біоетики, Канцлер Папської Академії «Pro Vita».

 

Які виклики у царині біоетики, на Вашу думку, стоять особливо гостро?

Церква завжди мала перед собою якісь виклики, оскільки вона є в історії, і тому Вона мусить на них реагувати. У ділянці біоетики це різні відкриття, на які завжди треба по-сучасному відповідати. Ті нові можливості й влада, яку прогрес дає людині, вимагають щораз більшої відповідальності. Тому першим викликом є визнати автономність наукового прогресу, бо сам у собі він є добрим, якщо діяти згідно з етичними і моральними принципами. На рівні культури, можемо сказати, викликом є, що людина у своїй свободі хоче контролювати все: народження, здоров’я і смерть. Сьогодні переважає етичний релятивізм – переконання, що людина сама може вирішувати все, навіть коли їй вмирати. І третім викликом є ті видатки, яких постійно вимагає медицина, бо постає дилема, як забезпечити потрібним лікуванням усіх, а особливо потребуючих, бідних, невиліковно хворих. У суспільстві виникають питання щодо доцільності витрат, з яких немає видимої користі. 

Але людина мусить завжди пам’ятати, що тільки Бог є той, Хто дає спасіння, спасти себе сама людина не може. І через наш розум, пізнання правди від Бога, через природній закон і вчення Церкви ми можемо дійти до пізнання правди.

 

З позиції Церкви щодо наукового прогресу можемо зробити висновок, що основний акцент ставиться на етичності осіб, які до нього причетні?

Так, і для багатьох християн саме це і є найважливішим: не говорити, а самому показати, як це робити. Це зокрема стосується сфери медичних працівників, які своєю діяльністю показують, як можна втілити принципи біоетики. Тому саме їм найперше потрібна ця підготовка, щоб бути голосом тих, хто сам не може відстояти свої права: це діти в лоні матері, яким загрожує аборт, це хворі особи, яких можуть піддати евтаназії.

Біоетика – це зв'язок моєї віри з моєю діяльністю. Добрий намір треба реалізувати через добре діло. Бо іноді можна мати добрі наміри, але зробити недобру справу через нерозуміння і незнання.

 

Які причини такого «незнання», скажімо, у випадку абортів, коли завдяки технічному прогресові уже з третього тижня чути серцебиття дитини, але «право» на аборт залишається вищим від права на життя?

Питання аборту дуже непросте, отже нелегко і його пояснити. Тому важливий процес запобігання абортам, виховання розуміння, що таке аборт і як його не зробити. Важливо насамперед зрозуміти у конкретній ситуації, скажімо, в Україні, де є головні причини, які спонукають жінок до аборту, і як на них впливати. Це питання полягає також в тому, наскільки ми розуміємо, що таке зло, і наскільки намагаємось його не робити.

Отже, перший аспект, який тут важливий, – на інтелектуальному рівні пояснювати людям, чим є людське життя, коли воно починається і як до нього ставитися. Коли я зрозумію, що є добром, а що злом, тоді маю шанс свідомо вибрати добро. Церква прагне, щоб люди зрозуміли, що є зло, а що добро, незалежно, чи це віруючі, чи невіруючі особи.

Другий аспект – середовище, в якому живе людина, суттєво впливає на її рішення. Тому, коли йдеться про аборт, треба впливати і на суспільство в цілому. Бо які цінності в ньому пріоритетні, такі месиджі воно шле. Наприклад суспільство каже: «Дитина зі синдромом Дауна всіляко обтяжує життя батьків, а фінансово – і усе суспільство, тому таку дитину не варто народжувати». Або ж коли жінка працює, і вагітність стає перешкодою професійної реалізації і економічно обтяжує, суспільство каже: «Ця дитина невчасна». До аборту можуть штовхати соціальні, сімейні чи особисті обставини.

Церква до цієї проблеми прагне залучати катехитів, соціальних працівників, медиків, які мусять пояснювати, що аборт має наслідки не лише для конкретної жінки, подружжя, а для всього суспільства. Лише тоді можна формувати нове суспільство, де переважатимуть цінності та «культура життя».

 

Як цього досягти, якщо сучасна культура суттєво підмінює поняття цінностей: прагнення створити життя призводить до фактичної евтаназії – метод in vitro, а прагнення безмежно володіти своїм тілом призводить до зміни статі та гендерної філософії?

Дуже важливо, щоб людина могла знайти певну рівновагу і спокій для свого тіла. Людина складається з духовного і матеріального. Тому й тіло не може ставати товаром, а зберігати свою цілісність і в сфері статевості також, бо це торкає і тему душі, і наших стосунків з іншими. Усі питання, пов’язані зі статевістю, досить складні, бо стосуються різних проблем.

У ситуаціях трансгендеру та, наприклад, гомосексуалізму – маємо різні проблеми, відмінні від тих, що були лише зі зміною статі. Скажімо, гомосексуаліст завжди залишається тої самої статті, але має потяг до особи своєї статі, а трансгендерист внутрішньо почувається людиною протилежної статі. Тому і з погляду психології, і з християнського погляду треба знайти причини, які спонукають людину поводитись і думати саме так. Коли людина почувається особою іншої статі, аніж вона є фізично, то у неї відбувається психічне роздвоєння. Цих людей часто використовують через їхні проблеми для проституції, видовищ, і це навіть стає якоюсь модою у суспільстві. Іноді вже суспільство стає хворим, коли шукає тих осіб і таврує їх, перенаголошуючи на їхніх проблемах, замість допомогти. А ці люди, переважно, якраз потребують більшої опіки і допомоги, аніж усі інші.

Церква в усіх випадках прагне допомогти і наголошує, що до кожної особи треба мати повагу, бо вона найперше є людиною. І шукає добра для тої людини, уникаючи того, що може зашкодити, а не допомогти. Тому допомогти такій людині – це теж допомогти розібратися, що є добро, що є зло, і знайти спроможність вибрати добро, щоб жити з  внутрішнім миром. Тут треба використовувати і віру, і медицину, і психологію, щоб якомога глибше зрозуміти, хто така людина і яке її призначення, тобто поєднати знання і віру. Це і робить біоетика.

 

Чому, на Вашу думку, саме з теми біоетики ЗМІ часто вишукують якісь сенсації? Скажімо, останнім часом «сенсацією» стали слова Папи Франциска, в яких не було нічого нового чи іншого від того, що завжди говорила Церква про гомосексуалістів.

ЗМІ деколи зацікавленні в тому, щоб сказати щось нове, коли постійно говориться одне і те ж, щоб так привернути до себе увагу. Але для професійної журналістики важливими насамперед є добре виховання, правильні цитати слів мовця, повага до думки іншого.

Справді, Папа сказав, що всі особи заслуговують на пошану і повагу, і гомосексуалістів не можна таврувати. Бо Церква розрізняє гомосексуальну орієнтацію, тобто тенденцію до гомосексуалізму, і гомосексуальні вчинки. Питання полягає в тому, як особа живе зі своєю сексуальною орієнтацією: чи стримано, чи робить відповідні дії. Перенаголошення на орієнтації цих людей призводить до того, що гомосексуаліст у суспільстві асоціюється з маніяком. Натомість є чимало людей, які навчилися жити з цією орієнтацію, не роблячи гомосексуальних вчинків. І ми маємо розуміти, що їм нелегко. Тому Церква приймає кожну людину, поважаючи її людську гідність, але засуджує гріх, тобто сам акт гомосексуалізму. ЗМІ часто цього не розрізняють.

 

Як Церква ставиться до спадкової хвороби сьогодні, як її пояснює і що пропонує в таких випадках?

Церква завжди перебуває в діалозі з медициною і наукою, щоб більше знати про кожну спадкову хворобу зокрема, її причини і наслідки. І тоді подає пропозиції, що в конкретному випадку можна зробити, щоб запобігти цій хворобі, її передаванню, але використовуючи прийнятні засоби.

Сьогодні ми не маємо багато можливостей, тому для однієї подружньої пари після консультацій з медиками і порад духівника постане питання, чи мати дітей, чи стримуватись від дітонародження. У випадку іншого подружжя буде доцільним піти на ризик і зачати дитину, оскільки в їхньому випадку буде більше шансів, що спадкової хвороби може і не бути.

Церква завжди прагне якомога докладніше пояснити всі можливі наслідки, але дати людині змогу зробити свій вибір, на підставі почутого. Бо для Церкви тут визначальною є пошана до кожного людського життя. А щодо спадкових хвороб, то найбільшою проблемою є, як уникати євгеніки, знищення ще в лонах матерів тих людей, яких підозрюють на можливість захворювання. Але те, що людина хвора чи інакша, не означає, що її життя не є цінне. І тут, знову ж таки, треба осіб, які б ставали голосом тих, хто сам не може стати на свій захист.

Інша річ, що в суспільстві часто не розрізняють, що є спадковою хворобою. Скажімо, синдром Дауна не є спадковою хворобою, а генетичною. Тому коли вагітній жінці кажуть, що її дитина народиться з цією хворобою, найлогічніше було б детальніше пояснити, що це за хвороба і запропонувати якнайширшу допомогу. І медичну, і психологічний супровід. Однак найчастіше в таких випадках пропонують позбутися цієї дитини.

 

Наскільки з цих міркувань небезпечним може бути дослідження генів?

Останнім часом питання з генетикою стало ще складнішим, аніж думалося до цього часу. Оскільки геном розшифрований, але до кінця невідома взаємодія усіх генів. Відтак мусимо бути ще второпнішими. Науковці кажуть, що між дослідженням і часом, коли виявлена хвороба зманіфестується в людському організмі, ще є довгий шлях, який складно передбачити через різні чинники.

Сьогодні багато питань, як керувати тими знаннями, які ми маємо, щоб це не призвело до непорозумінь і розчарувань. Скажімо, коли ми говоримо людині, що в неї є цей ген, то ми не можемо з певністю твердити, що його присутність переросте в хворобу. То як тут бути: говорити чи не говорити? Генетики можуть дати інформацію лікареві, з якою він не знатиме, що робити. У цих питаннях часто бракує рівноваги. Бо вони, найперше, стосуються членів сім’ї, по-друге, всі дані складно тримати під контролем. І та інформація, яка вийде поза межі лікарського кабінету, може зашкодити людині, навіть якщо ще невідомо, чи ген розвинеться, чи буде прогрес захворювання. Але як цю людину сприймуть на роботі, чи її не звільнять, чи вона зможе спокійно одружитися і мати дітей, оскільки очікується, що вона скоро чи колись може захворіти. А навіть, чи приймуть цю дитину батьки і дадуть їй освіту, якщо є можливість, що вона не буде довго жити.

Тому Церква заохочує досліджувати, якщо це не суперечить етичним принципам. Якщо треба дослідити здоров’я людини на ембріональному рівні, без шкоди для цієї людини, чи зробити генетичне дослідження на користь людини, чи взяти стовбурові клітини з організму дорослої людини, щоб їх репрограмувати, чи з пуповинної крові, а не з ненародженої дитини, то Церква ніколи не каже «ні», а намагається більше про це дізнатися, запрошує до діалогу вчених. До прикладу, відомий японський вчений Яманака, який робить винаходи у цьому напрямку, виступав перед членами Папської академії «Pro Vita».

Якщо Церква обмежує людину, то лише в тому, що може шкодити їй чи іншім людям. Наприклад, кілька років тому велися дебати, чи можна втручатися в геном людини, щоб замінити хворі гени на здорові. Церква каже, що можна, але щоб вилікувати людину. Бо якщо лише для покращення фізичних властивостей, тоді ні, бо ніхто не може передбачити наслідків такого «покращення».

 

Переклад о. д-р Ігор Бойко, Ректор Львівської Духовної Семінарії Святого Духа та Керівник Школи біоетики

розмовляла Наталя Гадьо спеціально для "Католицького Оглядача"


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць