«Церква має відповідати на виклики урбанізації»: інтерв'ю з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії Віталієм Кривицьким (Частина 2)
  • Срд, 02/08/2017 - 12:37

(Закінчення. Початок див. тут)

– Духовенство дієцезії приблизно на третину дієцезіальне, решта ж належить до різних інститутів богопосвяченого життя. І ця пропорція за останні роки не змінюється. Але ж не всі інститути богопосвяченого життя мають харизму сталого парафіяльного служіння.

Найгірша справа, коли Церква починає встановлювати дуже суворі рами, вихід за які штучно заборонений. Кажу зараз не про догматику, а про наш спосіб діяльності. Як єпископ, дієцезіальний ординарій, я розумію, що те чи інше згромадження має певну харизму. Скажімо, брати-кармеліти покликані до того, щоби проводити час у монастирі, сягати висот духовного життя, визначених духовними провідниками, і показувати приклад іншим. Але, окрім сестер-кармеліток, покажіть мені сьогодні кармелітів, які не провадять парафій. Зі власного досвіду можу згадати, що святий Дон Боско наголошував: ми, салезіяни, здебільш не приймаємо парафій. І покажіть мені сьогодні салезіянську спільноту в Україні, яка не провадить парафії. Тут ідеться не про порушення настанов і харизми засновника, а лише про те, що служити в парафії – це актуальний виклик для згромаджень. Коли салезіяни прийшли в Україну, то єпископи просили їх, як і інших: візьміть, будь ласка, оце місто й зорганізуйте там парафію. Ми йшли й організовували. При парафії були наш ораторій і молодіжний центр; кармеліти запроваджували елементи своєї духовності, францисканці – своєї… Це нормально. Звісно, кожна парафія належить до юрисдикції єпископа, а згромадження йому допомагають. Але через оцю допомогу ми спільно, не забуваючи про специфічні харизми, розбудовуємо Церкву. І якщо тепер потрібно будувати храми та вкладати в них кошти, то це також виклик – і ми на нього маємо відповідати спільно.

Добре, коли спільноти насправді розвивають свою харизму. У Києві є згромадження, які годують безхатченків, одягають бідних, допомагають нужденним. Вони теж опікуються парафією, але трохи іншою: їхня парафія неначе розпорошена станціями метро, підземними переходами, тротуарами міста. Це інша парафія, де так само треба діяти, але зовсім по-іншому, ніж у парафіях традиційних і статичних.

Як єпископ, хочу ще раз нагадати, що ми вдячні кожному згромадженню за дух, який воно привносить у життя місцевої Церкви, за дар, який допомагає відповісти на виклики, що стоять перед нами. Потрібно навчитися виходити поза негнучкі організаційні рами, коли священик трактується як урядовець, який сидить в офісі й чекає, щоб до нього прийшли. Мені подобається вислів про те, що сьогодні нам потрібно бути не тільки пастирями, які чекають на своїх овець, а й рибалками, про яких каже Ісус Христос: «Я зроблю тебе рибалкою людей». Важливо не втрачати цього другого покликання, яке стосується кожного – і згромаджень, і дієцезіальних священиків, які гублять його, коли виконують тільки служіння урядовця.

– То знайомство з харизмами різних чернечих традицій стає необхідною частиною вишколу духовенства?

Звісно. І тут, я вважаю, усе залежить від формації й того, як священик дивиться на Церкву. Чи розглядає її різноманіття як багатство, чи трактує його з позицій провінційного мудрагеля, вважаючи, що існують думки «моя і неправильна». Було б чудово, якби, приймаючи від попередника спільноту, виховану та сформовану в певній духовній традиції, священик чи сам продовжував намічений шлях, чи подбав про те, щоб запрошувати когось іншого – аби справа, яка вже «палала» в парафії, не згасла й надалі приносила плоди. Але все залежить від інтелектуальної, духовної, людської підготовки священика, який приходить у живий і діяльний організм парафії, що нині лише потребує подальшого розвитку. Це стосується не лише дієцезіального духовенства, а й усіх настоятелів парафій, які, поза сумнівом, відрізняються одна від іншої. Настоятель мусить увійти у специфіку парафії, добрі речі продовжувати, а недоречності виправити. Але оцінювати ситуацію не зі своєї «провінційної дзвіниці», а з позицій Церкви.

– І про підготовку майбутніх священиків. Чи Ви вже зорієнтувались у цьому напрямку? Чи буде вишкіл дієцезіального духовенства одним із Ваших пріоритетів?

Якщо йдеться про моє ставлення до семінарії, то далі вважаю це завдання пріоритетним. Семінарія – це фундамент у подальшому служінні пастиря Церкви.

Я мав нагоду побувати в семінарії й узяти участь у педагогічній раді, де на практиці познайомився з особливостями роботи. Просив ректора керувати зустріччю, а сам поки намагався спостерігати. Семінарія – це дуже важлива інституція в житті всієї дієцезії, і побачене в нашій мене втішило.

Загалом ситуація виглядає так. У нашій семінарії на різних курсах є четверо осіб із самої дієцезії; також одинадцятеро тих, які походять із дієцезії, а навчаються в семінарії Неокатехуменальної Дороги «Redemptoris Mater»; а крім них – іще семінаристи з Одесько-Сімферопольської дієцезії й від місіонерів-вікентійців. Семінарія відтак більше не винятково дієцезіальна – і це не якийсь місцевий винахід. У світі існують семінарії, які об'єднують не тільки кандидатів із різних дієцезій, а й із різних згромаджень. Адже сама форма навчання й так звані «Ratio studiorum» (навчальні плани – прим. ред.) приблизно однакові, а формація представників чернечих згромаджень відбувається вже в їхніх формаційних домах. Ця практика на сьогодні себе виправдала, тому сподіваюся, що й надалі вона триватиме.

Якщо ж говорити про статистику, то спадає на думку історія про одного священика, який поставив співрозмовникам запитання-загадку. Мовляв, як гадаєте, скільки в нашій семінарії було студентів у XVIII столітті? Ми ж стереотипно вважаємо, що в далекі часи й покликань було більше, і духовність глибша… Прозвучало кілька версій: і десятки, й сотні. Зрештою виявилося, що четверо. І для мене це показово. Час іде – й кількість семінаристів змінюється. Бувають періоди, коли покликань стає більше, бувають, коли менше.

Утім, якщо в нас менше, то цього не можна сказати, приміром, про країни Азії. І покликань, і вірян там багато. В Азії нині можемо спостерігати своєрідну «весну Церкви». Нещодавно з'явилася статистика про те, що салезіяни у В'єтнамі щороку приймають тридцятьох кандидатів – а про вступ до згромадження клопочуться три сотні. Тобто конкурс на вступ до салезіян становить десять осіб на місце. Інша справа, з яких мотивів люди йдуть до нашого згромадження, але не про це йдеться. Я веду до того, що завтра можемо отримати ще один виклик – наприклад, люди з Азії почнуть приїздити в Європу, щоб допомагати з євангелізацією та душпастирством. Тут, зрештою, не буде чогось аж такого нового – колись євреї, люди з Азії, євангелізували Рим, столицю імперії. Мені здається, це нормальна справа, треба бути відкритими й до такого повороту подій. І кожен із нас має на своєму місці робити те, чого від нас вимагає і до чого кличе Господь.

– Дякую за розмову.

Розмовляв Олексій Браславець, КМЦ

Фото: Роман Гуменюк, КМЦ