На днях європейські міністри таки не визнали, що «право» на аборт належить до прав людини. І звісно, як це вже стало традиційно для ЗМІ, вони цього не помітили. Хоча, насправді, це вагома річ. Європа в чергове показала, що гіперліберальні «права» на аборт, на евтаназію, на гомо-«шлюби», на усиновлення гомосексуалістами, лесбіянками, педофілами та зоофілами дітей, на нормальність порушень сексуальної самоідентифікації не сприймаються в загальному європейськими суспільствами, як людські права.

Європа, попри всі вибрики обильно профінансованого світовими маґнатами гендеристського лобі, усе ще не перетворилася у «райський» полігон культури смерті. Європа усе ще жива. Щоправда, отці-засновники ЄС і віддані католики Робер Шуман та Конрад Аденауер, якби воскресли, то відразу б вмерли, напевно, побачивши у що перетворився їхній проект загальноєвропейського Дому в руках невеликої, але впливової та галасливої купки збочених лібералів.

Завдячуючи країнам Серединної Європи, Європа усе ще не скотилася до стану повної деконструкції людини і її основного прихистку – сім’ї. Нова ліберальна культурна революція, яку бл. Іван Павло ІІ називав культурою смерті, Бенедикт ХVІ диктатурою релятивізму, а Франциск не так давно назвав просто лобіюванням, усе ще зустрічає активний спротив європейських народів, які не хочуть попасти у систему нового ліберального тоталітаризму зразка Французької революції, Паризької комуни чи початків московського більшовизму.

Європа усе ще борониться. І має чим. Адже жоден діючий, підписаний усіма державами міжнародний документ не зачисляє до прав людини ані «право» на аборт чи евтаназію, ані право на гомо-«шлюб» педофілію, чи усиновлення гомосексуалістами/лесбіянками дітей. Натомість ціла низка міжнародних документів, підписаних більшістю держав світу, гарантує людині право на життя, право на шлюб, як життєвий союз одного чоловіка і однієї жінки, право на народження та виховання дітей, відповідно до власного світогляду, право на свободу слова, право на свободу віросповідання.

Цікаво зазначити, що борці за «право» на порушення сексуальної самоідентифікації (для загалу це подається як права гомосексуалістів, гендерна рівність і тому подібні «права») чи «право» на вбивство («право» на аборт та евтаназію), пропагують порушення загальновизнаних прав людини: не маєш права, згідно з власними релігійними переконаннями, вважати гомосексуальне співжиття гріхом і згідно з цим виховувати своїх дітей; не маєш права проповідувати біблійну науку, що гомосексуальна поведінка це – гидота в Божих очах; не маєш права відмовити гомосексуальній парі в усиновленні дітей; не маєш права відмовити у винайманні квартири гомосексуальній парі; не маєш права допомагати особам з порушеною сексуальною самоідентифікацією у вирішені цієї чисто психічної проблеми; не маєш права проповідувати проти абортів, контрацепції, евтаназії, содомського гріха і так далі, і тому подібне.

Сучасні агенти гендеризму мало чим у своїх методах відрізняються від різних збоченців та психічно патологічних осіб, які на межі ХVІІІ та ХІХ століть залили Францію, а тоді цілу Європу ріками крові, чи від таких же ж осіб, які заливали європейський континент та цілий світ потоками крові, вершачи найжахливіші злочини проти людства у ХХ столітті. Вони також маніпулюють істиною, підтасовують факти, переслідують своїх противників, вдаються до актів агресії супроти тих, хто думає не так, як вони.

Європейські християни, отямившись після тривалої сплячки у загальному благоденствії, докладають усіх зусиль, щоб зберегти традиційну європейську християнську культуру, традиційний європейський спосіб життя, традиційні європейські цінності від купки добре проплачених психічно нездорових осіб. Їхня боротьба дає свої позитивні результати. Попри тривожні повідомлення з європейського фронту боротьби проти гендеризму, виглядає на те, що Європі вдасться очиститися від цієї отрути.

А у нас в Україні?

У нас гендер торує шлях тишком-нишком. У багатьох ВУЗах, зокрема педагогічних, стараннями різних міжнародних фондів, фундацій і неурядових організацій, де просто через звиклу в Україні корупцію, хабарі, де через обіцянки і погрози, гендеристам вдалося накинути гендерну ідеологію, як обов’язковий предмет. Як колись марксизм-ленінізм, так тепер гендерна ідеологія стає обов’язковою доктриною для промивання мізків. І годі собі уявити, що матимемо в Україні після приходу у школи педагогів, чиї мізки промиті гендеристами…

Якщо не дамо опір, то опинимося у гіршій ситуації, аніж наші предки, які не зуміли до кінця опертися людоненависницьким ідеологіям і режимам ХХ століття. Але вони, принаймні, вчинили героїчну спробу. А що ми? Нехай кожен сам собі відповість на це питання.

о.Орест-Дмитро Вільчинський