Енцикліка св. Павла VI “Humanae vitae” 1968 року зберігає свою важливість і актуальність донині, оскільки є правильною відповіддю Учительського Уряду Церкви на дуалістичні антропології нашого часу. Вона пропонує цілісну антропологію людської особистості, що здатна поєднувати свободу та природу. А згадані сучасні антропології прагнуть інструменталізувати людське тіло і репрезентують не нові, постмодерні та секулярні гуманізми, а радше антигуманізми, – пояснює префект Дикастерії Доктрини Віри кардинал Луїс Франциско Ладарія Феррер.

Документ Папи Монтіні, нагадує він, стосується глибоко пов’язаних між собою питань сексуальності, любові та життя. Це справи, які стосуються кожної людини в будь-який час, тому послання Святішого Отця завжди залишається важливим і своєчасним, сказав ієрарх. Він нагадав, що Бенедикт XVI у своїй промові до учасників Конгресу з нагоди 40-ї річниці енцикліки у 2008 р. зазначив, що “вчення, яке міститься [в цьому документі], є ще актуальнішим зараз, у світлі нових наукових відкриттів”.

Кардинал наголосив, що відмова від енцикліки є не лише прийняттям контрацептивної моралі, але й прийняттям дуалістичної антропології, яка в людській природі вбачає загрозу свободі та вважає, що може змінити умови правди про подружній акт, маніпулюючи тілом. Можливість любові, яка передбачає секс, але не дітей, фактично випливає з уявлення про секс без любові, що не лише призвело до тривіалізації людської сексуальності, але й змінило розуміння того, що таке сексуальна близькість і що таке (на соціальному рівні) статеві відносини, пише pch24.pl.

Лише так можна пояснити неспроможність сучасних західних суспільств визнати моральну різницю між сексуальним зв’язком чоловіка і жінки та сексуальним зв’язком осіб однієї статі. Якщо людина має надавати сенс своїй сексуальності своїми вільними діями, то немає проблеми з прийняттям, наприклад, одностатевих стосунків, коли єдине, що має значення, — це той “зв'язок почуттів” — вільний та за взаємною згодою.

“І з такої перспективи саме свобода повинна визначати правдивість дій. Більше не обов’язково, щоб людський учинок, у цьому випадку акт подружньої любові, відповідав якомусь попередньому значенню, природному чи встановленому Богом, а має лише бути вільним актом”, – говорить кардинал. І наголошує, що енцикліка протиставилася такій антропології та своїм пророчим баченням змогла передбачити проблеми, які з неї випливають.

Відкидання енцикліки погіршило не лише бачення любові та сексуальності, але й сприйняття власного тіла, продовжив кардинал. Він зазначив, що контрацептивна антропологія є дуалістичною, намагаючись розглядати тіло як інструментальне благо, а не як реальність особи. Думка з девізу цього конгресу «моє тіло належить мені» резюмує цей інструментальний характер тіла, цей дуалізм, який зводить тіло до простої матеріальності, а отже, до пасивного предмету маніпуляції.

Така деперсоналізація тіла не лише передбачає втрату правди про людську любов і сім’ю, але й спричинила тривожне зниження народжуваності та збільшення кількості абортів. Із відкидання цих двох значень, що призвело до зниження народжуваності через використання протизаплідних засобів, розвинулося штучне маніпулювання народжуваністю за допомогою методів допоміжної репродукції. Спочатку була прийнята сексуальність без дітей, потім народження дітей без статевого акту. Життя, колись сфабриковане, більше не вважається “даром” саме по собі, а розглядається як “продукт”, якому надають цінності настільки, наскільки воно корисне.

І саме ця корисність, виміряна конкретними функціями, визначає те, що зараз називається “якістю життя”, яка, своєю чергою, стає дискримінаційною концепцією між гідним життям і життям, яке не заслуговує на те, щоб бути прожитим, і тим самим може бути знищене. Звідси походять євгенічні аборти, ліквідація інвалідів, евтаназія невиліковно хворих тощо. І все це підсолоджене якимось “співчуттям” до тих, хто опинився в такій ситуації (ліквідуючи хворих), їхніх родичів і суспільства, яке буде звільнене від непотрібних витрат (про це йдеться у документі Конгрегації Доктрини Віри “Samaritanus Bonus” щодо турботи про осіб у критичній та термінальній фазі від 22 вересня 2020 р.).

Така маніпуляція тілом, притаманна моральному релятивізму та присутня в контрацептивній антропології, зустрічається у двох сучасних ідеологіях: гендеру та трансгуманізму. Обидві виходять із того, що немає правди, яка могла б обмежити впровадження їхніх ідеологічних постулатів. І знову ж таки, свобода протиставляється природі, і це піднесення свободи без прив’язання до істини призводить до того, що обидві ці ідеології виявляють бажання та волю остаточними гарантами людських рішень. Таким чином речення «Тіло є моїм» продовжується: «…і я роблю з ним, що хочу», і це лише виражає бажання як гаранта морального рішення. Але ж це са́ме тіло людини постає перешкодою, обмеженням для здійснення бажання.

Якщо гендерна ідеологія спрямована на те, щоби змусити громадян вибудовувати власний гендер соціально, починаючи з уявної сексуальної нейтральності, то в такому разі треба відкинути антропологічну істину про статевий диморфізм (чоловічий і жіночий), притаманний людському виду. Тому гендерна ідеологія заперечує пов’язаність ідентичності особи з її біологічним тілом: людина ідентифікується не зі своїм тілом (статтю), а зі своєю орієнтацією, відкидається будь-який зв’язок із бінарною статтю для проголошення гендерної різноманітності.

Точнісінько так у трансгуманізмі людина зводиться лише до її розуму, точніше до її нейронних зв’язків, як основи її особливостей, і ця особливість тепер є сутністю особи, без тіла, яке її ідентифікує та яке можна перенести на інше тіло людини, тварини, кіборга чи у звичайний файл. Обидві ці ідеології є проявами цієї антропології – відкинутої Humanae Vitae, – яка відмовляє тілу в його особистому вимірі, зводячи його до простого об’єкта маніпуляцій. Культурна, соціальна та правова ідентичність особи більше не буде нерозривно пов’язана з її чи її чоловічістю чи жіночістю, а базуватиметься на орієнтації, тобто без зв’язку з власним тілом і без зв’язку з тілом “іншого”, з протилежною статтю. Це антропологія, яка відокремила покликання до любові від покликання до плідності. У цьому сенсі вона фундаментально аісторична, шукає лише теперішнього моменту, антропологія “carpe diem”.

У цій антропології кіборг постає як її повна реалізація. Завдяки йому відбудеться справжня біологічна емансипація: завдяки біотехнологіям можна буде побудувати тіло і стать, а кіборг допускає світ без статевого розмноження людини і без материнства, про що мріє радикальний фемінізм. Кіборг зміщує гендерну ідеологію в постгендерне майбутнє, а трансгуманізм завдяки кіборгам прагне зробити це майбутнє постгуманним (постлюдським).

Єдина можлива відповідь полягає у повторному відкритті інтегральної антропології особи, запропонованої Humanae Vitae як єдності тіла і душі; антропології, здатної розуміти повноту і свободу, притаманні людській природі. Лише так людина зможе бути собою.