Енцикліка Папи Івана ХХІІІ “Мир на Землі” як актуальний документ
  • Срд, 01/06/2016 - 14:15

В контексті дослідження міжнародно-правового статусу Святого Престолу особливий інтерес викликає аналіз папських документів. В історичній ретроспективі найбільше юридичне значення мали булли. Згодом значення булл було применшено конкордатами і зовнішньополітичними угодами. Наразі дуже важливу роль в діяльності як Папи Римського, так і Римської курії, відіграють енцикліки.

      Енцикліка — це найголовніший документ, що видається Папою Римським у міжнародних справах. Вона зазвичай висвітлює актуальний погляд на релігійні, соціально-економічні та політичні питання. Енцикліки пишуються латинською мовою, підготовкою їхнього тексту зазвичай займається ціла група кардиналів, юристів-каноніків та архієпископів. Енцикліку називають за першими словами документу [8].

      У правовому полі Ватикану на першому місці знаходяться апостольські конституції. Вони відображають адміністративно-правові та організаційні проблеми сучасної Римо-Католицької Церкви. Апостольські конституції у своїй сукупності виконують роль конституційного законодавства Ватикану. Їхнє значення визначається насамперед регулюванням специфічного правового поля Міста-Держави. Що стосується енциклік, то вони знаходяться на другому місці в цьому полі. Однак, енцикліки є основним документом в контексті міжнародних відносин Святого Престолу [8].

      На наш погляд, заслуга переведення енциклік у міжнародно-правовий контекст належить Папі Івану ХХІІІ (1958-1963). Саме його діяльність на посту понтифіка спричинила підготовку Другого Ватиканського Собору, який було успішно завершено Папою Павлом VI [7].

      Ім'я Івана ХХІІІ — Анджело Джузеппе Ронкалі. Він мав величезний дипломатичний досвід, працював папським нунцієм у Греції, Болгарії, Туреччині і Франції. Цей досвід визначив його реформаторську позицію в галузі реорганізації Римської курії та всієї Церкви. Позиція Папи Ронкалі харакетеризувалась виступами за примирення між Сходом і Заходом, за усунення ідеологічних розбіжностей між державами в умовах холодної війни. Папа активно виступав за атомне роззброєння і скорочення виробництва озброєнь у світі. Ряд консервативно налаштованих кардиналів навіть називали його “Червоним Папою” за особливо ліберальну позицію у ставленні до Радянського Союзу [6].

      Для політико-правового осмислення енцикліки “Мир на Землі” важливо коротко оглянути життєвий шлях Папи Івана ХХІІІ. Народився він 1881 року на півночі Італії, в Сотто-іль-Монте (провінція Бергамо). Його родина була типово селянською і як він сам зазначав “надто типовою для часів Італійського королівства”. 1900 року Анджело Ронкалі закінчує Духовну семінарію Бергамо і вже в 1904 році випускається з теологічного відділення Римської Папської Семінарії. Отримавши фахову богословську освіту Ронкалі водночас висвячується на священника, що дозволило йому протягом 1904-1914 років обіймати посаду секретаря єпископа Бергамо (ним на той час був Д. Радіні Тедескі). Ронкалі викладав історію церкви в семінарії Бергамо та відзначився своїми намаганнями поєднати консервативну та реформістську течії в церковній ідеології. Оформлення цих обох течій ми відносимо до часів Першого Ватиканського Собору [6].

      Під час Першої світової війни А. Ронкалі служив військовим капеланом. Саме в той час були закладені основні підвалини його пацифістських поглядів. Активна церковна та ідеологічна діяльність на фронті допомогли Ронкалі в 1921 році стати членом Священної Конгрегації Пропаганди Віри. Майбутній Папа також продовжує викладати — він читав курс патрології у Папському Латеранському Університеті [6].

      Здобувши хорошу репутацію викладача та проявивши багато істинно дипломатичних якостей, Ронкалі в 1925 році висвячують на єпископа. Одразу після цього Папа Римський направляє його нунцієм (послом) в столицю Болгарії — Софію. З 1935 року Ронкалі вже очолює дипломатичне представництво новоствореного Ватикану в Туреччинні і водночас в Греції. Майбутньому Папі довелось працювати в умовах перманентного політичного та економічного конфлікту між офіційними Анкарою і Афінами. Давалось взнаки військове протистояння між цими країнами після Першої світової війни. Ронкалі багато зробив для розвитку взаємодії між православними церквами та Римо-Католицькою Церквою. Саме тому помічник державного секретаря Ватикану рекомендував єписокопа на посаду папського посла у Франції. В Париж Ронкалі вирушив одразу після його звільнення англо-американськими військами в 1944 році. Його попередник на посаді нунція (єпископ Валері) активно співпрацював з режимом Віші, що зумовило жорсткий конфлікт між де Голем і церквою. Ронкалі вдалось налагодити добрі стосунки з керівництвом Франції і поступово реабілітувати Римо-Католицьку Церкву [6; 7].

      Отже, основні дипломатичні заслуги майбутнього Папи Івана ХХІІІ полягали у встановлені теплих стосунків із Туреччиною, у визнанні Ватиканом завоювань “революції Ататюрка”, в налагодженні взаємовідносин із Шарлем де Голем. Ці здобутки зумовили обрання Ронкалі кардиналом і Патріархом Венеції в 1953 році [6].

      Після смерті Папи Пія ХІІ, кардинала Ронкалі обрали новим Папою Римським. Бернар Лєкомт так пише про це обрання: “28 жовтня 1958 року, треба було аж одинадцять голосувань, щоби 51 кардинал з учасників конклаву вказав на кардинала Анджело Джузепе Ронкалі, патріярха Венеції, обравши його наступником Пія ХІІ” [2, c. 135]. Він обрав собі ім'я “Іван ХХІІІ”, незважаючи на те, що за 550 років до того антипапа Бальтазар Косса вже називав себе так. Сам Ронкалі пояснив своє рішення тим, що так звали його батька і це ім'я для нього дуже дороге [2].

      Понтифікат Івана ХХІІІ став справжнім відкриттям для Римо-Католицької Церкви. Він вперше оголосив про необхідність “aggiornamento” для Церкви, тобто її “осучаснення” [2]. Отже, з 1958 року вся політика офіційного Ватикану переходить на нові рейки — на рейки сучасності. Ми мусимо підкреслити, що той образ та політичний характер найменшої держави світу, який склався нині, був сформований саме Папою Ронкалі. П'ять років понтифікату Івана ХХІІІ ознаменували перехід політико-правової діяльності Римо-Католицької Церкви на платформу християнського соціалізму [8].

      Іван ХХІІІ вирішує скликати Другий Ватиканський Собор. Незважаючи на серйозну протидію консервативних кіл Церкви, цей Собор таки було відкрито 11 жовтня 1962 року. Саме Другий Ватиканський Собор, що відбувався і після смерті Івана ХХІІІ, за часів правління Павла VI, остаточно впровадив у життя план “aggiornamento”. Церкву було осучаснено, реформатори взяли гору [2].

      Перший етап осучаснення Церкви протягом 1958-1963 років відбувався на основі впровадження саме принципів християнського соціалізму. В листопаді 1958 року Папа Іван ХХІІІ заявив: “Навіщо витрачати величезні ресурси на підготовку до війни, замість того, щоб покращити матеріальних стан усіх, особливо найбідніших класів?”. Перша енцикліка Івана ХХІІІ під назвою “Ad Petri Cathedram” від 29 червня 1959 року підкреслювала, що третя світова війна може тільки знищити світ. Папа також писав, що всім керівникам держав потрібно зробити усе можливе для підтримання миру на землі [6].

      В 1959 році Іван ХХІІІ вперше в історії ватиканської дипломатії юридично та політично визнає державу з комуністичним і соціалістичним режимом — Кубу. Крім того, Папа Іван ХХІІІ визнав і “справедливість” кубинської революції. Наслідком стало збереження соціально-політичного статусу Римо-Католицької Церкви на Кубі і розміщення у Ватикані кубинського посольства під керівництвом Л. А. Бланкои-і-Фернандеса. Папа Римський усіляко підкреслював, що в умовах соціалістичного та комуністичного табору проживає понад 50 мільйонів римо-католиків. Також не варто забувати і про католиків візантійського обряду. На думку Івана ХХІІІ, все це змушувало програму осучаснення Церкви переорієнтовуватись на визнання цих країн. В першу чергу, Іван ХХІІІ повторював формулу Папи Пія ХІІ, який зазначав відносно нацистської Німеччини: “На дипломатичному рівні ми визнаємо історичну державу, а не політичний режим” [8].

      Разом із тим Папа Іван ХХІІІ говорив про комунізм як про “безбожну ідеологію”. При цьому, він зазначав, що єдиним, що може побороти безбожні плани комунізму є не війна проти Радянського Союзу, а “істинний мир, мир Христа”. В 1961 році Папа Іван ХХІІІ зробив ряд заяв, що проголосили необхідність запровадження діалогу “між двома ідеологічними системами світу”. Для Папи Ронкалі неприйнятним був комунізм, але до капіталізму він також відносився з недовірою. Політико-економічна система держави, на його погляд, має бути в першу чергу “справедливою для всіх” [1].

      У вересні 1961 року, виступаючи по радіо, Папа Іван ХХІІІ заявив: “правителям усіх держав потрібно усвідомити величезну відповідальність, що її вони несуть перед історією і вирішувати всі спірні питання не силою, а шляхом щирих і вільних переговорів”. На початку Другого Ватиканського Собору, в момент найвищої напруги Карибської кризи, Іван ХХІІІ неодноразово закликав конфліктуючі сторони “припинити ескалацію війни” [6].

      За посередництвом віденського архієпископа, кардинала Кеніга, Іван ХХІІІ розпочав переговори про врегулювання статусу Римо-Католицької Церкви з Угорською Народною Республікою. Переговори були досить успішними, але всі основних домовленостей було досягнено вже після смерті Івана ХХІІІ, за часів Павла VI, у вересні 1964 року [5].

      Папа Іван ХХІІІ вперше призначив кардиналом чорношкірого — єпископа Ругамбву (Танзанія). Його позиція продовжувала антирасистські погляди Пія ХІІ. Це посприяло встановленню першого в історії Римо-Католицької Церкви діалогу з представниками нехристиянських релігійних течій Тайваню, Японії, Південної Кореї та В'єтнаму.

      У різдвяній промові 1962 року Папа наголошував на необхідності збереження миру. Саме на це має бути направлена вся зовнішня політика Ватикану в другій половині ХХ століття. Наступники Папи Ронкалі цілком дотримувались цієї позиції і, на наш погляд, всі досягнення зовнішньої політики Ватикану в царині розповсюдження та встановлення миру на Землі, мають бути визнані, як у первинній основі своїй, досягнення саме Івана ХХІІІ. Лише завдяки його дипломатичній і політичній позиції Римо-Католицька Церква справді змогла оновитися. Початок процесу глобалізації Церкви також необхідно віднести саме до часів його понтифікату. Перед своєю смертю Іван ХХІІІ зазначав про бажання встановити дипломатичні відносини із СРСР і навіть зустрівся із зятем Микити Хрущова — А. І. Аджубеєм. Помер Іван ХХІІІ 3 червня 1963 року [1].

      Протягом свого правління Іван ХХІІІ видав вісім енциклік. Вони висвітлювали переважно питання еклезіології, екуменізму, соціальної політики Церкви у ХХ столітті, суспільної моралі. Ось ці енцикліки: “Ad Petri Cathedram” від 29 червня 1959 року, “Sacerdotii Nostri Primordia” від 1 серпня 1959 року, “Grata Recordatio” від 26 вересня 1959 року, “Princeps Pastorum” від 28 листопада 1959 року, “Mater et Magistra” від 15 травня 1961 року, “Aeterna Dei Sapientia” від 11 листопада 1961 року, “Paenitentiam Agere” від 1 липня 1962 року. Восьма і остання енцикліка Папи Івана ХХІІІ є, на наш погляд, найголовнішою в доктрині його апостольського вчення. Це пояснюється її скерованістю навколо проблематики міжнародних відносин та міжнародного права. Питання останнього є особливо важливими для Івана ХХІІІ. Саме у міжнародному праві Папа Римський вбачав можливості для запобігання третій світовій війні. Враховуючи сучасні геополітичні реалії підкреслимо, що юридичне вивчення цієї енцикліки під назвою “Pacem in Terris” від 11 квітня 1963 року є особливо актуальним для запобігання нової ескалації міжнародних конфліктів [6].

      Наша методологія дослідження цієї енцикліки спирається передусім на історико-правничий підхід В. Заїкина [4]. Ми будемо дотримуватись його методологічного підгрунтя. При цьому, ми вважаємо енцикліку “Мир на Землі” одним з найголовніших актів міжнародного права, що були видані Ватиканом у ХХ столітті. Енцикліка є дійсним юридичним документом і цілком може сприйматись як складова правового поля Ватикану. У ній відображено насамперед політико-правові погляди Папи Івана ХХІІІ, але разом із тим вона нагадує конкретну методологічну розробку відносно плану дій по збереженню миру між народами та державами. Знання цієї енцикліки з будь-якого погляду є корисним і потрібним для юриста-міжнародника. Вона може слугувати одним із діяльних та актуальних юридичних обгрунтувань миротворчої позиції у контексті сучасної системи міжнародних відносин. Отож, ми вважаємо, що в енцикліці “Мир на Землі” від 11 квітня 1963 року викладено цілісну міжнародно-правову доктрину як Ватикану, так і Римо-Католицької Церкви.

      Важливо зазначити, що енцикліка адресована і церковним діячам і “вірним усього світу та всім людям доброї волі”. Перший її абзац зазначає: “Мир на Землі, що його в усі часи так палко прагнуло все людство, як відомо, можна усталити й укріпити лише свято зберігаючи встановлений Богом лад” [3, c. 3].

      Основною категорією енцикліки виступає “вся міжнародна спільнота”. Вона підкреслює, що “заснування такої спільноти вимагають спільні для всіх інтереси” [3, c. 4]. Перший розділ документу присвячено основоположним засадам “того порядку, який конче мав би діяти поміж людьми”. Папа акцентує в першу чергу на фундаментальних правах людини. Саме з прав людини і починається дійсно справедливий міжнародний порядок. Не дарма підзаголовок енцикліки “Про встановлення миру між усіма народами в істині, справедливості, любові та свободі”. Енцикліка перераховує фундаментальні права людини і визначає їх непорушними: “право на життя, право на недоторканність, право на засоби для гідного життя, й насамперед на їжу, одяг, дім, відпочинок, медичне обслуговування; нарешті, на послуги, що їх кожному надає держава” [3, c. 5]. Окремо говориться про необхідність збереження “доброго імені людини, пошани до людської гідності”. Людська гідність виступає наріжним каменем першого розділу енцикліки. Недопустимим є падіння людської моралі через причини економічного характеру. Саме тому багатші держави мають допомагати біднішим. В цьому Папа Іван ХХІІІ бачить запоруку збереження людської гідності в бідних країнах. Окремо Папа акцентує на родині — сім'ї. З неї починається кожна спільнота, вона є фундаментом суспільного порядку. Саме тому пошана до людської гідності починається з поваги держави та підтримки державою первинної ланки суспільства — родини.

      Енцикліка “Мир на Землі” багато посилається на трактати Фоми Аквінського. У примітках до енцикліки зазначено, що Папою неодноразово використовувався його трактат “Сума теології”. Ми підкреслимо, що цей трактат має і велике юридичне значення, як канонічне, так і державницьке. В свою чергу, Фома Аквінський синтезував у своїх політико-правових концепціях погляди Арістотеля. Ми неодноразово зазначали про виключне значення вчення Арістотеля в церковному праві Римо-Католицької Церкви. Зокрема, варто пригадати наш виступ “Проблематика антропологічного обгрунтування політичного функціоналізму в Арістотеля” під час Міжнародної науково-практичної конференції під назвою “Філософія: нове покоління” у Києво-Могилянській Академії (виступ відбувся 25 березня 2016 року). Саме від Арістотеля походить наступне зауваження в енцикліці: “з того, що людина за своєю природою — істота суспільна, випливає право людей збиратися разом і створювати спільноти; надавати створеним спільнотам тієї форми, яку вони вважатимуть за доречнішу для досягнення мети; діяти у згаданих спільнотах з доброї волі й на власну відповідальність, доводячи їх до бажаного результату” [3, c. 8].

      Отже, поза родиною люди обов'язково мають об'єднуватись в різноманітні спільноти та товариства. Саме вони і є, на думку Папи, тим, що ми називаємо громадянським суспільством. Це громадянське суспільство має діяти в інтересах держави. Однак, воно не має забувати і про загальнолюдські цінності. Енцикліка зазначає: “Те, що хтось є громадянином якоїсь держави, жодним чином не має боронити йому бути членом вселюдської родини і громадянином всесвітньої спільноти й союзу, спільного для всіх людей” [3, c. 8].

      Перший розділ акцентує на “природних законах”, на витікання необхідності створення громадянського суспільства в усіх державах світу, виходячи із положень природного права, що його заклав сам Бог. Громадянське суспільство є тим, що може оборонити будь-яку державу від запровадження несправдливої політичної системи. Папа Римський пише: “Всяку людську спільноту, засновану лише на силі, треба називати такою, що вже не має в собі нічого людського, бо в ній у людей відбирають свободу замість того, щоб відповідно стимулювати їх до життєвого поступу і досягнення досконалості” [3, c. 10-11]. Так у енцикліці звучить критика тоталітарних режимів.

      Окремо документ зазначає: “Природа того ладу, що панує в людській спільноті, є цілковито безтілесною, адже він спирається на істину; здійснюється згідно з настановами справедливости; вимагає одушевлення і вдосконалення через взаємну любов; нарешті, йому слід надавати дедалі людянішої рівноваги, зберігаючи недоторканною свободу” [3, c. 12]. Перший розділ енцикліки у своїй антропологічній частині перекликається із політико-правовим вченням Арістотеля. Що ж стосується онтології енцикліки, то ми можемо тут провести паралелі з працями видатного німецького філософа, засновника екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера. Зокрема, варто підкреслити праці останнього “Про сутність істини” та “Вислів Анаксімандра”. Сам Мартін Хайдеггер вивчав теологію в Університеті Фрайбурга і був прекрасним знавцем канонічного права. Його юридична концепція цілком побудована на метафізичному поєднанні філософії мови та онтології. Мартін Хайдеггер багато запозичив у католицького догматизму, але і офіційна доктрина Римо-Католицької Церкви багато запозичила у Мартіна Хайдеггера. Енцикліка Івана ХХІІІ, як і Хайдеггер у своїй статті “Про сутність істини” приходить до того самого висновку: істина полягає у свободі. При цьому, може бути як свобода у свободі, так і несвобода у свободі. Перший розділ енцикліки багато роздумує над цими онтологічними питаннями.

      Завершення першого розділу присвячене виокремленню трьох основних рис “сьогодення” (початку 1960-х років): 1) соціально-економічний прогрес робітничого класу; 2) збільшення ролі жінок у світі; 3) крах колоніалізму та поступове звільнення всіх народів від іноземного панування. Слід зазначити, що ці три категорії залишаються актуальними і сьогодні.

       Енцикліка особливо акцентує на тому, що в людини є не лише права, але й обов'язки. Ці дві категорії переплетені між собою і неможливі одна без одної. Уклад індивідуального та суспільного життя має бути побудований саме на гармонічному поєднанні людиною своїх прав та обов'язків.

      Другий розділ енцикліки сфокусований навколо категорій “держава” і “спільне благо”. Підкреслюється біблійне формулювання, що “всяка влада від Бога”. Однак, роз'язнюється, що під цим формулюванням приховане саме поняття “держава”. Держава для суспільного укладу є від Бога. Вона є найвищим досягненням соціальної еволюції людини. Поза державою не може бути людини. Саме держава встановлена Богом для того, аби в людському вимірі гармонійно взаємодіяли між собою категорії “право” і “обов'язок”. Тобто, від Бога є не конкретний політичний режим, а сама державність як така. Енцикліка підкреслює: “оскільки влада полягає у здебільшого безтілесній силі, то державне керівництво має звертати увагу передовсім на сумлінність у діях кожного громадянина, тобто на покладений на кожного обов'язок бути готовим докласти свою працю для спільної користи” [3, c. 15]. Зазначається, що церковне бачення юриспруденції має призвести до встановлення “істинно народного державного правління”. Папа Римський пише: “найкраще можуть визначити, якою має бути форма державного правління і за яким укладом держава має здійснювати свої функції, не що інше, як наявні стан і обставини кожного народу: а вони змінюються залежно від часу і місця. І все ж, на нашу думку, у згоді з людською природою перебуває такий устрій держави, за якого вона складатиметься із трьох чинів урядовців, що відповідали б трьом основним функціям державної влади; адже в такій державі не лише функції урядовців, а й відносини між громадянами та державними службовцями окреслено згідно з нормами права, що дає надійний захист тим громадянам, які, з одного боку, боронять свої права, а з іншого — шанують свої обов'язки” [3, c. 21]. Окремо Папа зупиняється на виключному значенні конституцій для політичного та юридичного устрою держави. Окремо розглядається “необхідність перетворення юриспруденції” в дієвий інструмент соціальної доктрини Церкви. Обговорюються “принципи державної влади” та “необхідність запровадження конституції як найвищого юридичного документу” всіма країнами світу, зокрема і тими, що нещодавно звільнились від колоніалізму.

      Третій розділ енцикліки є цілком міжнародно-правовим. Папські роздуми в ньому сконцентровані навколо найголовніших засад міжнародного права, що виходять із прав та обов'язків громадянина держави. Підкреслюється, що соціальні спільноти та держави створені по “людському образу”, тому вони також мають систему власних прав і обов'язків. Зазначається: “народи пов'язані між собою правами й обов'язками, а тому їхні потреби слід узгоджувати, зважаючи на істину, справедливість, солідарність і свободу. Годиться, щоб той природний закон, який править життям окремих громадян, так само рядив у міждержавних відносинах” [3, c. 24].

      Енцикліка підкреслює: “навіть у тому, що стосується урядження відносин між державами, владу треба здійснювати так, щоб вона сприяла спільному благові, адже передусім для цього її поставлено” [3, c. 25]. Папа Римський особливо підкреслює необхідність використання “спільне благо” у всіх державних доктринах міжнародного права. Це спільне благо може бути досягнуте лише через використання таких інструментів, як справедливість, істина і правда. Папа пише: “Насамперед треба постановити, що у міждержавних зв'язках слід керуватися правдою. А правда вимагає, щоб у цьому ділі не було навіть натяку на расову дискримінацію; тому хай вважається священною і непорушною рівність усіх країн у їхній природній гідності. Кожній із країн належить право існувати, розвиватися й володіти необхідними для цього засобами; нарешті, передусім на себе їм слід покладати ввідповідальність за власні досягнення; кожна має також законне право боронити свою репутацію і вимагати належної поваги до себе” [3, c. 26].

      У міжнародно-правовому контексті важливою виступає формула, що була озвучена Папою наступним чином: “може статися, що деякі нації випереджають інші своїм науковим, культурним і економічним прогресом, проте ці досягнення аж ніяк не дозволяють панувати над іншими: вони лише зобов'язують докладати більше труду до спільного поступу всіх народів” [3, c. 26]. Окремо Іван ХХІІІ підкреслює, що “кожна держава має подобу якогось тіла, в якому членам є люди” [3, c. 26-27].

      Отже, міжнародне право має бути побудоване на засадах істини та справедливості. В контексті взаємодії істини і справедливості народжується також і правда. Можемо охарактеризувати цю церковну доктрину як справжню пропозицію щодо побудови універсальної та антропологічної філософії міжнародного права.

      Квінтесенція третього розділу енцикліки полягає в наступній тезі: “стосунки між країнами слід укладати згідно з нормами справедливости, а це вимагає, щоб усі водночас і взаємні права визнавали, і взаємні обов'язки виконували” [3, c. 27]. Держави зобов'язані уникати вчинків, які б порушували такі права як право на життя держави, право на прогрес держави, право на здобуття необхідних для поступу держави засобів, право на захист доброго імені держави. Енцикліка пропонує визнати ці “права держав” фундаментальними на рівні науки та практики міжнародного права. Документ також підкреслює: “може статися — і таки стається, — що держави, намагаючись шукати власного блага й вигоди, суперечать одна одній; однак розбіжності, які через це виникають, треба розв'язувати не силою зброї, обманом чи підступом, а так, як личить людині: через обмін позиціями й міркуваннями, вчасну і достовірну оцінку фактів, врівноважене узгодження супротивних думок” [3, c. 27-28].

      Енцикліка визнає необхідність політичного націєтворення. Папа вважає націю фундаментом політичного діалогу, який би перебував у істинно правовому полі. Окремо говориться про необхідність недопущення геноциду в сучасному світі, про потребу у захисті прав національних меншин. Підкреслюється важлива функція державної влади у цьому контексті: “державна влада за своєю природою не для того встановлена, щоб тримати людину замкнутою в межах своєї нації, а щоб найперше захищати спільне благо держави, — а його аж ніяк неможливо відокремити від блага всього людства” [3, c. 29]. Це означає, що Римо-Католицька Церква розглядає загальнолюдське благо як таке, що має в своїй основі благо держави. Зазначається: “громадянські суспільства у пошукові своєї користи не лише не мають шкодити іншим, а й мусять радитись між собою і поєднувати свої сили там, де зусилля окремих країн недостатні для досягнення бажаної мети” [3, c. 29].

      Завершення третього розділу енцикліки містить важливу змістоутворюючу категорію: “правний розум”. Саме правний розум як духовна складова міжнародного права має стояти на заваді можливості розгортання ядерної війни. Іван ХХІІІ пише: “в нашу добу, що сповнена атомною потугою, відновлювати порушені права за допомогою війни є безглуздям” [3, c. 36]. Окремо вказано: “Додаймо те, що міждержавні відносини треба впорядковувати за нормою свободи. Це означає, що жодній нації не вільно робити нічого, що несправедливо утискало б інші нації або невиправдано стояло б на заваді їхнім інтересам. Навпаки, інші нації конче треба підтримувати у дедалі кращому усвідомленні їхніх обов'язків, у їхньому змаганні до нового й корисного, у їхньому завзятті до власного поступу в різних ділянках” [3, c. 34].

      Четвертий розділ енцикліки містить дві найголовніші категорії: “суспільний поступ” і “міжнародно-правові інструменти”. Папа тут намагається розробити інструментарій для реалізації міждержавного суспільного поступу. Він пише: “очевидно, що поодинокі країни не можуть належно задовольняти свої потреби і гідно розвиватися окремо від інших; добробут і поступ кожної країни, з одного боку, залежать від добробуту й поступу решти країн, а з іншого боку — самі їх зумовлюють” [3, c. 37]. Папа зазначає, що влада окремих країн не є достатньою у сучасному світі для вироблення спільних правил гри мирного суспільного поступу. Саме тому найголовнішим інструментом розбудови цих спільних для всіх правил гри є встановлення “всесвітньої державної влади”. По суті, йдеться про наднаціональні органи влади. Однак, Папа говорить тут не про інтеграційні політичні проекти, а про світову взаємодію задля недопущення воєн, геноцидів, голоду. Окремо зазначається про те, що цю функцію вже виконує ООН, але її явно недостатньо. Майбутня світова організація має бути набагато сильнішою за ООН. Особливо гостро, в цьому контексті, постає проблематика необхідності ядерного роззброєння для всіх країн та блоків без виключення. Разом із тим, Папа хвалить Загальну Декларацію прав людини як один з найголовніших продуктів діяльності ООН.

      П'ятий розділ енцикліки (останній) зосереджений навколо проблеми християн і християнства у міжнародному праві. Іван ХХІІІ пропонує будувати новий світовий порядок саме на християнських засадах, із врахуванням особливостей різних країн і національних культур. Папа визнає цивілізаційну розмежованість світу, але вважає що Божа Милість допоможе встановити мир між усіма народами та культурами. Він пише: “Ніколи не запанує мир серед усього людства, якщо він не пануватиме в душі кожної людини, тобто якщо кожен не берегтиме всередині себе того ладу, що його наказав оберігати Бог” [3, c. 47]. Підсумовує енцикліку Папа наступними словами: “мир — лише порожнє слово, якщо не спирається на той уклад речей, що його перші штрихи Ми з великою надією окреслили у цій енцикліці: уклад, грунтований на істині, встановлений згідно з настановами справедливости, живлений любов'ю і нею сповнений, остаточно здійснений під захистом свободи” [3, c. 48].

      Отож, енцикліка “Мир на Землі” 1963 року є важливим міжнародно-правовим документом Святого Престолу. Вона відображає цілісну та завершену доктрину міжнародного права, в якій узагальнено погляди Папи Римського та рекомендації для наступних Понтифіків.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

 

Література:

1. Колупаев В. Е. Российско-ватиканские отношения в ХХ веке: новые документы Русского Зарубежья. / В. Е. Колупаев. // Современная Европа: Журнал общественно-политических исследований. — 2011. — №3. — с. 106-111.

2. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.

3. “Мир на Землі”: Енцикліка Папи Івана ХХІІІ про встановлення миру між усіма народами в істині, справедливості, любові та свободі. — Львів: Свічадо, 2008. — 56 с.

4. Портнов А. Історії істориків: обличчя й образи української історіографії ХХ століття. / Андрій Портнов. — К.: Критика, 2011. — 240 с.

5. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місіонер, 2007. — 280 с.

6. Biography of John XXIII. / URL: http://www.vatican.va/special/canonizzazione-27042014/documents/biografia_gxxiii_canonizzazione_en.html.

7. “St. John XXIII, patron saint of Christian unity?”. / URL: http://www.lastampa.it/2014/03/24/vaticaninsider/eng/reviews/st-john-xxiii-patron-saint-of-christian-unity-HjCVo7kDIcH4Qh6LZRA1aJ/pagina.html.

8. Williams Paul L. The Vatican Exposed. / L. P. Williams. – New-York: Prometheus