Генеза юридичної організації Римо-Католицької Церкви і християнська доктрина міжнародного права
  • Чтв, 13/10/2016 - 09:39

1. Юридична роль Римо-католицької церкви

      Роль Римо-католицької церкви у формуванні сучасної європейської ідентичності та західної системи міжнародного правопорядку важко переоцінити. Протягом двох тисячоліть Римо-католицька церква як інституційно, так і антропологічно виступала рушієм європейської суспільної думки, акумулятором інтелектуальних дискусій. Її існування завжди породжувало маси згодних та незгодних, фанатиків і противників, але ніколи не викликало байдужості.

      Римо-католицизм — це релігійна форма християнства, що сформувалась під впливом адаптації останнього до реалій європейського мозаїчного етноландшафту [2]. Римо-католицизм має всі ознаки доктринального ідейно-філософського вчення. Однак, Римо-католицька церква виступає, в першу чергу, “живим тілом”, інституцією, що успадкувала зміст своєї діяльності від Ісуса Христа [3].

      Н. С. Рубльова визначає католицизм наступним чином: “Християнська релігійна спільнота, об'єднує західне християнство, тобто Латинський патріархат (Римо-католицьку церкву), а також східні унійні та інші локальні церкви, які визнають верховенство єпископа Риму (папи), перебувають у канонічному спілкуванні з ним та дотримуються єдності у справах віри й церковної дисципліни” [6, c. 141]. Саме поняття “католицизм” походить від грецького “католікос” і означає “загальне”, “цілісне”, “вселенське”, “неподільне”. Католицизм є змістовним атрибутом церкви як інституту. Ми можемо виокремити три атрибути інституціональної духовності церкви: 1) апостольство, 2) католицизм, 3) єдність, 4) святість.

      Римо-католицька церква — об'єкт міждисциплінарного пізнання. Її не можна відносити до певної єдиної галузі науки. Вивчення римо-католицизму є водночас проблематикою історії, філософії, релігієзнавства, теології. Однак, ми вважаємо необхідним поставити питання про політологічне та юридичне осмислення ролі Римо-католицької церкви у всесвітній історії. У цьому контексті ми можемо виокремити дві важливі історико-юридичні функції католицизму:

      1) Римо-католицька церква виступила провідником та головним ідейним натхненником рецепції європейськими середньовічними державами римського права. По суті, чітка систематизація та остаточне завершення кодифікації римського права відбулось під впливом легалізації християнства у Римській імперії за часів правління імператорів Ліцінія та Константина. Подальша кодифікація римського права візантійським імператором Юстиніаном відобразила приватно-правові традиції пізньоримського суспільства. Публічне право Риму перейшло у спадок Латинському патріархату. Отже, юридична роль католицизму у світовій історії колосальна — кодифікація римського законодавства та його імплементація в державно-правовій площині європейської цивілізації.

      2) Римо-католицька церква протягом І тисячоліття значно модернізувала римське публічне право і розбудувала ієрархічну систему організації. Піком католицького ієрархізму слід вважати часи творчості Томи Аквінського. Політичні умови еволюції католицизму змусили церкву йти шляхом системності та підпорядкування — від простого священника і до Папи Римського. Так було створено теорію державного управління, що слугувала прикладом для всіх євангелізованих народів. Католицький підхід — це плавний перехід церкви в державу на рівні психології. Візантійський підхід — жорстка взаємодія церкви та держави на рівні політики.

      Отож, значення Римо-католицької церкви для сучасної юриспруденції характеризується створенням та психологічною адаптацією ієрархічної теорії державного управління та розповсюдженням римського права.

2. Католицька юриспруденція крізь призму політичної антропології

      Якщо римське приватне право ми можемо вивчати на основі візантійської кодифікації, то римське публічне право не дійшло до нас у систематизованому вигляді. Римо-католицька церква, її юридичне підгрунтя та політична залученість, на наш погляд, виступають найбільш автентичним у сучасному світі прикладом дії римського публічного права. Отже, вивчати римське публічне право потрібно саме крізь призму юридичної еволюції католицизму. Сама форма “Місто-Держава”, як термін, що характеризує світський суверенітет Ватикану, є логічною реалізацією успадкованої Католицькою церквою від Давнього Риму традиції політичного устрою. Це вже наочний приклад політичної антропології в дії.

      Отже, Римо-католицька церква, в силу своїх історико-юридичних функцій, виступає також актуальним об'єктом політичної антропології. У статті “Історична еволюція міжнародно-правового статусу Святого Престолу” ми вже підкреслювали, що державність Ватикану як одночасне поєднання світського та духовного суверенітетів, є антропологічною за своєю суттю [5]. Державність Ватикану спрямована на людину, вона створена для забезпечення можливості духовного порятунку людини. Критику нашої позиції висловлює Н. В. Хамітов. Зокрема, він пише: “Можна дискутувати, наскільки “Святий Престол як уособлення Римо-Католицької Церкви є найкращим прикладом застосування людиномірної парадигми”, проте сам концепт “людиномірна парадигма” є теоретично і практично цінним в умовах системних економічних, політико-правових й духовно-культурних реформ, в процесі яких не можна перетинати певну гуманітарну межу” [10, c. 1].

      Католицизм — це християнство, інтерпретоване з позицій римського публічного права. Керуючись цим визначенням ми можемо продовжити студії над генезою юридичної організації Римо-католицької церкви. При цьому, ми повинні врахувати і релігійно-психологічний фактор. Католицизм — це система релігійних та філософських поглядів теїстичного характеру, психологічна сутність якої виражається в забезпеченні неперервності римської традиції екуменічного світогляду.

      Дискусія з приводу екуменізму не є предметом нашого дослідження, але психологічна сутність екуменізму, його світоглядна основа дозволяє стверджувати, що як латинська, так і візантійська інтерпретації цього вчення розвинулись на основі соціальної психології верхівки Римської імперії. З точки зору політичної антропології, католицизм є продовженням духовного існування Римської імперії. Схожу точку зору відстоював також і Л. М. Гумільов у праці “Етногенез і біосфера Землі”.

      Політична антропологія вивчає політичний традиціоналізм у дії. Маючи великий досвід здійснення політико-антропологічної аналітики, ми прийшли до висновку, що організація духовної та світської влади Римо-католицькою церквою дає найбільш характерні приклади такої дії. Так, за своєю зовнішньою формою центр католицизму — Місто-Держава Ватикан є продовженням психополітичної традиції “Вічного міста”. Папа Римський, як і римські імператори, володіє титулом “вселенський” та розповсюджує свою владу на всю сучасну “ойкумену”. Система судового устрою Ватикану також у значній мірі відображає римський імперський судоустрій. В свою чергу, внутрішній зміст католицизму, проявляється в категоріях “екуменізму”, “нової євангелізації” та інших пропозиціях Другого Ватиканського собору, що за своїм світоглядним характером відображають традицію римського “широкого” мислення. Ватикан виконує роль спадкоємця Вічного міста. Ось його головна політико-антропологічна функція [4].

      Політична антропологія поділяється на: а) політичну антропологію етнічних організмів, б) політичну антропологію державних організмів, в) політичну антропологію права. Ватиканські студії дозволяють проводити аналіз в контексті усіх трьох розділів політичної антропології. Однак, головна увага має бути приділена політичній антропології права. Ватикан є спадкоємцем і навіть продуцентом римського права. Він його зберіг, адаптував до нових реалій і зумів розповсюдити по всьому світу.

      Протягом багатьох століть Римо-католицька церква задавала тон європейській науці та філософії. Розвиток Томою Аквінським політичних теорії Арістотеля перетворив католицизм в міцну державотворчу ідеологію, що базувалась на засадах антропоцентризму [4]. Для політичної антропології надзвичайно цінним є саме той антропоцентризм Ватикану як держави та Ватикану як ідеї.

      У відповідності з вищезазначеним, ми мусимо виділити дві головні політико-антропологічні проблеми:

      1) Ватикан як держава — політична антропологія мусить дослідити характер використання римського публічного права в процесі ватиканського державотворення від часів Папської області і до сучасного Міста. Держава Ватикан цікава саме як реціпієнт — вона передала сучасному світу у спадок систему римського права як основу юриспруденції та погляди Арістотеля як основу політології. На наш погляд, обидві ці науки завдячуюь своїм існуванням державно-правовій еволюції Ватикану. Також політична антропологія має зосередити свою увагу навколо зосередження в руках Папи Римського духовного і світського суверенітету, порівняти такий управлінський підхід з досвідом римських імператорів. Реалізація Папою Римським ідей антропоцентризму через здійснення комбінованої духовно-світської влади змушує нас замислитись над варіантами її запозичення задля розбудови політико-антропологічної ідеології.

      2) Ватикан як ідея — завдання політичної антропології полягає у всебічному вивченні психологічного успадкування концепції Риму як “Вічного міста”. Тут знову себе проявляє католицький антропоцентризм разом із божественною концепцією походження держави та права. Держава та її влада характеризуються незмінністю традицій (знову — те ж саме римське право) та ідеологічного курсу (екуменізм) від самого початку свого існування. Ідея божественного походження влади, реалізована у діяльності Папи Римського, виражає основу юридичного світогляду католицизму. Ця ідея є продовженням ранньохристиянських поглядів на владу. Єдиною владою над людиною визнається влада Бога. Все інше має тимчасовий, перехідний характер. Отже, влада Папи Римського (намісника Ісуса Христа на Землі) виступає для католиків більш зобов'язуючою, ніж влада локальних державців. У лібералізованому вигляді, цей концепт є важливим аспектом сучасної юридичної психології католиків.

      Політична антропологія вивчає успадкування політичної традиції через соціальну та етнічну психологію. Для неї важливий саме психологічний вимір політичної дії [1; 4]. Генеза юридичної організації Римо-католицької церкви з точки зору психологічно обгрунтованої політичної антропології вбачається у поєднанні двох вищеозначених компонентів — державного та ідейного.

 

3. Психополітичні функції Католицької церкви як прообраз сучасного міжнародного права

      Психополітична концепція є логічним продовженням і складовою частиною політичної антропології як вчення. Також психополітичну концепцію слід охарактеризувати і як метод політико-антропологічних досліджень. Вивчення раннього християнства з позицій психополітики дозволить визначити основні вектори подальшої юридичної еволюції католицизму. Тим більше, що раннє християнство в більшій мірі є підгрунтям римо-католицизму, ніж ортодоксії. Римо-католицька церква народилась на основі поєднання близькосхідної психології та римського права. Народилась традиція сполучення інституційності та антропологічності, що живе і досі у вигляді одночасного поєднання світського та духовного суверенітету в руках Папи Римського. Таким чином, раннє християнство створило головну інтегровану політико-правову традицію католицизму, що і досі активно залучена в систему міжнародних відносин.

      Інтеграція близькосхідної соціальної психології і римського права перетворила християнство в політичну культуру. Тільки поняття “влада” в межах цієї пізньоримської політичної культури асоціювалось вже не зі світською, а з духовною владою. Наявність культу імператора в межах Римської імперії протягом тривалого часу пришвидшило взаємопідпорядкування світськості та духовності. Результатом такого пришвидшення стали інституційні перетворення в середовищі християнських еклезій. Досвід імперської централізації допоміг підпорядкувати римському єпископату, заснованому ще апостолом Петром, всі християнські громади тодішньої ойкумени. Так з'явилась Католицька церква як Христова Церква — екуменічне об'єднання всіх християн під керівництвом Папи Римського. Матвій Стахів у своїй фундаментальній монографії “Христова Церква в Україні” пише з цього приводу: “Єпископ Риму мав завжди визнаний примат серед усіх єпископів. Не було тоді, в перших століттях християнства, ніякого сумніву в нікого, що Римський Престол — це Апостольський Престол наслідника Верховного Апостола Петра, й що з цієї причини цей єпископ, що також титулував себе Папою, має примат в усій Церкві” [8, c. 6].

      Духовний суверенітет Папа Римський отримав від Ісуса Христа. Від 15 червня 313 року духовний суверенітет римського єпископа був визнаний на законодавчому рівні. Матві Стахів подальше визнання Римом християнства характеризує так: “Незабаром Константин проголоси рескрипт, яким заохочував громадян приймати Христову віру. Він признав для Церкви правову особовість, тобто право набувати власність і розпоряджатися нею. Християнське духовенство звільнено від усіх державних і громадянських тягарів. Імператор признав Церкві відшкодування за маєткові шкоди, що були заподіяні їй попередніми переслідуваннями. З державного скарбу покривав кошти будови деяких величавих християнських церков і давав означені субвенції з державної каси для духовенства. Фактично, як володар цілої імперії, зайняв він становище опікуна Церкви, і в цій ситуації церковна єрархія дала на це свою згоду” [8, c. 8]. В майбутньому якраз положення імператора як опікуна стало предметом запеклої боротьби між Папою Римським як представником духовного суверенітету і володарями середньовічних країн як носіями суверенітету світського. Лише після створення Папської області, Папа Римський остаточно зумів зосередити в своїх руках обидва суверенітети. Саме ця боротьба між світським та духовним стала визначальним чинником католицького світогляду в Середні віки. Психологічна дихотомія демонструвала рецидив ранньохристиянського негативізму відносно світської влади і закінчилась поступовим злиттям духовності та світськості як однаково політичних цінностей у соціальній психології європейського католицького населення часів Контрреформації.

      Так чи інакше, але сприйняття Римом християнства має передусім психологічну основу. Важливою є вказівка Л. М. Гумільова про моральну деградацію пізньоримського суспільства і тотальне безвір'я, що підготували той світоглядний вакуум, який дуже швидко зайняло християнство [2]. З прийняттям християнства народилась сучасна європейська цивілізація. С. М. Соловйов у своїй праці “Спостереження за історичним життям народів” називає цей процес “розкладом давнього світу і початком нового” [7, c. 124]. Він же підкреслює, що християнство було сприйняте не лише як релігія, але і як закон. Воно вдихнуло у відмираюче моральне тіло римського права нові норми світогляду. Прийняття християнства, на думку С. М. Соловйова, знаменувало собою завершення римського історичного процесу як постійної боротьби між психологічними типами “плебеїв” та “патриціїв” і початок європейського історичного процесу з успадкованою від “близькосхідних арійців” (термінологія С. М. Соловйова) боротьбою між добром і злом.

      З точки зору соціальної психології європейців доби Середньовіччя, Католицька церква на чолі з Папою Римським виконувала роль локомотиву добра у вічному протистоянні із злом. Отже, католицизм отримав наддержавну владу. Римо-католицька церква перетворилась у прообраз сучасних міжнародних організацій, вона виконувала ті ж самі функції — посередництво, дипломатичні переговори, організацію військово-політичних коаліцій, миротворчу діяльність. Християнський психологічний стереотип вічної боротьби добра і зла породив сучасне міжнародне право.

      Психологічне сприйняття європейцями наддержавної та божественної функцій Папи Римського змушувало політиків апелювати саме до церкви, шукати в ній підтримки своїх дій або осуду дій своїх ворогів.

 

4. Трансформація юридичних ідей раннього християнства у соціальній психології

      Як з точки зору політичної антропології, так і з точки зору юриспруденції, дуже важливою працею для нас є “Догмат про Христа” Еріха Фромма. Видатний теоретик психоаналізу та соціальної психології дуже близько підійшов до головної проблеми клінічної психології (системи переконань) і саме в ній шукав відповіді на питання про зміну світоглядних орієнтирів християнства у процесі переходу від римського світу (Pax Romana) до сучасної європейської цивілізації.

      Еріх Фромм виводив власне “психоаналітичне розуміння історичних явищ” із визначення соціальної психології як науки, що “займається дослідженням того, як певні психічні установки, спільні для членів групи, пов'язані з їхніми загальними життєвими переживаннями” [9, c. 13-14]. Він також підкреслив: “Нашим завданням є аналіз змін у певному визначеному змісті свідомості, як воно виражене в теологічних ідеях у результаті змін, що відбулись на рівні несвідомих процесів” [9, c. 15]. Виходячи з таких методологічних установок, Е. Фромм ставить перед собою завдання “зрозуміти несвідоме значення христології” [9, c. 26]. Таким чином, через вивчення еволюції догмату про Христа Фромм самостійно приходить до усвідомлення психополітичної сутності цього догмату.

      Концепція Е. Фромма, хоч і має психоаналітичне забарвлення, загалом правильно відображає соціокультурний фон раннього християнства. Отож, І-ІІІ століття — період класового змісту христології. Християнство уособлює політичний рух єврейського пролетаріату та розповсюджується на Близькому Сході як реакція на підвищення римською окупаційною адміністрацією економічного значення місцевої аристократії. Фромм підкреслює: “Відмінна риса ранньої христології — її усиновний характер... Як тільки людина могла ідентифікувати себе з Ісусом як людиною страждаючою, перед суспільством виникала можливість створення громадської організації без адміністрації, титулів, бюрократії, об'єднаної спільною ідентифікацією із страждаючим Христом, якого Бог за це підніс до себе” [9, c. 53]. Ранні християни вважали Ісуса Христа людиною, що за свої страждання став Богом. Вони виріли у швидке наближення Другого Пришестя, з ним пов'язували усі свої мрії. Ранні християни жили очікуванням чуда небесного, оскільки зневірились у можливості чуда земного — підвищення своєї економіко-політичної ролі.

      Протягом ІІ-ІІІ століть відбувається розповсюдження християнства через купців та жінок, які складали найбільш благодатний грунт для сприйняття нової релігії. Еріх Фромм вказує, що із зміною національної приналежності ранніх християн поступово змінювались христологічні уявлення. Так, апостол Павло, хоч і пропагує Друге Пришестя, але вже не вірить в його швидке настання. Фромм підкреслює: “Надія на реальне, історичне звільнення була замінена вірою в те, що спірітуальне звільнення вже відбулось” [9, c. 63]. Із переходом християнства від пролетаріату до суспільної верхівки, відношення до держави змінюється з негативного на позитивне. Остаточно державницький позитивізм християнства закріпив Нікейський собор 325 року.

      Таким чином, юридична природа раннього християнства базувалась на боротьбі проти держави як уособлення класу експлуататорів. Однак, розповсюдження християнства в реаліях Римської імперії призвело до сприйняття останньою християнства і перетворення його в первинний елемент власного державотворення. Це сприйняття і перетворення стали найголовнішими соціально-психологічними передумовами формування середньовічної, а згодом і сучасної римо-католицької юриспруденції.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

Список використаних джерел:

1. Баландьє Жорж. Політична антропологія. / Жорж Баландьє. — Київ: Альтерпрес, 2002. — 252 с.

2. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. / Л. Н. Гумилев – М.: Айрис-пресс, 2012. – 560 с.

3. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.

4. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: ТОВ “Вінницька міська друкарня”, 2015. — 552 с.    

5. Мельник В. М. Еволюція міжнародно-правового статусу Святого Престолу. / В. М. Мельник. // Альманах міжнародного права. — Випуск 11. — 2016. — с. 23-31.

6. Рубльова Н. С. Католицька церква. / Н. С. Рубльова. // Енциклопедія історії України. Том 4 — К.: Наукова думка, 2007. — с. 141-146.

7. Соловьев С. М. Наблюдения над исторической жизнью народов. / С. М. Соловьев. — М.: Астрель, 2003. — 511 с.

8. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596. Нарис історії Української Католицької Церкви. / Матвій Стахів. — Львів: Видавниче підприємство “Стрім”, 1993. — 586 с.

9. Фромм Э. Вы будете как Боги. / Э. Фромм. — М.: АСТ, 2013. — 413 с.

10. Хамітов Н. В. Відгук на роботу В. М. Мельника “Еволюція міжнародно-правового статусу Ватикану: історія, сьогодення, українські акценти”. / Н. В. Хамітов. — Рукопис. — 2