Християни і зброя. Частина 1
  • Пон, 23/05/2022 - 16:39

Один із стереотипів, який «заполонив» голови багатьох християн (в тому числі і частини духовенства) – це переконання про те, що християнин = пацифіст. У деяких середовищах таке мислення стало справжнім забобоном. Воно, між іншим, виражається в дискусіях на тему володіння зброєю. Отож, деякі християни стверджують, що християни взагалі не повинні брати до рук зброї, а інші кажуть, що це можливо в якихось крайніх випадках, але «право вільного володіння зброєю» - це вже точно не по-християнськи. Так сталося, що ці рядки я пишу тоді, коли РФ порушила суверенітет України і усі громадяни стали на її захист. Однак, я свідомо не буду апелювати до цього факту. Чому? Тому що право володіння зброєю не залежить від війни, лише ґрунтується на природному праві захищати своє життя, життя своїх близьких і свою власність. Іншими словами, коли б не було війни, я також буду за право вільного володіння зброєю.

Запрошую до невеличкого екскурсу.

На самому початку трішки історії

У стародавні часи та у середньовіччі в переважній більшості суспільств вільний доступ до зброї був чимсь нормальним. Кодекс Хамураппі не забороняв носіння зброї, лише передбачав суворіше покарання за навмисне завдання ран при допомозі зброї. Подібний стан речей можемо побачити на сторінках Святого Писання. Володіння зброєю (мечем, луком) було чимось звичайним і нормальним. Мечі при собі мали навіть… Апостоли (Лк 22, 38). У Римській Імперії зброю носили при собі навіть… раби. Лише після другого повстання рабів на Сицилії проти Римської Республіки, у 132 році до Р. Х., сенат позбавив їх цього права. У такій державі як Річ Посполита (держава, яку творили також і ми, українці) вільне володіння зброєю було аж до XVIII століття.

Одним із наслідків гріха є те, що людина має схильність утотожнювати вчинок з якимось предметом і перекладати на отой предмет власну відповідальність. Відповідальність за пияцтво ми спихаємо на… алкоголь, за розпусту звинувачуємо інтернет…, у жадібності винні гроші. Єдиним щасливим винятком є мабуть те, що поки що ніхто не звинувачує автомобілі за безліч дорожніх аварій. Тут варто пам’ятати, що моральна оцінка стосується не речей, а людських вчинків.

Як Святе Писання ставиться до питання захисту і зброї?

Оскільки володіння зброєю було чимось нормальним в біблійну епоху, то приглянемося до цього запитання в контексті захисту. Почнемо від V Божої Заповіді, яка звучить: «Не вбивай». Єврейською мовою льо тірца – не мордуй, не вбивай із таким заміром. Натомість Святе Писанні передбачає самозахист, навіть якщо під час такого захисту може бути заподіяна смерть нападнику. В Книзі Вихід читаємо ось про який випадок:

«Коли впіймають злодія, як вломлюватиметься, і поб’ють так, що вмре, нема злочину крови. Коли ж над ним уже зійшло сонце, тоді є кривавий злочин; злодій мусить відшкодувати; коли в нього нічого нема, так продадуть його самого за крадіж (Вх 22, 1 – 2).

Коли господар вночі буде захищатися від злодія, який напав на його маєток і під час захисту свого майна завдасть злодієві такої шкоди, що той помре, то господар при цьому буде невинним.

Питання володіння зброєю – це також питання колективного захисту. В 1 См читаємо про те, як Філістимляни обмежували доступ Ізраїлітянам до коваля. Чому? Ось мотивація:

Ні одного ж коваля, не знайти було в усій ізраїльській землі, бо філістимляни сказали були самі до себе: «Щоб євреї та не виробляли собі часом мечів і списів!» І всі ізраїльтяни мусіли йти до філістимлян, коли хотів хтось наточити леміш чи заступ, чи сокиру або серп (1 См 13, 19 – 20).

Філістимляни розуміли, що озброєний Ізраїль зможе себе захистити, тому обмежували цю можливість навіть таким способом. Цар Давид, який неодноразового перемагав філістимлян на полі бою, молиться до Господа словами:

Благословен Господь, моя скеля, що навчає руки мої до бою, до війни мої пальці. Він моя милість і моя кріпость, моя твердиня і мій визволитель; мій щит, - і я до нього прибігаю. Він підбиває народи під мене (Пс 144).

У Новому Завіті ми також не знайдемо якогось утопічного пацифізму. Святий Йоан Хреститель, коли до нього приходять солдати, повчає їх словами:

“Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею.” (Лк 3, 14).

Предтеча не каже солдатам: Складіть зброю!

Як же бути з новозавітними текстами про те, щоб підставити другу щоку, або про скартання Петра, коли той вжив меча? Розглянемо і ці фрагменти. Отже, в Нагірній Проповіді читаємо:

Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу (Мт 5, 38 – 39).

Ісус сказав ці слова, пояснюючи старозавітне lex talionis (право помсти). Око за око і зуб за зуб – це право Старого Завіту так насправді визначало межу помсті. У стародавніх суспільствах помста інколи перевищувала завдану кривду. Скривджений або його родич інколи міг помститися не лише на кривднику, але і на усій його родині. Старий Завіт кладе цьому край і повчає, що помста має межі: око за око. Господь Ісус говорить, що ще більш досконалою поставою буде відмовитися від помсти. Однак відмова від пости зовсім не заперечує право захищати себе. Можеш не мститися за заподіяну кривду, але можеш себе захищати, коли хтось ту кривду завдає.

Інший фрагмент Євангелія, здається, навіть говорить про те, що Ісус не забороняв мати зброю місіонерам:

Він же до них промовив: “А тепер - хто мас калитку, нехай її візьме, так само й торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу й купить меч. Кажу вам: Має сповнитись на мені, що написане: Його зараховано до злочинців, - бо те, що стосується до мене, кінця доходить.” Вони казали: “Господи! Ось два мечі тут.” А він відповів їм: “Досить!” (Лк 22, 36 – 38).

Звернімо увагу на те, що відповідає Ісус - Досить. Він не каже: Я мав на увазі духовну зброю. Ви неправильно мене зрозуміли… Ісус, почувши, що Апостоли мають два мечі, говорить: Досить. У грецькому тексті вжито слова μαχαιραν – «короткий меч», «кинджал», натомість Вульгата переклала це слово як gladius, тобто звичайний меч. У будь-якому разі йдеться про зброю. В стародавньому світі короткий меч могли носити громадяни Риму, натомість звичайний меч носили солдати.

Коли Петро у Гетсиманському Саду відтяв вухо слузі архиєрея, того слугу звали Малх (Йн 18, 11), Ісус скартав його:

Тоді Симон Петро, який мав меч при собі, добув його і, вдаривши первосвященикового слугу, відрубав йому праве вухо. Малхом звали того слугу. Але Ісус озвався до Петра: «Сховай меч у піхву! Чашу, яку дав мені Отець, - чи не мав би я її пити?» (Йн 18, 10 – 11).

Ісус скартав не сам факт того, що Петро володів мечем, а використання цього меча в конкретній ситуації.

Подібну поставу можемо помітити в ранній Церкві. За правління імператора Траяна у римському війську був відділ, де було аж 11 тисяч воїнів-християн . Тертуліан пише про спільне життя між християнами і нехристиянами і говорить про це наступними словами: Зустрічаємося разом на кораблях, разом відбуваємо військову службу, разом обробляємо землю і разом ведемо торгівлю (Tertulian, Apologetyk 42, 3). Тертуліан згадує також про християнський відділ, який стояв у Ламбезе (Північна Африка) (Tertulian, Apologetyk, 36, 4). Тут варто додати, що серед античних авторів Тертуаліан найбільше схиляється до «пацифізму», але він закінчив як… єретик. Євсей з Кесарії в Церковній історії говорить про 174 відділи, які складалися з християн. Це були воїни мелітенської легії, які брали участь у битві на полі битви.

Історії Церкви відомі випадки, коли зброю брали в руки також і богопосвячені особи. Наприклад, під час Ефеського Собору порядок в місті підтримували озброєні монахи під пильним оком св. Кирила Александрійського. Подібну гвардію мав при собі інший єпископ – Теофіл з Александрії . 

У середньовіччі цей етнос воюючої Церкви сягнув своєї вершини. Тут можна було б згадати і про лицарський кодекс, і про Хрестові Походи. Лицар з мечем в руках відображав «аристократію душі» та був видимим знаком християнських чеснот. Коротко зупинимося лише на лицарських монаших орденах. Це були ордени, які складалися з монахів (духовних осіб) і братів лицарів, які не приймали свячень, однак жили як монахи, складаючи обітниці чистоти і послуху. Їхнім завданням було не лише молитися і споглядати, але також ставати до боротьби на захист віри. Перші такі спільноти виникли саме внаслідок Хрестових Походів і паломництв до Святої Землі в XI і ХІІ ст. Лицарські ордени заслуговують на окреме обговорення. Тому тут обмежимося лише цією згадкою… і оцінкою Пія Х, який назвав лицарські ордени натхненниками добра .

Цікавий запис на тему зброї можемо помітити в документах ІІ Латеранського Собору, який під карою анафеми забороняє вживати лука і арбалета проти католиків та інших християн. При цьому Собор нічого не говорить про «не-католиків» і «не-християн» .

Папи римські аж до ХХ століття не лише не цуралися зброї, але навіть мали обряд посвячення меча і капелюха (іт. stocco e berrettone) та вручення його християнським володарям. Цей обряд посвячення звершувався урочисто перед Утреньою в ніч Різдва Христового, а інколи вранці 25 грудня. Мечі вручалися католицьким володарям і воєнначальникам, які захищали свої держави, а також віру і Церкву. Цей звичай тривав від 1385 року аж до 1825 року. Найчастіше такі мечі отримували монархи Речі Посполитої. На мечі була інскрипція року понтифікату та імені папи, який посвятив цей меч. А ось і сама молитва посвячення:

V. Adjutorium nostrum in nomine Domini.

R. Qui fecit coelum et terram.

V. Dominus vobiscum.

R. Et cum spiritu tuo

Oremus.

Benedicere digneris, quaesumus Domine Jesu Christe, hunc ensem in defensionem S. Romanae Ecclesiae, et christianae reipublicae, ordinatum nostrae bene+dictionis officio ad vindicta malefactorum, laudem vero bonorum: ut per eum, qui te inspirante illo accingitur, vim aequitatis exerceas, molemque iniquitatis potenter evertas, et sanctam Ecclesiam tuam, ejusque fideles, quos, ut pretioso sanguine tuo redimeres hodie in terris descendere et carnem nostram sumere dignatus es, ab omni periculo protegas atque defendas, et famulum tuum, qui hoc gladio in tuo nomine armatus erit, pietatis tuae firma custodia munias, illaesumque custodias. Qui vivis et regnas cum Deo Patre in unitate Spiritus Sancti Deus. Per omnia saecula saeculorum.

R. Amen

Після молитви посвячення відбувалася урочиста процесія, а потім папа опоясував мечем того чи іншого володаря.

У щоденнику подорожі королевича Владислава, сина Зигмунда ІІІ знаходимо епізод, як він у 1625 році потрапляє на папську аудієнцію і Папа Римський дарує йому меч, який раніше благословляє згідно вищезгаданого ритуалу. Ось як цю сцену описує Стефан Пац: Королевич, Його величність, стояв на колінах перед ним. Капелани, які стояли навколо папи, тримали меч і капелюх. Папа розпочав молитви посвячення цих речей. Потім взяв меч і сам опоясав ним королевича, постійно промовляючи молитви з ритуалу і креслячи хресні знамення  .

Такий меч вручив папа Інокентієм ІХ Яну Собєскому за перемогу над османами під Хотином в 1673 році.

Меч посвячувався також і для лицарів. Зазвичай цю посвяту звершував Єпископ.

Єпископ, який благословить меч, стоїть без своєї мітри. Лицар, якому посвячувався меч повинен стати перед ним на коліна. Служитель тримав меч перед собою і промовляв молитву:

V. Наша допомога в ім'я Господа.

Р. Хто створив небо і землю.

V. Господь буде з вами.

Р. І з твоїм духом.

Молімося.

Благоволи благословити + Просимо Тебе Господи, цей меч, і цього слугу Твого, прийми Його своїм благоволінням, нехай Твій маєстат охороняє його з Твоєю благодаттю і збереже його неушкодженим. Через нашого Господа.

Потім він окроплює меч святою водою. Сідаючи, єпископ надягає мітру. Лицар стає перед ним на коліна, а єпископ промовляє наступні слова:

Візьміть цей меч в ім’я + Отця і + Сина, і + Святого Духа. Використовуйте його для власного захисту і для захисту Святої Матері-Церкви, і для збентеження ворогів Хреста Христового і християнської віри, і, наскільки дозволить наша людська слабкість, нехай ви ніколи не вдарите несправедливо будь-яку людину. Нехай наш Господь це вам дарує, Він, що живе з Отцем і Святим Духом на віки вічні. Амінь.

Тут варто додати, що саме культура лицарства була відповіддю Церкви на безлад, який запанував був у Європі після смерті Карла Великого (824р.).

Що стосується вживання зброї духовними і богопосвяченими особами, то справа в історії виглядала наступним чином. Потрібно окремо виділити тут капеланів. Згідно булли Інокентія ІІІ (1198 – 1216) Ad liberendam Terram Sanctam капелани, які служили у війську не могли брати участь в битвах і застосовувати зброю. Згадана булла зобов’язувала використовувати виключно «духовну зброю». Не всюди капелани дотримувалися цих приписів, а особливо тоді, коли їхнє життя було у безпосередній небезпеці, в такі моменти радше переважало природне право захищати своє життя. На теренах Речі Посполитої духовні були зобов’язані до зброї і до мобілізації аж до 1374 року, до ухвалення Вісліцького статуту.

Тут зазначу, що булла папи Інокентія стосувалася виключно капеланів, натомість не стосувалася інших духовних і богопосвячених осіб, які рясно з цього користалися. Історія знає безліч випадків, коли духовні захищали святині, а також фортеці і міста зі зброєю в руках. Наприклад, Пауліни захищали Ясногірський санктуарій і чудово стріляли з гармат, а Францисканці захищали Сарагосу. Меч носив, між іншим, відомий польський проповідник отець Пьотр Скарга, той самий, який проголошував проповідь під час Берестейської Унії. Загалом в Речі Посполитій майже всі, хто мав таку можливість, вільно володіли зброєю аж до кінця ХVIII століття, тобто до поділів самої держави.

Що сьогодні говорить Церква на цю тему? На початку уточнимо, що розуміється під вільним володінням зброєю. У низці країн це певна юридична можливість володіти і використовувати зброю (зокрема вогнепальну) з метою захисту себе, свого життя, свого майна і життя своїх близьких. Звичайно, що мова тут про повнолітніх громадян, які мають виконувати певні умови, наприклад, бути психічно здоровими, пройти відповідний вишкіл, отримати дозвіл відповідної інституції, не мати судимості (в різних країнах ці умови дещо відрізняються, але найважливіші завжди ті самі).

Катехизм Католицької Церкви повчає:

2264    Любов до самого себе залишається основним принципом моралі. Отже, законно є вимагати поваги до свого власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар:

«Якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні. Якщо від насильства відбивається помірковано, то це дозволено законом. (...) І не обов’язково для спасіння душі відмовлятись від такого поміркованого захисту, щоб уникнути вбивства напасника; бо людина більш зобов'язана захистити своє власне життя, ніж життя іншого» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 2-2, 64, 7).

Іншими словами християнин, який опинився в серйозній небезпеці «не обов’язково мусить відмовлятися від поміркованого захисту, щоб тільки уникнути смерті нападника, бо людина більше зобов’язана захищати власне життя, а не життя іншого.

Тепер задаймо собі запитання, а як хтось має захищати своє життя і життя своїх близьких перед агресорами, які, наприклад, вдерлися в будинок і загрожують мешканцям? Звичайно, що якщо до будинку вдерся підліток, щоб вкрасти щось, то радше не потрібно тут вживати вогнепальної зброї, це було би більше насилля, ніж передбачає ситуація. Однак, якщо до будинку увірвалося троє чоловіків з ножами, а один із них із пістолетом, то як має реагувати господар? Як має реагувати батько, коли троє озброєних бандитів можуть зґвалтувати його доньку. Зателефонувати в поліцію? І чекати??? Ні, справжній батько має відкрити вогонь на ураження. І Церква говорить про таку можливість, бо Катехизм Католицької Церкви не уточнює яким чином особа, яка захищається, могла вбити нападника. Можемо уявити, що хтось професійно займався карате і завдав смертельного удару ногою, а можемо припустити, що це могло статися внаслідок використання зброї… Якщо в номері 2264 можемо побачити можливість для звичайних громадян, то у випадку тих, хто звершує владу – це є ОБОВ’ЯЗОК!!!

ККЦ 2265: Законний самозахист може бути не лише правом, а й вагомим обов’язком того, хто відповідальний за життя інших.

Захист загального добра вимагає, щоб протизаконний агресор знаходився поза можливістю шкодити. Ті, хто законно користується владою і кому довірено відповідальність за суспільство, правосильні також застосовувати зброю для знешкодження агресорів.

Дискусія про право володіння зброєю – це не дискусія про те, що має мені дозволяти держава, а чого не повинна. Так насправді це Бог дає мені право на захист свого життя, життя моїх ближніх, натомість держава має мені гарантувати дотримання цього права. Яким чином? Наприклад, таким, щоб дозволити володіння інструменти для захисту свого життя, а одним із таких інструментів є зброя.

Коли хтось виступає проти вільного володіння зброєю, то тим самим виражає переконання: Ти не маєш права себе захищати зі зброєю перед агресорами і бандитами, які вдерлися до Твого дому. Максимум Ти маєш повідомити поліцію, чекати на її приїзд, використовувати прийоми рукопашного бою і кидатися в агресорів табуреткою, і це теж обережно, щоб часом когось не вбити.

Уявімо молоду жінку, що повертається додому ввечері після праці, або студентку IV курсу, яка повертається після лекцій додому і проходить вулицею, де знаходиться декілька наркопритонів, бачить, як до неї підходять декілька чоловіків... і починають чіплятися. Що буде стримуючим фактором у такій ситуації? Телефонувати в поліцію???

Пригадаймо події 18 – 20 лютого 2014 року. Здається ці події могли б дещо інакше виглядати, якщо б протестуючі могли мати зброю. Влада не відчувала б себе такою свавільною.

Хто проти зброї?

Спробуємо приглянутися тепер, а хто завжди був проти вільного володіння зброєю?

Пацифізм – це лівацька ідеологія, яка не має нічого спільного з Христовим миром.

Проти права на вільне володіння зброєю завжди були тоталітарні режими (наприклад, комуністичний режим в СРСР та в країнах Варшавського блоку чи соціалістичні уряди в країнах Латинської Америки), тому що у протилежному випадку громадяни могли б протидіяти свавіллю влади…

У період колективізації саме комуністи агітували селян віддати їм зброю. Ось один із плакатів, який агітує селян віддати зброю Червоній Армії, бо вона наче «краще» захистить.

Проти права на вільне володіння зброєю сьогодні виступають лівацькі партії: в США – це демократична партія, в Польщі – це SLD (Sojusz Lewicy Demokratycznej), натомість католики з Конфедерації і з ПіС прагнуть озброїти Поляків...

Саме лівацькі сили у Європарламенті впровадили директиву в питанні контролю і володіння зброєю (17 травня 2017 року), яка прямує до роззброєння європейців. Нічого дивного, адже лівацькі партії наслідують в цьому комуніста Альт’єро Спінеллі і його Маніфест з Вентотене. Спінеллі, на честь якого названа будівля Європарламенту в Брюсселі, вважав мілітаризм загрозою для об’єднаної Європи. Чому? Тому що Спінеллі бачив об’єднану Європу як соціалістичну державу. Найсуворішим у цьому питанні є законодавство… Німеччини.

На цьому все. Якщо дозволить час, то, можливо, деякі з тем, які тут були порушенні, обговорю більш детально!

о. Роман Лаба

Джерело - тут

Частина 2


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць