Інтерв’ю Папи Франциска італійській La Repubblica
  • Чтв, 03/10/2013 - 10:50

Сьогодні в газеті La Repubblica з’явилося нове інтерв’ю з Папою Франциском про зміни, які очікують на Римську курію. Розмовляв із Понтифіком засновник італійського часопису Еудженіо Скальфарі.

Еудженіо Скальфарі

Папа Франциск сказав мені: «Найсерйозніше зло, яке сьогодні вражає світ, це безробіття серед молоді та самотність літніх людей. Старші потребують догляду і спілкування, молоді – роботи і надії, але ні ті, ні інші не мають цього, і проблема полягає в тому, що вони вже й не шукають. Їх зламало сьогодення. От скажіть мені: чи можна жити, будучи розчавленим тягарем сьогодення? Без пам’яті про минуле і без бажання йти вперед, будуючи щось, майбутнє, родину? Чи можна так продовжувати свій шлях? Це, на мою думку, найбільш актуальна проблема, з якою зіткнулася Церква».

Ваша Святосте, я би сказав, що це проблема радше політична й економічна. Це мають вирішувати уряди, держави, політичні партії, профспілки.

«Так, ви маєте рацію, але це хвилює Церкву, насправді це дуже хвилює Церкву, тому що ця проблема ранить не лише тіла, а й душі. А Церква повинна відчувати відповідальність і за душі, і за тіла».

Ваша Святосте, ви говорите, що Церква повинна відчувати відповідальність. Чи можу я зробити висновок, що Церква не знає про цю проблему і що ви будете скеровувати її в цьому напрямку?

«Церква розуміє це, але недостатньою мірою. Я хочу, щоби було більше цього розуміння. Це не єдина проблема, з якою ми стикаємося, але вона найбільш нагальна і найбільш драматична».

Зустріч із Папою Франциском відбулася минулого вівторка в Домі святої Марти, у невеликій простій кімнаті, де стояли стіл, п’ять або шість стільців і на стіні висіла картина. Цій зустрічі передував телефонний дзвінок, якого я не забуду ніколи у житті. Це сталося о пів на третю дня. Задзвонив телефон, і моя секретарка дещо тремтячим голосом сказала мені: «На зв’язку Папа. Я з’єднаю його з вами негайно».

Я все ще був приголомшений, коли почув голос Його Святості на іншому кінці дроту. Він сказав мені: «Алло, це Папа Франциск». – «Слухаю, Ваша Святосте, - сказав тоді я. – Я шокований, я зовсім не очікував, що ви мені зателефонуєте». – «Чому ви такі здивовані? Ви написали мені листа з проханням про особисту зустріч. Я маю таке ж бажання, саме тому й телефоную – щоби призначити зустріч. Дозвольте глянути в мій щоденник: я не зможу зустрітися ні в середу, ні в понеділок. Чи пасує вам вівторок?» Я відповів, що так. «Щоправда, час дещо незручний – третя дня. Чи для вас буде зручно? В іншому випадку маємо обрати інший день». – «Ваша Святосте, час пасує».  - «Тоді ми домовилися: вівторок, 24 вересня, 3-тя година. У Домі святої Марти. Зайдете через будівлю Конгрегації доктрини віри».

Я не знаю, як завершити цей дзвінок, тому дозволяю собі сказати: «Можна обійняти вас по телефону?» –  «Звичайно, я теж вас обіймаю. При зустрічі зможемо зробити це особисто. До побачення».

І ось я на місці. Заходить Папа, потискає мені руку, і ми сідаємо. Папа усміхається й каже: «Деякі з моїх колег, які вас знають, говорять, що ви спробуєте навернути мене».

«Це жарт, - відповідаю я. - Мої друзі думають, що це ви хочете мене навернути».

Він знову усміхається й говорить: «Прозелітизм – це патетична нісенітниця, позбавлена сенсу. Треба пізнавати одне одного, слухати та покращувати свої знання про навколишній світ. Інколи після зустрічі я хочу домовитися про наступну зустріч, тому що народжуються нові ідеї і я дізнаюся про нові потреби. Це дуже важливо: пізнавати людей, слухати, розширювати коло своїх ідей. Світ помережаний дорогами, які то наближаються одна до одної, то віддаляються, але найголовніше, що вони ведуть до Добра».

Ваша Святосте, чи існує лише одне розуміння добра? І хто вирішує, добро це чи ні?

«Кожен із нас має поняття про добро і зло. Ми повинні спонукати людей рухатися до того, що вони вважають Добром».

Ваша Святосте,  ви написали про це мені в листі. Совість є автономною, сказали ви, і кожен повинен дослухатися до своєї совісті. Я думаю, це один із найсміливіших кроків, зроблених Папою.

«І я повторю це тут. Кожен має своє уявлення про добро і зло та повинен зробити вибір на користь добра й боротися зі злом, керуючись своїм розумінням добра і зла. Цього буде достатньо, щоби зробити світ кращим».

А Церква це робить?

«Так, це мета нашої місії: визначити матеріальні й нематеріальні потреби людей та намагатися зустрітися з ними, наскільки це можливо. Чи знаєте ви, що таке агапе?

Так, знаю.

«Це означає любов до інших, яку проповідував Господь. Це не прозелітизм, це любов. Любов до ближнього – це закваска, яка служить загальному добру».

Любити ближнього, як самого себе.

«Саме так».

Ісус у своєму навчанні говорив, що агапе, любов до інших, – це єдиний спосіб любити Бога. Виправте мене, якщо я помиляюсь.

«Ви не помиляєтеся. Син Божий воплотився в душах людей, щоби вселити чуття братерства. Усі ми брати, діти Божі. Авва – так Він називав Отця. Я покажу вам шлях, сказав Він. Йдіть за Мною – і знайдете Отця, і всі ви будете Його дітьми, а Він буде тішитися вами. Агапе, любов кожного з нас до іншої людини, від найближчої нам і до найбільш віддаленої від нас, - це, по суті, єдиний шлях, що його Ісус дав нам для досягнення спасіння та блаженства.

Проте, як ми вже говорили, Ісус сказав нам, що наша любов до ближнього тотожна нашій любові до себе самих. Тож те, що люди називають нарцисизмом, отримує визнання й позитивний відгук на рівні з тою іншою любов’ю. Ми вже багато говорили про цей аспект.

«Мені не подобається слово «нарцисизм», – сказав Папа. – Воно вказує на надмірну любов до себе, а це недобре, бо може призвести до серйозної руйнації не лише душі, враженої нею, а й вплинути на стосунки з іншими в суспільстві, у якому живе ця людина. Справжня біда в тому, що більшість людей, які страждають від цього, можна сказати, психічного розладу, мають багато влади. Часто начальники є нарцисами».

Багато церковних лідерів були такими.

«Знаєте, що я думаю про це? Глави Церкви ставали нарцисами, бо придворні лестили їм та тремтіли перед ними. Двір – це проказа папства».

Проказа папства, - так він і сказав. Але що таке двір? Можливо, він натякав на курію?

«Ні, підлесники часом трапляються в курії, проте двір загалом – це зовсім інша річ. Двір – це те, що в армії називають кабінетом квартирмейстера, він керує службами, які обслуговують Святий Престол. Але він має один недолік: він сконцентрований на Ватикані. Двір дивиться і турбується про інтереси Ватикану, які здебільшого є тимчасовими інтересами. Цей ватиканоцентричний погляд нехтує світом, що нас оточує. Я не поділяю цього погляду і зроблю все можливе, щоби змінити це. Церква є спільнотою або повинна повернутися до того, щоби бути спільнотою Божого люду, а священики, пастирі та єпископи, які піклуються про душі, стоять на службі народу Божому. Церква є саме такою, тому й недивно, що це слово не тотожне Святому Престолу, який, хоч і має власну важливу функцію, але стоїть на службі Церкві. Я не був би в змозі мати довершену віру в Бога і у Його Сина, якби я не був навчений у Церкві та якби не мав щастя бути в Аргентині, у спільноті, без якої я б не пізнав ані себе, ані своєї віри».

Ви відчули покликання в юному віці?

«Ні, не дуже то й у юному. Моя родина хотіла, щоб я обрав собі іншу професію, працював і заробляв гроші. Я вступив до університету. У мене була викладачка, яку я дуже шанував і з якою товаришував, і вона була палкою комуністкою. Вона часто читала мені тексти комуністичної партії або давала мені їх почитати. Отже, я мав нагоду пізнати суто матеріалістичну концепцію. Я пам’ятаю, що вона також дала мені заяву від американських комуністів на захист Розенбергів, які були засуджені до смерті. Жінка, про яку я вам розповідаю, пізніше була заарештована, піддана тортурам і вбита диктаторським режимом, який тоді панував у Аргентині.

Комунізм вас приваблював?

«Її матеріалізм мене не полонив. Але дізнатися про це від мужньої та чесної людини – то було для мене корисно. Я усвідомив деякі речі, соціальний аспект, який я згодом знайшов у соціальному вченні Церкви».

Теологія визволення, яку папа Йоан Павло ІІ оголосив поза Церквою, була поширена у Латинській Америці.

«Так, багато її послідовників були аргентинцями».

На вашу думку, це було правильно, що папа виступив проти них?

«Це, безсумнівно, надало політичного аспекту їхній теології, але багато з них були віруючими з високим поняттям про гуманність».

Ваша Святосте, дозвольте дещо розповісти мені про себе. Мене виростила мама, яка була суворою католичкою. У віці 12 років я виграв конкурс зі знання Катехизму, у якому брали участь усі парафії Рима. Мене нагородили призом від вікаріату. Я приймав Причастя кожної першої п’ятниці місяця, іншими словами, я був практикуючим католиком і справжнім вірянином. Але все це змінилося, коли я вступив до вишу. Я читав, окрім тих філософських праць, які ми вивчали, працю Декарта «Міркування про метод», і мене вразила фраза, яка вже стала штампом: «Я мислю, отже, я існую». Індивід, таким чином, став основою людського існування, центром вільної думки.

«Декарт, однак, ніколи не заперечував віри в трансцендентного Бога».

Це правда, але він заклав основу для цілком відмінного сприйняття, і сталося так, що я пішов цим шляхом, який пізніше, підтверджений іншими прочитаними мною текстами, завів мене кудись деінде.

«Однак наскільки я зрозумів, ви людина невіруюча, але не антиклерикал. Це дві цілком різні речі».

Це правда, я не маю антиклерикальних настроїв, але стаю антиклерикалом, коли зустрічаю клерикала.

Він усміхається і говорить: «Зі мною трапляється те саме: коли я зустрічаю клерикала, то зненацька стаю антиклерикалом. Клерикалізм не повинен мати нічого спільного з християнством. Святий Павло, який був першим, хто промовляв до язичників, поган, до прихильників інших релігій, був першим, хто навчав нас цього».

Чи можу я запитати Вас, Ваша Святосте, які святі найближчі вашому серцю, які сформували ваш релігійний досвід?

«Святий Павло є тим, хто заклав наріжний камінь нашої релігії й нашого віровизнання. Ми не можемо бути свідомими християнами без святого Павла. Він переніс учення Христа на доктринальну структуру, яка витривала навіть із численними доповненнями мислителів, теологів і пастирів та досі існує 2 тис. років потому. Потім були Августин, Бенедикт, Тома, Ігнатій. Звичайно, Франциск. Чи потрібно пояснювати чому?»

Франциск – я дозволю собі так його називати, бо сам Папа до цього спонукає своєю манерою розмови, усмішками, вигуками подиву та розумінням – дивиться на мене, немов заохочуючи ставити радше обурливі й незручні запитання для тих, хто керує Церквою. Тому я запитую його: Ви пояснили про важливість Павла і роль, яку він відіграв, але я би хотів запитати, хто з названих вами найближчий для вашого серця?

«Ви просите мене поставити когось на перше місце, але класифікації існують для спорту або чогось подібного. Я можу назвати вам імена найкращих гравців у Аргентині. Але святі…»

Як-то кажуть, не варто плутати святого з грішним. Є таке прислів’я.

Точно. Проте я не намагаюсь уникнути вашого питання, бо ви запитали мене не про культурну й релігійну значущість святих, а про того, хто ближчий моєму серцю. Тому скажу так: Августин і Франциск».

Не Ігнатій, з ордену якого ви походите?

«Зі зрозумілих причин Ігнатій – це той святий, якого я знаю краще за всіх інших. Він засновник нашого ордену. Я хочу вам нагадати, що Карло Марія Мартіні теж походив із цього ордену. Це особа, яка дуже дорога як мені, так і вам. Єзуїти були й досі залишаються закваскою – не єдиною, але, мабуть, найбільш дієвою – католицизму: культура, вчення, місіонерська діяльність, відданість Папі. Але Ігнатій, який заснував Товариство Ісуса, був також реформатором і містиком. Особливо містиком».

На вашу думку, містики мали важливе значення для Церкви?

«Вони мали фундаментальне значення. Релігія без містиків стає філософією».

У вас є покликання до містицизму?

А ви як гадаєте?

Я би так не сказав.

«Мабуть, ви маєте рацію. Я люблю містиків; Франциск у багатьох моментах свого життя теж був містиком, але я не вважаю, що маю таке покликання. Крім того, слід розуміти глибше значення цього слова. Містик позбувається діяльності, фактів, цілей і навіть пастирської місії та зростає, аж поки досягне сопричастя з блаженствами. Це короткі миттєвості, але вони наповнюють усе життя».

З вами колись таке траплялося?

«Рідко. Наприклад, тоді, коли на конклаві мене обрали Папою. Перш ніж прийняти цей вибір, я попросив побути кілька хвилин у кімнаті поряд із балконом, що виходить на площу. У моїй голові було зовсім порожньо, і мене охопила велика тривога. Аби її прогнати й розслабитися, я заплющив очі та змусив всі мої думки щезнути, навіть думку про те, щоби відмовитися від цієї посади, що дозволено літургійною процедурою. Я заплющив очі – і моїх тривоги й почуттів як не було. У певний момент мене наповнило велике світло. Це тривало якусь мить, та мені здалося, що дуже довго. Тоді світло поступово згасло, я рвучко підвівся й увійшов до кімнати, де чекали кардинали та стояв стіл із актом прийняття вибору на ньому. Я підписав, кардинал-камерленго поставив свій підпис, а тоді з балкону пролунало: «HabemusPapam» («Маємо Папу». – Прим. КМЦ).

На мить запала тиша, а тоді я сказав: Ми з вами говорили про святих, які найближчі вашому серцю, і ми зупинилися на Августині. Скажіть, будь ласка, чому він вам близький?

«Августин є орієнтиром навіть для мого попередника. Цей святий пережив багато перипетій у своєму житті та кілька разів змінював свою доктринальну позицію. Він також різко висловлювався про євреїв, чого я ніколи не поділяв. Він написав чимало книг, і, на мою думку, найбільшою мірою його розум і духовність виявляються у “Сповіді”, у якій також присутні певні вияви містицизму. Проте, попри думку багатьох, він не продовжує лінії Павла. Насправді він сприймає Церкву та віру цілком відмінно від Павла. Їх розділяло, мабуть, чотири століття».

У чому ж різниця, Ваша Святосте?

«Як на мене, вона полягає у двох сутнісних аспектах. Августин почувається безсилим перед лицем безмежності Бога та перед завданнями, які має виконувати християнин і єпископ. Насправді він зовсім не був безсилим, проте відчував, що його душа завжди була меншою, ніж він того хотів чи потребував. По-друге, це благодать, яку вділяє Господь, як базовий елемент віри, життя, сенсу життя. Людина, яку не торкнула благодать, може бути, як-то кажуть, бездоганна та безстрашна, але ніколи не стане схожою на особу, що досвідчила благодать. Це прозріння Августина».

Як гадаєте, вас торкнулася благодать?  

 

«Ніхто не може цього знати. Благодать – це не складова нашої свідомості, це кількість світла в наших душах, а не знання чи розум. Навіть вас могла торкнутися благодать, хоча ви про це й не здогадуєтеся».

Без віри? Торкнутися невіруючого?  

 

«Благодать зважає на душу».

Я не вірю в душу.  

«Хоча ви не вірите, вона у вас є».

Ваша Святосте, ви сказали, що не маєте наміру намагатися мене навернути, та й не думаю, що вам би це вдалося.
 

«Цього ми знати не можемо, але в мене немає такого наміру».

А святий Франциск?
 

«Він великий, бо в ньому є все. Це чоловік, який хотів щось робити, хотів будувати – і заснував орден зі своїми правилами. Він мандрівний чернець і місіонер, поет і пророк, а також містик. Він знайшов у собі зло та викорінив його. Він любив природу, тварин, листя трави на галявині та птахів у небі. Однак передусім він любив людей: дітей, літніх осіб, жінок. Він являє собою найяскравіший приклад тої любові-агапе, про яку ми говорили з вами раніше».

Ваша Святість має рацію, опис бездоганний. Але чому ніхто з ваших попередників ніколи не обирав собі цього імені? Думаю, що після вас його теж ніхто собі не візьме.  

 

«Цього ми не знаємо, давайте не будемо робити припущень про майбутнє. Це правда: ніхто до мене досі його не обирав. Тут ми зіткнулися з найбільшою проблемою. Хочете чогось випити?»

Дякую, може, склянку води.

Він встає, відчиняє двері й просить когось при вході принести дві склянки води. Питає мене, чи я хочу кави. Я відмовляюся. Приносять воду. Наприкінці нашої розмови моя склянка спорожніє, а його залишиться повною. Він прокашлюється й починає говорити.

«Франциск хотів створити жебрущий і мандрівний орден, - орден місіонерів, які хотіли би зустрічатися, слухати, говорити, допомагати та поширювати віру і любов. Особливо любов. Він також мріяв про вбогу Церкву, яка дбала би про інших, збирала би матеріальну допомогу та використовувала її для підтримки інших, не маючи з цього власної вигоди. Відтоді минуло 800 років, часи змінилися, але ідеал місіонерської та вбогої Церкви й досі лишається більше ніж просто актуальним. Це все ще та сама Церква, яку проповідували Ісус та Його учні».

Ви, християни, нині є меншиною. Навіть в Італії, яку називають «папським подвір'ям». Згідно з деякими опитуваннями, практикуючих католиків десь від 8 до 15 відсотків. Тих, які називають себе католиками, та насправді не дуже практикують, приблизно 20%. У світі є мільярд чи й більше католиків, а рахуючи разом із іншими християнськими Церквами, віруючих понад півтора мільярди, однак населення планети складає 6 чи 7 мільярдів осіб. Звичайно, вас багато, особливо в Африці та Латинській Америці, проте ви в меншості.

 

«І завжди були, та сьогодні питання не в цьому. Особисто я вважаю, що перебування в меншості – це насправді перевага. Ми повинні бути закваскою життя і любові, а закваска безкінечно менша за сукупність плодів, квітів і дерев, що народжуються з неї. Здається, я вже сказав, що нашою метою є не займатися прозелітизмом, а дослухатися до потреб, прагнень і розчарувань, відчаю та надії. Ми повинні повернути надію молодим людям, допомагати літнім, бути відкритими на майбутнє та поширювати любов. Маємо бути бідними серед бідних, приймати відкинутих та проповідувати мир. ІІ Ватиканський Собор, натхнений папами Павлом VI та Йоаном, постановив дивитися в майбутнє в дусі сучасності та бути відкритими до сучасної культури. Отці Собору знали, що відкритість на сучасну культуру означала релігійний екуменізм та діалог із людьми невіруючими. Однак зрештою мало що було зроблено в цьому напрямку. У мене є покора і прагнення для того, аби бажати щось зробити».

А також тому що, - наважуся додати, - сучасне суспільство по всьому світі нині переживає період глибокої кризи, не лише економічної, а й також соціальної і духовної.  На початку нашої зустрічі ви описали покоління, розчавлене тягарем сьогодення. Навіть ми, невіруючі, відчуваємо цей майже антропологічний тягар. Саме тому ми хочемо діалогу з віруючими та з їхніми найкращими представниками.  

«Не знаю, чи я є найкращим їхнім представником, але Боже провидіння поставило мене на чолі Церкви та Дієцезії святого Петра. Я зроблю все можливе, щоби виконати довірене мені служіння».

Як ви вже згадували, Ісус сказав: «Будеш любити ближнього твого, як себе самого». На вашу думку, це вже сталося?
 

«На жаль, ні. Егоїзм посилився, а любов до інших ослабла».

Тож це наша спільна мета: принаймні зрівняти за інтенсивністю ці два типи любові. Чи ваша Церква готова й оснащена для виконання цього завдання?  

«А як ви гадаєте?»

Гадаю, що любов до тимчасової влади досі дуже сильна в стінах Ватикану та в інституційній структурі всієї Церкви. На мою думку, установа панує над убогими, – чи місіонерська Церква, якщо вам так більше подобається.

 

«Фактично так і є, і в цій царині неможливо здійснити чудо. Дозвольте вам нагадати, що навіть Франциск у свій час вів тривалі переговори з римською ієрархією та Папою, аби отримати визнання правил свого ордену. Він таки дістав схвалення, але з глибокими змінами та компромісами».

Вам доведеться піти цим же шляхом?  

 

«Я не Франциск Ассизький і не маю тих сили та святості, які були в нього. Однак я єпископ Рима та Папа Римський усього католицького світу. Першим моїм рішенням було призначити групу з восьми кардиналів, які будуть моїми радниками – не підлесниками, а мудрими людьми, які поділяють мої почуття. Це початок Церкви з організацією не просто по вертикалі згори донизу, а й також по горизонталі. Коли кардинал Мартіні говорив про зосередження уваги на соборах і синодах, то знав, як багато часу на це знадобиться і як складно буде рухатися в цьому напрямку. Слід просуватися тихо, проте впевнено й наполегливо».

А політика?  

 

«Навіщо ви питаєте? Я вже сказав, що Церква не займатиметься політикою».

Однак лише кілька днів тому ви закликали католиків до громадянської та політичної активності.  

«Я звертався не лише до католиків, а й до всіх людей доброї волі. Скажу, що політика є найважливішим виявом громадянської активності та має власну сферу діяльності, відмінну від релігії. Політичні інститути є світськими за своїм визначеннями та функціонують у незалежних сферах. Усі мої попередники говорили те саме принаймні вже багато років, хоча й робили різні наголоси. Я вважаю, що католики, задіяні в політиці, носять у собі цінності своєї релігії, але мають зрілу поінформованість та компетентність, щоби втілювати їх у життя. Церква ніколи не вийде за межі свого завдання вираження і поширення її цінностей, принаймні поки я тут».

Проте так було з Церквою не завжди.  

«Так майже ніколи не було. Часто над Церквою як установою брав гору темпоралізм, і це досі стосується багатьох членів та старших католицьких лідерів.

А тепер дозвольте мені поставити вам питання: у що вірите ви як людина світська і невіруюча в Бога? Ви письменник і людина думки. Ви вірите у щось, у вас має бути якась головна цінність. Тільки не відповідайте мені такими словами, як чесність, пошук, бачення загального добра – усе це важливі принципи та цінності, та я не про це питаю. Я питаю про те, що, на вашу думку, є сутністю світу та й навіть Усесвіту. Як і кожен із нас, ви мусите запитувати себе: хто ми, звідки ми взялися і куди йдемо? Такі питання ставлять собі навіть діти. А ви?»

Я вдячний за це запитання. Моя відповідь така: я вірю в Буття, воно є тою структурою, з якої постали всі форми й тіла.

 

«А я вірю в Бога, не в католицького Бога, бо католицького Бога не існує, а є просто Бог. І я вірю в Ісуса Христа, Його воплочення на землі. Ісус – це мій Учитель і мій Пастир, проте Бог, Отець, Авва, є моїм Світлом і Творцем. Це моє Буття. Як гадаєте, нас розділяє дуже велика відстань?»

Ми мислимо по-різному, але нас зближує те, що ми люди, якими підсвідомо керують інстинкти, що перетворюються на імпульси, почуття і волю, думку і розум. У цьому ми подібні.  

 

«А можете означити, що ви називаєте Буттям?»

Буття – це структура енергії, хаотичної, але незнищенної енергії та вічного хаосу. З цієї енергії постають форми, коли вона досягає точки вибуху. Форми мають власні закони, магнітні поля, хімічні елементи, які випадково сполучаються, розвиваються та зрештою зникають, але їхня енергія при цьому зберігається. Людина – це, мабуть, єдина тварина, наділена мисленням, принаймні на нашій планеті й у нашій сонячній системі. Я сказав, що нею керують інстинкти й бажання, але ще додам, що людина містить у собі резонанс, відлуння, поклик хаосу.  

«Гаразд. Я не просив вас давати мені короткий виклад вашої філософії, але ви достатньо мені сказали. З моєї точки зору, Бог – це Світло, що осяює темряву, хоча воно її й не поглинає, а іскра Божого світла є в кожному з нас. Якщо пам’ятаєте, то я у своєму листі до вас написав, що нашому виду настане кінець, але світлу Божому не буде кінця, і тоді воно ввійде у всі душі – і всі будуть у кожному».

Так, я це добре пам’ятаю. Ви написали: «Усе світло перебуватиме у всіх душах», - і, якщо можна так сказати, це говорить радше про іманентність, а не про трансцендентність.

«Трансцендентність залишається, бо це світло – все у всьому – виходить поза межі Усесвіту й тих видів, які його населяють на певному етапі. Та повернімося до сьогодення. Ми просунулися на крок уперед у нашому діалозі. Ми дійшли висновку, що в нашому нинішньому суспільстві та світі рівень егоїзму перевершує рівень любові до інших та що люди доброї волі, кожен у міру своїх сил і знань, мають працювати на те, щоби зростала любов до інших, аж поки вона зрівняється з любов’ю до себе і, можливо, її перевищить».

І знову ж у гру вступає політика.  

«Звичайно. Особисто я вважаю, що так званий нестримний лібералізм лише робить сильного сильнішим, слабкого слабшим, а відкинутого ще більш відкинутим. Нам потрібна велика свобода, ніякої дискримінації, ніякої демагогії – і  багато любові. Нам потрібні правила поведінки, а також за необхідності – пряме втручання з боку держави, щоби виправити найбільш неприпустимі нерівності».

Ваша Святосте, ви, безперечно, є людиною великої віри, яку торкнула благодать та оживлює прагнення відродити душпастирську і місіонерську Церкву, що буде оновленою і нетимчасовою. Однак із того, як ви говорите і що я зрозумів, ви є і будете революційним Папою: наполовину єзуїт, наполовину послідовник Франциска – такої комбінації, мабуть, світ іще ніколи не бачив. До того ж ви любите роман «Заручені» Алессандро Мандзоні, Гельдерліна, Леопарді, а особливо Достоєвського, фільми «Дорóга» і «Репетиція оркестру» Федеріко Фелліні,  «Рим – відкрите місто» Роберто Росселіні, а ще фільм Альдо Фабріці.  

«Я люблю їх, тому що в дитинстві дивився їх разом із батьками».

Ну от. Можна порадити вам два нових фільми? «Viva la libertà» (з італ. «Хай живе свобода». - Прим. КМЦ) та фільм Етторе Сколи про Фелліні. Я певен, що вони вам сподобаються.
Щодо влади, то скажу вам ось що: знаєте, коли мені було 20 років, я півтора місяці провів на реколеціях у єзуїтів. У Рим увійшли нацисти, і я втік із військової служби. За це карали смертю. Єзуїти сховали нас за умови, що ми будемо виконувати духовні вправи увесь той час, поки будемо в них переховуватися.  

«Невже можливо витримати півтора місці духовних вправ?» - запитує він із подивом та усмішкою. Наступного разу я розповім йому більше.

Ми обіймаємося. Підіймаємося короткими сходами до дверей. Я кажу Папі, що немає необхідності мене проводжати, але на це він махає рукою. «Ми також поговоримо про роль жінок у Церкві. Пам’ятайте, що Церква – жіночого роду. А якщо схочете, можемо поговорити і про Паскаля. Мені цікаво дізнатися, що ви думаєте про цю величну душу. Передайте моє благословення всій вашій родині та попросіть їх помолитися за мене. Думайте про мене, часто думайте про мене».

Ми тиснемо один одному руки, і він підносить два пальці вгору для благословення. Я махаю йому з вікна. Це Папа Франциск. Якщо Церква стане подібною до нього і такою, як він прагне її бачити, то це буде епохальною зміною.

Джерело: Католицький медіа-центр