Інтерв'ю з чиказьким Владикою про Томос і не тільки. Частина IІ
  • Втр, 09/10/2018 - 12:07

Нещодавно Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), архиєрей єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго, перебував з візитом в Україні. Владика люб'язно погодився дати інтерв'ю "Католицькому оглядачу" стосовно того, як нам - греко-католикам варто ставитись до подій, пов'язаних з наданням Томосу українському православ'ю.

Частина ІІ: (частина І)

Преосвященніший Владико, наскільки я зрозумів, Ви вважаєте, що Томос про автокефалію українського православ’я насправді нічого не змінює в трагічній ситуації розколеності християнського світу, яка виникли у 1054 році?

Саме так. Адже ми, католики, визнаємо Таїнства Православної церкви, визнаємо дійсність її єрархії. Тобто, Це – церква, чи радше частина Церкви Христової, яка не є у повній Єдності.

Протиріччя між великими центрами християнства – Римом і Царгородом, – які виникли через людські імперські амбіції, призвели в ХІ столітті до трагедії, що потрясла увесь християнський світ: відбувся розкол Церкви. Можна безконечно довго сперечатися про цей розкол: хто його ініціював, хто винен, коли сáме він відбувся насправді, – але він стався, і його трагічні наслідки дотепер відчувають усі християни. Відійшли в небуття імперські амбіції, коли християнство використовували у меркантильних земних інтересах, провокуючи роздори і підживлюючи їх; сформувалися нові держави, культури, нові осередки християнського життя, – але розкол між Римом і Царгородом, між католицтвом і православ’ям так і залишився трагічною реальністю християнства у ХХІ сторіччі.

Особливо болючих ран завдав цей розкол нашому народові й нашій Церкві, розділивши в результаті самé народне тіло на різні частини. Подолання його мало б стати для нас одним із головних імперативів. Для нас, українських греко-католиків, цей імператив звучить особливо гостро. Адже як християни візантійської літургійної родини, ми є частиною християнського Сходу, а перебуваючи в єдності з Римським Апостольським Престолом і зберігаючи вірність наступникам св. апостола Петра, єпископам Риму, ми є частиною християнського Заходу. Ми належимо одночасно і християнському Сходові, і християнському Заходові. Ба більше, ми є і християнським Сходом, і водночас християнським Заходом. Тому розкол єдиної до цього Церкви Христової на Православну і Католицьку Церкви проходить через самé наше єство.

Коли візантійський Царгород і латинський Рим затіяли черговий раз сварку, яка породила розкол Церкви, нас – практично одного з наймолодших на той час християнських народів – ніхто не питав про нашу позицію. Кожна зі сторін лише намагалася заручитися підтримкою Києва у глобальному на той час протистоянні – давньої Візантійської імперії та молодої, щораз сильнішої Священної Римської імперії германців. І Візантія, і франки інструменталізували християнство у своїх корисливих політичних цілях. У запалі політично-ідеологічного протистояння двох наддержав тодішньої Європи християнство було важливим стратегічним складником державної ідеології як Царгороду, так і Аахену.

І в цьому протистоянні двох політичних велетнів тодішнього християнського світу християнські любов, єдність, братерство відійшли на другий, а то й на третій план. Перемога Заходу над Сходом чи Сходу над Заходом стала на той час головним мотивом християнських взаємин.

Усе це вже належить історії. Та попри це наше сьогодення усе ще отруєне ядучими випарами християнського розбрату тисячолітньої давнини. За тисячу років, що минули з того часу, Римо-Католицька Церква навчилась обходитися без Православної, а Православна церква – без Римо-Католицької:  кожна з них живе своїм життям, не дуже потребуючи іншої. Але ми, греко-католики, завжди потребували й далі потребуємо як християнського Заходу, так і християнського Сходу, бо завжди відчували, ким ми є: і східними християнами, і католиками одночасно. Тому для нас розкол Церкви – це постійне усвідомлення болісного стану, коли брати-християни не перебувають у повній єдності між собою. Цей розкол проходить через наше серце. Тому в історії нашої Церкви спостерігаємо постійне змагання до єдності між розсвареними Церквами.

Коли 988 року християнство вкоренилося на наших теренах, Церква ще була єдиною. Київський володар Володимир Великий, хреститель Руси, активно обмінювався посольствами як з папським Римом, так і з візантійським Константинополем. Руська держава активно жила ідеєю єдності християнської ойкумени, до якої сама щойно увійшла як повноправний член.

Розкол 1054 року відбувся за нашою спиною, поза нашою волею і нашими бажаннями. Можна сказати більше: наша Церква довгий час його не приймала, старалася його не помічати. Володарі Русі – син Ярослава Мудрого Ізяслав-Дмитро І та його син Ярополк-Петро – уже після розколу отримали королівський титул з рук Папи Григорія VІІ. А короля Ярополка усі Церкви київської традиції почитають як блаженного. Навіть Російська Православна Церква шанує цього католицького короля, який після трагічного 1054 року перебував у єдності з Римським Апостольським Престолом.

Королі Галицько-Волинські, наслідники київських королів, також діяльно прагнули до єдності християнської ойкумени, усвідомлюючи належність нашого народу до єдиної християнської сім’ї європейських народів. До цього прагнула і наша Церква. Саме тому вона була присутньою на ІV Ліонському соборі, попереджаючи устами митрополита Петра про монгольську загрозу християнському світові. Вона запровадила свято Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського, так званого літнього Миколая, чого не має жодна Православна Церква, окрім тих, які виводять своє коріння з давньої Київської митрополії. Київський митрополит Ізидор на Флорентійському соборі став душею змагань до єдності між греками та латинянами.

Наш митрополит Йосип 1500 року звертається до Папи Александра VІ з листом про єдність. Не зважаючи на те, що приватним життям цього Папи обурювалась уся Європа (зокрема, висміювали і Лютер, і згодом Ніцше), митрополит із повною довірою до Христових слів бачить у ньому того, хто звершує Петрове служіння для єдності Церкви Христової. Згодом, 1596 року, попри перешкоди з боку наших сусідів із заходу, сходу та півдня, змагання нашої Церкви до єдності втілились у Берестейську унію.

Але навіть це не змогло подолати розкол християнської ментальності, який уже стався на той час. Частина нашого народу, втягнена в орбіту політичних інтересів наших безпосередніх і не зовсім безпосередніх сусідів, перетворила це змагання до єдності на змагання політичне. І все ж, попри болючі рани, завдані однією і другою стороною, в нашій Церкві не зникало бажання шукати шляхів до єдності Церкви. Уже прямий винуватець кривавої розправи православного натовпу над св. Йосафатом Кунцевичем Мелетій Смотрицький, автор антикатолицького «Треносу», після своєї доленосної подорожі колишнім християнським, а на той час уже мусульманським, Сходом виступає з проектом примирення Русі в єдиній святій соборній (католицькій) Церкві. Цей автор першої нашої граматики добре відчув реальні потреби нашого національного й церковного буття, тому приєднався до унійної частини Київської Церкви. Великі митрополити Вельямин Рутський та Петро Могила дуже серйозно провадили діалог, шукаючи шляхів до цієї єдності. І тільки козацька стихія, підбурена політичними ворогами нашого народу, завадила братам-християнам, з’єдиненим і нез’єдиненим з Римським Престолом, знайти порозуміння у лоні єдиної Київської Церкви.

Зусилля нашої Церкви, спрямовані на пошуки єдності, оплачені великою кількістю мучеників, серед яких – шанований усім католицьким світом св. Йосафат, Пратулинські мученики і сотні безіменних свідків єдності й одності Католицької Христової Церкви. А вже майже в наших часах постає постать мойсеївського масштабу – митрополит Андрей Шептицький, який усе своє життя присвятив здійсненню Христового заповіту “щоб усі були одно” (див. Йо. 17: 20–21). Великий Митрополит як міг намагався налагодити добрі стосунки з православними архиєреями та вірними, щоб через діалог із ними шукати шляхів поєднання. У своїх митрополичих палатах на Святоюрській Горі він приймав багатьох біженців з-під більшовицької займанщини, як міг допомагав православним братам у часи ІІ Речі Посполитої, яка чинила на православних Волині, Холмщини та Підляшшя шалений, майже нелюдський тиск з метою переведення їх до польського національного табору. В період німецької окупації митрополит активно звертається до православних архієреїв та православної інтелігенції з метою налагодження діалогу.

Щобільше, у своєму посланні до православної української інтелігенції він пише таке: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-ий рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів від 12-ти літ прикований я до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли б він був з'єдинений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі.» («Моє послання до української православної інтелігенції», 03.03.1942). Щобільше, новомученики УГКЦ – це християнські герої, які віддали своє життя насамперед за єдність Церкви. Пошук християнської єдності та свідчення цієї єдності світові, згіршеному розколом християнства, – це одна з характерних сутностей нашої Церкви.

Власне кажучи, історія УГКЦ – це історія свідчення її вірності Христовому заповітові «щоб усі були одно». Ця історія чітко показує суть її ідентичності – це Східна Католицька Церква, тобто Церква, яка, зберігаючи свій східний обряд, перебуває у повній єдності зі вселенським католицтвом. Саме в цьому – у свідченні того, що можна бути східного обряду і перебувати в єдності з Римським Престолом, не втрачаючи ані одного, ані другого аспекту власного буття, – і полягає іконічність нашої Церкви, іконічність не тільки для нас самих, а й для всього християнського світу. Але в першу чергу для України.

І в цьому контексті хотів би торкнутися ще однієї проблеми, пов’язаної з можливим майбутнім Томосом, про який так зараз всі багато говорять. Я вже зазначив, що навіть після отримання Томосу українські православні мали би пройти ще доволі довгу дорогу. І серед іншого перед ними усе ще стоїть завдання стати дійсно українськими православними, відшукати свою втрачену ідентичність, яку з них, із моменту підпорядкування київської православної митрополії Московському патріарху, методично вичавлювали.

Насправді Томос, на жаль, створить, так би мовити,  українську копію Російської церкви. У культурному, ментальному, якщо хочете, в соціологічному плані  Київський патріархат, як зрештою і УАПЦ, усе ще перебуває у координатах типово російського цезаропапізму, який так критикували святі Російської православної церкви ХІХ – початку ХХ століття і який багато в чому й спричинив падіння російської церкви та її жорстоке переслідування її ж вчорашніми вірними.

Проблема у тому, що в Україні твориться чи, принаймні так це виглядає, модель, ідентична російській: твориться церква, яку контролює влада. Покликання Церкви у суспільстві насправді є дуже простим – бути голосом сумління для суспільства, в якому вона живе. Вона покликана говорити правду правим, лівим, консерваторам, лібералам, червоним, зеленим. А Церква, яка перебуває під омофором держави, навіть коли держава просто з свого царського плеча робить Їй ті чи інші поступки, підтримує матеріально, то Церква вже навіть якось на рівні підсвідомості починає оглядатися на капризи державних мужів. Адже, як мудро каже наш нарід: «Хто платить – той і музику замовляє».

Коли державі вдається підпорядкувати собі Церкву, то такий стан веде до деградації. Це подібно, коли ми хочемо заглушити своє сумління. Така поведінка веде до моральної, психологічної і навіть фізіологічної деградації особистості. І це до певної міри зрозуміла Австрійська імперія. Вона давала дуже велику свободу релігії. Підтримувала і фінансувала не тільки католицькі Церкви, але також і православні, не вплутуючись у їхнє функціонування. Винятком хіба був Йосиф ІІ, який пробував навіть державними законами визначати кількість свічок, які мають горіти на престолі в часі Літургії. Але це – ексцес, а не правило.

Політика надання Церкві свободи і підтримки набула свого правдивого значення в часі довголітнього царювання Франца Йосифа І. І сьогодні, коли ви увійдете до Преображенської церкви у Львові, ви можете там з лівого боку знайти таблицю, що вона збудована стараннями цісаря Франца-Йосифа. Така політика сприяла розвитку Церкви і зростанню Її впливу на суспільство. І це заклало такі підвалини, що навіть Радянський Союз не міг із тим впоратися. І тому, коли церква далекоглядна, вона буде уникати залежності від державних чи політичних структур. Але й держава, яка є далекоглядною, не буде намагатися підкорити собі Церкву, маючи розуміння того, що Церква може свою суспільну функцію виконати тільки тоді, коли вона є повністю незалежна від держави чи політичних структур.

З іншого боку, я розумію, що православним в Україні неймовірно важко ментально відійти від моделі залежності від держави, адже саме таку модель плекала Візантія, а за нею й усі православні церкви. Але не варто думати, що так є в цілому світі. Так, наприклад, в Америці, де я зараз є, дуже динамічно розвивається Православна церква. Чому?

Тому що вона там є незалежною від державних чи політичних структур. Багато православних богословів критикували залежність православної церкви від держави, вказуючи на негативні наслідки такої залежності.

З огляду на стан українського суспільства модель, яка передбачає залежність церкви від держави, від влади, я би відважився сказати, є до певної міри навіть небезпечною для нашого суспільства. Я розумію, що братам православним доволі важко вийти з російської імперської парадигми Церкви і часто коли вони говорять про незалежну Українську православну церкву, вони наділяють її тими ж атрибутами і тими ж якостями, якими наділена Російська, фактично, державна церква. Але така церква не зовсім відповідає ментальності українського народу. Для України найкращою була б Церква незалежна від держави. Я не хочу сказати що всі православні мали б стати греко-католиками, ні. Я маю на увазі, що було би добре, якби православні стреміли до тієї моделі православної церкви, яка функціонувала в часи митрополита Петра Могили. Тобто дійсно незалежна від держави православна церква.

Нам, греко-католикам, доволі легко говорити про модель Церкви як незалежної від держави інституції, бо ця модель глибоко вкорінена в нашій підсвідомості. Більше того, відважився б сказати, що модель Церкви, яка була би залежною від держави, та ще й у тій мірі, в якій залежною є Російська православна церква, викликає глибоке несприйняття. Бо наша Церква завжди зберігала саме католицьку модель взаємовідносин між Церквою і державою. Це модель повної автономії двох досконалих соціальних організмів – держави і Церкви. Це саме той феномен, який спостерігаємо в історії УГКЦ: з одного боку, вона була мало заангажованою у стосунках із владою, а з іншого – феноменально виховувала українців як свідомих громадян. Тому модель вселенськості, католицькості повною мірою реалізовувалась у нашій Церкві, і ця модель є для нас надзвичайно важливою. Вона дає можливість нашій Церкві бути дійсно трибуном нашого народу, його опікункою й захисницею.

Київська Церква, як я це вже зазначав, вибудовувала стосунки з державою за принципом автономного функціонування Церкви і Держави, а не за моделлю візантійської симфонії чи пізнішого московського цезаропапізму. Для прикладу пригадаймо собі, що, на відміну від Візантії, церковна десятина була відома в Руській державі одразу після прийняття християнства. Саме на десятинні гроші Св. Володимир Великий будує першу у своїй державі кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка згодом отримала прізвисько Десятинна. Київські митрополити неодноразово протиставлялися князям у питаннях моральності чи внутріцерковного життя. Навіть на півночі, в Заліссі – там де пізніше постала Московська держава –Церква не хотіла стати рабою князя, рабою держави. І щойно Іванові Грізному вдалося зламати опір церкви, яка прийшла на московські землі з Києва. Ми, греко-католики, зберегли саме київську модель взаємин Держави і Церкви, а в той же ж час, на превеликий жаль, в православ’ї в Україні перемогла інша модель, модель виплекана у Москві.

далі буде...


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць