Інтерв'ю з кардиналом Берком. «Ми покликані жити нашою Католицькою Вірою героїчно» Частина 2
  • Срд, 10/02/2016 - 19:32

Ходять чутки про те, що розглядаються пропозиції щодо децентралізації єрархічної структури церковного управління. Іншими словами, Конференціям єпископів і єпархіальним ординаріатам буде дано більше влади для локального вирішення пасторальних практик у деяких «гарячих» питаннях, які розглядав Синод. Скажіть, будь ласка, наскільки, на Вашу думку, ймовірно, що це трапиться? Чи чути вже про якесь відхилення від єдності чи навіть схизму (як про це вже говорять певні видання)?

Кардинал Берк: Я вважаю, що це справжня небезпека. Слово «децентралізація» запозичене з секуляризованого світу і зовсім не підходить для використання в розмовах про Церкву. Необхідно повернутись до Євангелія і такої Церкви, як Її встановив Христос. Від самого початку свого публічного служіння Він покликав Дванадцятьох, відокремив їх і готував їх вершити Його пастирський уряд в Церкві в кожен час і в кожному місці.

Для виконання цієї відповідальності, Христос настановив Петра главою колегії апостолів, як основу єдності між усіма єпископами і усіма вірними. Це добре видно з Його слів біля Кесарії Филипової: «Ти – Петро (скеля), і я на цій скелі збудую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16,13).

Це – даний Божий дар; це – дія Божественного закону в Церкві: це апостольське служіння Римського Понтифіка і єпископів у сопричасті з ним. Вони несуть відповідальність за управління.

Конференція єпископів – це створений людиною орган, метою якого є допомагати координувати душпастирську діяльність і підтримувати стосунки між єпископами. Наш Господь ніколи про це не навчав, а в церковній Традиції немає жодної згадки, яка б давала Конференціям єпископів владу приймати рішення про душпастирські практики, які б включали зміну у вченні Церкви. Нагадаю також, що кожна душпастирська практика є пов’язана з доктринальною істиною.

Отець-єзуїт Антоніо Спадаро у своїй статті пише, що пастирська практика в Німеччині може радикально відрізнятись від пастирської практики в Гвінеї. Як може так бути, якщо кожен з них має посилатись на ту ж доктрину і ту ж істину Христа? Мені це все здається дуже насторожливим.

Єпархіальні єпископи у своїх єпархіях є вчителями Віри. Однак, єпископи – і навіть Римський Понтифік – підлягають найвищому рівню послуху Христові і живій традиції, через яку Христос приходить до нас у Своїй Церкві. Ми не можемо створювати Церкву у кожній місцевості чи за локальними ідеями.

З мого власного досвіду, що стосується Конференції Єпископів, вони можуть бути дуже помічні, але можуть також мати дуже драматичний ефект у сенсі, що окремий єпископ більше не трактує так серйозно як повинен свою відповідальність навчати Віри і управляти згідно цього вчення. Ідея може розвинутись так, що навчання і управління Єпископа, ймовірно, може визначатись Конференцією Єпископів.

Коли говориш про Конференцію єпископів таку, як у США (у якій є так багато єпископів), зрозуміло, що це не ефективний інструмент праці з пасторальними питаннями, які стосуються правд Віри. Якщо б така річ сталася там, наприклад, пасторальну практику для тих, хто перебуває в неврегульованих подружніх зв’язках, віддали б на розсуд Конференції єпископів чи окремого єпархіального єпископа, ми б закінчили ще однією протестантською деномінацією. 

Ми є єдиною Церквою по всьому світу: єдиною, святою, католицькою і апостольською Церквою. Ці чотири знамена потребують великого наголошення у часи, в які ми живемо.

 

Нещодавно видані документи (motu proprio) Папи Франциска щодо оголошення процесу уневажнення шлюбу привели багатьох до віри, що Церква послаблює своє навчання щодо нерозривності шлюбу і що скоро стане легше отримувати декларації про уневажнення. Прошу, поясніть, які зміни малось на увазі на пасторальному рівні.

Кардинал Берк: Я вважаю практично неможливим побачити, як зміни, спричинені проголошенням motu proprio можуть бути втіленні в життя до 8 грудня. Вони є радикальними і стосуються самого серця процесу уневажнення подружжя, як шляху прийняття істинного рішення щодо заяви про уневажнення. Наприклад, ідея про те, що є багато справ, які можна легко розсудити, так що частина може йти до єпископа і отримати відповідь за 45 днів, а це просто суперечить реальній ситуації уневажнення подружжя.

Більшість подань на уневажнення є дуже складними – розрив подружжя є зазвичай дуже складною ситуацією. Є кілька справ, коли хтось обдурив іншого про факт пов’язання з іншим подружнім вузлом. Для невинної сторони подружжя було важним, але так не може бути, тому що інша сторона була пов’язана іншим вузлом. Це легко продемонструвати документами.

У більшості випадків, і я маю великий досвід, ці справи є дуже складними та вимагають ретельного дослідження тими людьми, які спеціально приготовані для такої роботи. Численні єпископи, дуже чесні і невинні зі свого боку, казали мені: «Я неготовий судити справи уневаження подружжя. Крім основних студій церковного права, я не вивчав цього. Ось чому я посилаю священиків на багато років готуватись бути здатними робити це».

Моєю відповіддю таким єпископам є: «Закон ніколи не може змусити вас робити щось, до чого ви не є здатні; іншими словами, те, що ви чесно не можете робити». Відповідь вірним є такою: «Я не готовий виносити такий суд, тому я передаю вашу справу подружньому трибуналу, який приготований дати справедливий вирок».

Я вважаю, що вся ця реформа процесу уневаження подружжя потребує дуже серйозного перегляду, особливо з огляду на найкритичніші випадки. Наприклад, більше не є необхідним отримувати друге підтримуюче рішення для отримання декларації про уневажнення шлюбу.

Часто використовують аргумент, що це ввів у 18 столітті Папа Бенедикт XIV, і так було. Але він впровадив це з дуже серйозної причини: були зловживання, навіть в ті часи, у видачі декларацій про уневажнення подружжя. 

Але, навіть в той час, доки він не ввів необхідності подвійного підтвердження такого судження, процеси уневажнення судили колегії суддів. Від трьох до п’яти суддів (або навіть більше) вивчали справи і виносили рішення щодо неважності. Щоб отримати декларацію про уневажнення, за неї повинна була проголосувати більшість суддів. Тепер в багатьох єпархіях справи уневаження розглядає один суддя. 

Тобто ми маємо ситуацію, у якій позов на уневаження подружжя може бути задоволений однією людиною без будь-якої перевірки його рішення. Це не правильно; це не серйозний процес суду у матерії, яка стосується основної клітини життя суспільства і Церкви!

Це не лише не трактує справи поважним чином, але і накладає на суддю несправедливий тягар. З мого боку, якби я був суддею, я б не приймав відповідальності розглядати такі справи. Я не вірю, що рішення одного судді дає достатню гарантію оборони таїнства подружжя; лише мого рішення не достатньо у такій серйозній справі.

Якщо хтось колись працював у трибуналі, він зрозуміє. Ця ідея є дуже наївною і сентиментальною. Вона зосереджена лише на людині, яка вийде і скаже: «Мій шлюб був недійсним, і я прошу Церкву дати рішення, щоб я міг вступити у шлюб». Така людина повинна бути прийнята з великим співчуттям, але її чи його шлюб є публічною формою життя у Церкві, яка, отже, задіює партнера і цілу серію стосунків у родині, зазвичай включаючи дітей.

Концентрація нашої уваги просто на спробі знайти швидке вирішення для такої особи, так щоб він чи вона могли вступити в інше подружжя (або отримати благословення на вже укладене подружжя), створює жахливий біль цілій серії людей, які включені у це подружжя, і не у випадковий чи фарисейський спосіб. Це реальне ураження і задіює багатьох людей: батьків, дітей, братів-сестер, друзів і так далі. Воно має справу з тим, що є найсокровенніше у нашому житті.

 

Боже милосердя

 

Оскільки ми вступаємо у Рік Милосердя, який проголосив Папа Франциск, необхідно розпізнати, про що дискутував Синод Отців, на основі поглиблення потреби милосердя і любові до тих, хто живе поза приписами Церкви. У всякому разі, чи не повинні ми берегтися від фальшивого співчуття коли гріх, як і грішник, є прийнятим і потурається?

Кардинал Берк: Так, власне в цьому справа. Боже милосердя є відповіддю на покаяння і тверду постанову поправи. Блудний син повернувся до батька після покаяння за те, що він зробив. Він сказав батькові, що більше не достойний бути його сином і просив прийняти його назад як слугу. Він розумів, що зробив, і покаявся – батькове милосердя було відповіддю на це. Він бачив, що син пережив навернення серця.

Тому, отже, якщо люди живуть у ситуації смертельного гріха і приходять до Церкви, ми приймаємо їх з любов’ю. Ми завжди любимо грішника, але ми повинні бачити, що особа розпізнає гріх і намагається його подолати, тобто, що вона кається і робить відшкодування за шкоду, яку наніс гріх. У іншому випадку милосердя стає здешевленим і беззмістовним.

Я  боюсь, що люди говорять «милосердя, милосердя, милосердя», не розуміючи його. Так, Бог є Богом милосердя. Але милосердя є дуже істотним поняттям – воно має справу з нашими інтимними стосунками з Богом і нашим розпізнанням нескінченної Божої доброти, нашої грішності і нашої потреби сповіді і навернення. Ми віддаємо себе на Боже милосердя, але також просимо про ласку змінити наше життя і бути вірними нашій постанові поправи. 

Ми бачимо це у Євангелії, коли наш Господь зустрічається з грішниками. Він дуже співчутливий, але дуже відвертий з ними. Він сказав жінці, спійманій на перелюбі, йти і більше не грішити (пор. Ів. 8,11). Подібно до того, коли Він зустрічає жінку самарянку біля криниці Якова, Він питає про її чоловіка. Коли вона відповідає: «Я не маю чоловіка», Він каже до неї: «Ти правильно кажеш: «Я не маю чоловіка»; бо ти мала п’ятьох чоловіків, і той, кого ти маєш зараз, не є твоїм чоловіком» (пор. Ів.4,17-18).

Відділяти милосердя від істини означає зраджувати милосердя і робити його не тим, чим воно є у своїй суті: вираженням Божої благодійності.

Переклад «Католицького Оглядача»

Читайте також:

Інтерв'ю з кардиналом Берком. «Ми покликані жити нашою Католицькою Вірою героїчно» Частина 1

Інтерв'ю з кардиналом Берком. «Ми покликані жити нашою Католицькою Вірою героїчно» Частина 3