Капелан військового шпиталю: молитва на розарії заспокоєю
  • Пон, 12/12/2022 - 13:13

Отець Михайло Прокопів CSMA належить до Згромадження Святого Архангела Михаїла. Народився і виріс на Львівщині, останні 24 роки служив у Польщі. Був директором Товариства опіки дітьми «Oratorium» у Сталевій Волі. З початком війни в Україні він потрапив до військового шпиталю у Харкові, у якому служить і до сьогодні, як капелан. У розмові отець Михайло ділиться своїм досвідом спілкування з захисниками.

Понад 20 років ви служили в Польщі. Як ви стали капеланом військового шпиталю в Харкові?

Я родом із Західної України, тому, коли почалася війна, добровольцем пішов служити Батьківщині. Потрапив до Харкова, директор військового госпіталю погодився, щоб я був капеланом серед солдатів.

Як на вас реагують поранені бійці?

Дуже по-різному. У госпіталі є постійна ротація: воїнів привозять і вивозять. Майже кожен день є інші люди. Через два-три дні легкопоранені повертаються на фронт. Людей, яких можна транспортувати, переміщують у безпечніші місця, і лише ті, хто має залишитися, затримуються на довше. На початку лікар і медсестри визначають, куди скерувати пораненого, в яке відділення.

Після прибуття військові перебувають в шоку, шукають окопи, зброю, питають, з якого боку росіяни стоять, з якого боку будуть стріляти. Ментально вони все ще на полі бою. Коли вони заспокоюються, я приходжу до них із капеланом УПЦ. Ми працюємо разом. Деякі хочуть поговорити, щось запитують, є такі, що плачуть. Інші показують, щоб до них не підходити, тому що настільки втомлені та зболілі, що не можуть говорити, і ми повинні це поважати.

Також маємо усвідомлювати, що вони були в іншій реальності. Розмовляти й думати для них — це величезне зусилля. Якщо вони дозволять, можеш їх обійняти, тоді розуміють, що ти до них добрий. Часто маємо лише зоровий контакт. Часто до них слова не доходять, але вони дивляться в обличчя – хто ти, чи маєш хрест, капеланську нашивку, сутану. Щоправда, хрест носять тільки єпископи, але я отримав дозвіл, бо це майже місійна територія.

Чи бійцям важливо, капелан з якої церкви до них прийшов?

Спочатку ні. Вони раді, що взагалі хтось прийшов, бо це військовий об’єкт і доступ туди обмежений. Навіть рідні бійців туди зрідка можуть потрапити, для них потрібна спеціальна перепустка, а в деякі палати можуть заходити лише медичні працівники та капелани як працівники лікарні.

Настає момент, коли вони відкриваються, хочуть поговорити про те, що пережили, про війну?

Так, хоча це залежить від їх фізичного та психічного стану. Солдати й далі живуть, як на фронті, усвідомлюючи вбивства, обстріли; часто бачать смерть близьких, побратимів, пошматовані тіла. Страшно, коли доводиться збирати частини тіла друга, щоб родині було що поховати. Зрозуміло, що вони шоковані такими переживаннями.

Усі?

Є такі, що не показують цього на людях, вдають крутих, особливо офіцери в компанії солдатів. Але коли спілкуємося наодинці, це не обов’язково так. У якийсь момент напруга зникає. Звичайно, не можна тиснути, допитувати. Треба кожному дати час і чекати, коли він сам захоче щось сказати, виплеснути. Війна – це період, коли бійці ближчі до своїх фронтових друзів, до тих, хто разом з ними там вмирає, ніж до власної родини. Вони хочуть повернутися до своїх побратимів, тому що не можуть жити так, ніби нічого не сталося.

Бувають ситуації, коли наречені приходять і хочуть одружитися в лікарні, а чоловіки відмовляються, тому що не можуть з цього радіти, не можуть про це навіть думати. Вони хочуть дочекатися, поки закінчиться війна, тоді буде час для радості й насолоду. До речі, хочу зазначити, що воїни мають надзвичайно високий моральний дух. Більшість хоче повернутися на передову. Унікальне є те, що багато бійців з інвалідністю, з протезами кінцівок прагнуть знову йти воювати. Якщо командир підтверджує, що такий військовослужбовець здатний виконувати свої обов’язки та накази, то він отримує дозвіл повернутися до частини. Це нечасто, але трапляється.

Коли ви контактуєте з пораненими, яких тем вони найчастіше торкають?

Найбільше їх цікавить, що відбувається на фронті з побратимами, хто загинув, хто поранений, як йдуть бої. Також часто, незалежно від релігійної приналежності, запитують, чи дозволено їм вбивати, чи це гріх.

Що відповідає священник?

Маємо заповідь: «Не вбивай». Усі це знаємо, але варто прочитати Катехизм Католицької Церкви, також Youcat, катехизм для молоді Бенедикта XVI. Там сказано: якщо хтось нападе на мене чи на слабшого за мене, я маю право й обов’язок захистити себе та слабшого, навіть ціною здоров’я та життя нападника. Однак його не можна мучити, гнобити. Це стосується не тільки війни, а й мирного часу.

Для військового, який складає присягу, бере участь в оборонній війні, – це завдання і заслуга перед країною, нацією, перед усіма, хто не в змозі захистити себе. Навіть більше – захист себе і слабших можна розцінювати як акт милосердя, бо в цій ситуації вороги чинитимуть менше зла на нашій землі, менше вбиватимуть людей.

Ця відповідь приносить полегшення солдатам?

Вони здебільшого розуміють, що це так, їм просто потрібно підтвердження від священнослужителя. Також часто сповідаються, просять про молитву. Усі беруть від мене вервицю, рідко хто відмовляється. Останній раз, коли я був у Жешуві, купив для них медальйончики та вервиці на тисячу злотих. У госпіталі є каплиця, о 9.00 ранку маємо молитви – приходять православні, католики, вчимо молитися Розарій. Це молитва, яка заспокоює.

Іноді маємо повідомити родині, що солдат загинув. Це найскладніший момент нашої служби. Тоді запрошуємо членів родини загиблого до каплиці, перебуваємо з ними, разом молимося, шукаємо слова розради, плачемо разом з ними.

Чи поранені говорять з вами про ворогів, про своє ставлення до них?

Так. Ті, хто на передовій, мають завдання вбити ворога, і вороги мають такий самий наказ. Проте є принципова різниця. Українські воїни захищають свою землю, близьких, вони вдома. Вони мають перевагу, бо знають, за що вмирають.

Чи питають про Бога, про віру?

У них дуже різні погляди на це питання. Це залежить від рівня їхньої віри. Одного разу прийшов солдат і попросив освяченої води, щоб умити обличчя, тому що він був поранений і хотів, щоб його обличчя швидше загоїлося. Я відповів, що не чув про таку воду. Тоді він запитав: «Чи отець є невіруючий? Чи не посвятить мені води?» Я погодився. Віра цього чоловіка була дуже простою, і треба її поважати. Але в більшості ситуацій солдати знаходять Бога в тому факті, що якщо вони живі, не загинули, значить це життя має якийсь сенс, у них є якась мета, якесь завдання.

Чи бувають ситуації відкидання Бога?

Рідко, але трапляються. Проте люди не відмовляються від капелана, а хочуть поскаржитися, поговорити про якісь помилки Церкви чи священників, про те, що їх болить. Мають це викинути із себе. І це добре, бо часто говорять правду. Її потрібно вилити. Було б гірше, якби вони тримали це в собі.

Як складається ваша співпраця з православним капеланом?

Дуже добре. Маємо братерські стосунки, разом молимося, відвідуємо хворих, прощаємося з померлими, відправляємо служби. Отець Геннадій Рохманійко має багаторічний досвід, він капелан прикордонних служб, парох однієї з парафій у Харкові, а зараз ще працює в госпіталі. Він із Київського патріархату, а не Московського, який здебільшого підтримує Росію. Іноді приїжджає протестантське, мусульманське, юдейське духовенство, бо солдати належать до різних конфесій. У каплиці маємо Біблію та Коран. Дуже важливо, щоб як віруючі різних релігій, так і невіруючі, а навіть послідовники язичницьких релігій, об’єднувалися, тому що один ворог, одна війна і, сподіваємось, одна перемога.

Розмовляв Богуміл Лозінський«Gość niedzielny»

Переклад з польської: Ірини Воловицької для сторінки Харківсько-Запорізької дієцезії