Кардинал Роберт Сара: зараз триває війна проти християнської ідентичності Заходу
  • Птн, 20/05/2016 - 16:28

Напередодні свого візиту в Хорватію Префект Конгрегації з питань дисципліни Богослужінь і Святих Таїнств кардинал Роберт Сара дав інтерв’ю Прес-службі Загребської Архиєпархії. Інтерв’ю опубліковано хорватським католицьким порталом «Bitno.net». Пропонуємо вашій увазі переклад інтерв’ю українською.

Ваша Ексиленціє, Ваш шлях з ґвінейського села до служіння кардинала Святої Римської Церкви є довгий і тернистий. Коли і в який спосіб Бог постукав до дверей Вашого серця і якою була реакція Ваших батьків та односельчан коли Ви їм сказали, що Бог кличе Вас до свого служіння?

Як і кожне священиче покликання, так і моє народжене з Євхаристії. Я мав благословення з раннього дитинства приймати щоденну участь у ранковій Євхаристії як міністарант. Властиво ці інтимні хвилини Ісусової присутності відкрили моє серце на Його покликання і сповнили мене бажанням чим краще Його запізнати і полюбити. Правдивим є вислів св. Томи Аквінського: «Не можеш любити те, чого не  знаєш». Чим більше я молився і приймав участь в Євхаристії, тим голоснішою було моє прагнення Бога і любов до Нього в моїй душі.

Коли я своїй мамі сказав, що хочу вступити до семінарії щоб стати священиком, вона була шокована. Більше того, вона подумала, що я втратив розум, що не розумію що означає бути священиком. Для моєї матері й односельчан священик мусів бути білим і не можливо навіть уявити, щоб негр міг стати священиком. Такої самої думки був і мій батько. Після того, як одному священику вдалося їх переконати, що і негр може бути священиком, батьки благословили моє рішення відповісти Божому покликанню.

У своїй книзі «Бог, або ніщо» Ви кажете, що в часі навчання в семінарії від хлопців вимагалося три С: Sainteté (святість), Sciens (знання), Sante (здоров’я). Пізніше ви стали ректором семінарії «Папа Іван ХХІІІ» і могли з власного досвіду бачити, що без якісної формації нема святих священиків. Що, на Вашу думку, сьогодні бракує формуванню майбутніх священиків і якою є найбільша небезпека сьогоднішнім священикам?

У сьогоднішньому технологічному світі священики часто зайняті світськими справами. Але попри це, священик покликаний свідчити про вічне життя, якого прагне кожна людина, він покликаний іншим полегшити спілкування з Богом, він покликаний безперервно і без страху проповідувати істину Євангелії, не дивлячись на суєтність світу. Але, втягнений у цей світ, священик дуже легко може секуляризуватися, впасти в поверхневість та активізм. Священик має для інших бути alter Christus (другий Христос), він мусить провадити глибоке духовне життя, оперте на молитву, читання Святого Письма і на Євхаристію.

Це є стрижнем священичого життя. Стрижнем, який не виникає в момент свячень, але формується від самого початку через особистий зв’язок з Ісусом, глибоке молитовне життя і відданість Євхаристії. Окрім цього, священик мусить мати синівські стосунки і любов до Пресвятої Богородиці – нашої Матері і Матері всіх священиків. І це є необхідність, бо без святих священиків Церква може бути зруйнованою, а в цьому падінні буде розвалено і весь світ.

Церква в Африці – Церква переслідувана. Диктатура Ахмеда Секу Туре була немилосердною до Католицької Церкви в Ґвінеї, відомим є той факт, що ви чудом уникли арешту й страти у 1984 році. Які зараз проблеми мучать Церкву на цьому континенті, який Папа Павло VІ назвав новою батьківщиною Ісуса?

Я не зовсім погоджуюсь з такою заявою. Африка від початку була частиною Божого задуму. Погляньте в Святе Письмо – Бог заключив Союз з вибраним народом в Африці, на Синаї, Африка врятувала Ісуса, Марію і Йосифа, які втекли в Єгипет, після того як Ірод видав наказ вбити всіх дітей у Вифлеємі, Симеон Киренеєць, який поміг Ісусу нести Хрест, був африканцем. Бог від самих початків увіткав Африку у Свій план Спасіння.

Не маємо права забувати, що Папи завжди звертали велику увагу на африканський континент, чим неодноразово підтверджували важливість Африки у Божому задумі Спасіння. Папа Павло VІ дійсно у 1969 році назвав Африку новою батьківщиною Ісуса, бо Африка свідчить про відкритість на Бога. Погляньте у ХХ столітті кількість християн у Африці виросла у 100 разів. Можливо саме тому Святий Іван Павло ІІ сказав, що ім’я кожного африканця вписане в долоні розп’ятого Ісуса. Іншими словами, що Африка разом із своїми недоліками і бідністю – інструмент, яким Бог показує Свою силу. Можливо саме тому Папа Бенедикт ХVІ назвав Африку духовними легенями людства.

Скромним приношенням Африки Католицькій Церкві є мученики перших століть християнства, як і мученики пізніших часів і нашого сьогодення, її вірність Христу, Його слову і нерушима вірність Учительському Уряду Церкви.

В часі вершення Вами священичого, а згодом і єпископського служіння, служіння Глави Папської ради Cor Unum Ви з близька були свідком людських терпінь, біди та браку основних засобів до життя. У своїй книжці Ви виразно робите різницю між бідністю і вбогістю, бідністю, проти якої Церква повинна вести боротьбу. Наскільки важливим сьогодні є харитативна діяльність Церкви і чи не стала вона просто філантропією у нашому часі?

Харитативна діяльність має величезне значення для того, щоб Церква могла показати чим Вона є насправді – таїнством і Союзом Бога і людства. Допомагаючи людям і не полишаючи їх в їхніх потребах, спішачи на допомогу тим, хто знаходиться в потребі, допомагаючи їм своїми можливостями і відкритістю, харитативна діяльність Церкви творить сильніші взаємозв’язки між людьми. Особливим завданням харитативного служіння Церкви є те, щоб ті, хто терпить, хто знаходиться в потребі, відчули, що Бог їх любить. Завданням Церкви є служіння Божій Любові і та любов проявляється через харитативне служіння. Саме тому, істинне харитативне церковне служіння ніколи не може перетворитися на звичайнісіньку філантропію або суспільний активізм. Оскільки воно мусить бути виявом Божої Любові і виразом Христової спасительної присутності в світі.

Ви часто і відверто критикуєте Захід, його ментальність, політичну і медійну інженерію і культуру відкидання Бога. Як пригадати Європі, що її культура, як і все у ній, запечатане християнством і просякнене запахом Євангелії? Як боротися проти насильства гендерних ідеологів і популяризаторів абортів та евтаназії?

Мушу зазначити, що одним з моїх вихователів у вірі були оо. Спірітуанці і що саме місіонери з Європи поширили Євангеліє по цілому світі. Але сьогодні Європа в небезпеці втратити свою християнську ідентичність. Це правда, що останніми десятиліттями дуже потужні сили докладають максимум зусиль, щоб викорінити християнську спадщину, яка є частиною істинної ідентичності Європи. Інститут шлюбу і сім’ї, засновані на біблійній вірі, є фундаментальним елементом ідентичності Європи.

Зараз бушує війна, яка прагне зруйнувати сім’ї і возвести на трон гендерну ідеологію, аборт та евтаназію. Ця немилосердна культура смерті впроваджується під маскою чогось, що начебто мало принести людям добро: аборт оголошується правом свобідного вибору жінки, евтаназія – полегшенням терпінь смертельно хворих і старих людей, а гендерна ідеології – «визволенням від репресивних» норм культурних стереотипів та зрівнянням в правах чоловіка і жінки.

Як можемо захистити сім’ю від такого хаосу та ложних пророків? Мусимо навчитися розпізнавати загрози християнській ідентичності й сім’ї та витривати у захисті Богом даного інституту сім’ї, бо майбутнє Церкви і світу – це власне і є сім’я.

Чи зараз можемо говорити про занепад літургії? Часами здається що християнам літургійні відправи нецікаві, що втрачається достоїнство літургії?

Накинутий сучасності суб’єктивізм пробує звести святе до профанного. Це приводить до витворення літургійних форм, які не ведуть до зустрічі з Богом, або зводять літургію на формальність. Літургія – це момент зустрічі з Богом, з Богом, Який шукає єдності з нами. Це досвід моменту, коли Бог промовляє до нас.

На жаль, сьогодні ми живемо в світі, який сповнений електронним шумом і картинками, які не допомагають створенню тиші, потрібної для зустрічі з Богом і на те, що Він хоче нам промовити через літургію. Тиша, як умова плідної молитви – це шлях до близької особистої зустрічі з тихою, але живою Божою присутністю.

Останній рік часу під пильною увагою хорватського загалу знаходиться питання канонізації блаженного Алойза Степінца – хорватського мученика і символу хорватської католицької ідентичності. Яка ваша думка у цій справі?

Перший раз про Алойзія Степінца я чув в Італії в Луччері. Існують серйозні сили, які противляться цій канонізації. Мусимо молитися, щоб Бог проявив свою силу підняттям блаженного Алойзія Степінца на честь вівтаря.

У своїй книзі, описуючи події ІІ Ватиканського собору, Ви пишете, що Папа Іван ХХІІІ не мав жодного наміру порвати з традицією, а в той час дехто прагнув вчинити переворот та з допомогою ЗМІ створював картинку Папи революціонера. Чи тепер ми є свідками повторення цієї історії тільки тепер з Папою Франциском? Як оцінюєте його адгортацію «Amoris leatitia»?

Не люблю порівнювати Пап, це – якось несправедливо. Кожен Папа, вибраний конклавом з допомогою Святого Духа, який діє на збір кардиналів, що шукає добра Церкви. Якщо добре поглянемо в історію, то побачимо, що кожний Папа утіловлений в історію свого часу і, можемо сказати, відповідає своєму часу, часу в якому його покликано кермувати Петровим кораблем. Так було з усіма попередніми Папами, так є і з Папою Франциском.

Його понтифікат зосереджений на обнову євангельського сповіщення, але це не означає міняти саме сповіщення, чи творити якесь нове, як це багато хто поверхнево сприймає. Це означає повернути потягальну силу сповіщенню, яке виникло із зустрічі з Ісусом.  Папа Франциск нас закликає, щоб в тяжких часах засилля ідеологічної пропаганди, масового скептицизму і загальної кризи людства, ми кожного дня жили радістю Євангелія.

Саме у цьому контексті потрібно розуміти його адгортацію «Amoris leatitia»: ціль цієї адгортації – знову відкрити красу і святість життя в сім’ї, яка є фундаментальною клітиною суспільства. Проте існують журналісти, які говорять про революцію в Церкві, бо вони прагнуть мати високі рейтинги. Ми ж мусимо йти слідами Доброго Пастиря, наслідувати Його приклад. Революція – це слово не має стосунку до історії Церкви. Я переконаний, що герменевтика тяглості, якою користувався Папа Бенедикт ХVІ для інтерпретації ІІ Ватиканського собору, найкращий спосіб тлумачення поточного моменту в історії Церкви.

Хорватський народ очікує Вас у Загребі кінцем травня. Що Ви очікуєте від візиту в Хорватію і що вам відомо про ситуацію в країні?

Я дуже радий, що маю відвідати Загреб. Я, направду, подивляю хорватів і їхню вірність Церкві навіть під цінну мучеництва, переслідувань і утисків у минулих часах і в часах теперішньої економічної кризи. Але сьогодні Хорватія мусить віднайти нові сили для нового життя у суспільному, культурному та економічному аспектах. Це неймовірно, що це нове життя може бути просякнене християнськими первенями, які виткали цю країну. Сподіваюсь, що Хорватія стане прикладом Європі, яка страждає від нігілізму, який загрожує знищити будь-яку релігійність заходу, а тим самим і сам Захід.

Від імені Прес-служби Загребської Архиєпархії з кардиналом Робертом Сарою розмовляв Давор Тирбушічь