Наше сумління є безпосередньою нормою нашої поведінки. Це судження чи рішення нашого розуму про моральну цінність даного вчинку. Оскільки розум має оцінювати цінність наших дій на основі Божого закону, цей голос нашого розуму, тобто сумління, ще називають голосом Божим.

Сумління може бути:

1) до або після дії, залежно від того, чи розум приймає рішення до вчинення дії чи після,
2) певне, коли рішення розуму тверде або сумнівне, коли розум вагається;
3) вірне чи оманливе. Сумління істинне, коли наш розум визнає добрими ті вчинки, які дійсно відповідають Божому законові, оманливе, коли його оцінка неправильна.

Оманливим сумління може бути:
а) скрупульозне (перебільшує в тяжкості, бачить гріх там, де його немає, або вважає незначні недоліки серйозними),
б) широке (занадто поблажливе),
в) затверділе (не засуджує навіть найбільші переступи),
г) фарисейське (надає великого значення дрібницям, але не зважає на суттєві речі та по-іншому оцінює свою поведінку та поведінку ближнього).

Ідеал сумління — це делікатне або тонке сумління. Так само, як чутливі ваги відчувають навіть найменший тягар, так і тонке сумління відчуває найменше відхилення від норми моралі, але оцінює його справедливо, незначні відхилення вважає незначними, а більші – більшими. Це протилежність скрупульозному і широкому сумлінню.

Ми повинні завжди слідувати голосу сумління як прямій нормі моралі, коли сумління певне, навіть якщо згодом воно виявиться помилковим. Обов’язок людини – виховувати в собі та плекати сумління, щоб воно було істинним і тонким. Таке сумління ми розвиваємо в собі, набуваючи ґрунтовних знань щодо моральних істин, постійно контролюючи свою поведінку, каючись у гріхах, не легковажачи дрібними недоліками та виконуючи навіть найменші обов’язки.