Ліванський мароніт Еліас Сассін: «За смутними моментами криється перемога Христа»
  • Чтв, 14/07/2016 - 16:57

Хто як не він має право сказати нам, українцям, слова: що за смутними моментами криється перемога Христа. Еліас Сассін народився і виріс у Лівані в часи Громадянської війни, яка була спровокована іншою державою, подібно як і на Україні. Він, незважаючи на таку страшну ситуацію, залишався вірний своєму обов’язку перед батьківщиною, служив в армії, допомагав родині. Через деякий час дивним чином, хіба за Божим Провидінням, потрапив до України – одружився, побудував дім, розпочав власний бізнес… але побудував він своє нове життя на Донбасі.

- Еліас, Ви народилися і виросли в Лівані. Розкажіть, будь ласка, про життя на батьківщині і про те, як Ви опинилися в Донецьку?

- Я народився в добрій ліванській родині. На жаль, час мого дитинства припав на часи, подібні до тих, які переживаємо зараз в Україні. А тепер і мої діти прокинулися одного дня і побачили, як люди не можуть домовитися і вбивають один одного.   Я теж народився під час великої війни. Під час пологів мама народжувала мене сама. Поряд були лише сусіди. Вона не могла навіть дістатися до лікарні, настільки йшов запеклий бій. Так ми переїжджали з одного місця на інше… А одного дня прокинулися в храмі. Лише починали бомбити, а ми біжимо в храм, молимося, переховуємося там… Але дивіться – в тяжкі моменти моя родина не брала в руки зброю, а лише необхідні речі і бігли в храм. Я в Лівані пережив усе – служив в армії, тобто не відмовлявся від свого обов’язку перед батьківщиною, від того, що повинен був робити. Я не тікав від війни.   До України я приїхав не тікаючи від війни в Лівані. Після навчання, коли мені виповнилося 25 років – приїхав, бо хотів тут щось зробити разом з земляками, хотіли щось заробити. Але побачив, що це дуже тяжко реалізувати. Познайомився з дружиною і залишився, хоча Ліван відвідую постійно. Отже, після одруження купив дім в Донецьку і жив там, працював. І все було добре. Було трохи легше, бо спочатку я думав що не зможу тут витримати. Тяжко було. Я думаю зовсім по-іншому і ментальність у мене інша, і відношення до ближнього. Є різниця. Але там, в Донецьку, при костелі я познайомився зі священиком з Польщі - отцем Річардом Карапудою. І скажу вам, що цей священик був мені в Донецьку, де я був зовсім самотнім маронітом, - і священиком, і батьком, і мамою, і братом. Ми з ним подружилися. Це після того, як я відкрив свій бізнес та пережив натиск з боку бандитів, мафії і від держави… Все було не так. Я звик, що все, що я роблю в своєму житті – роблю так, що якщо нема порушення, то значить я можу працювати і розвиватися. Я зробив все без порушень, як треба, а бачу - що тут не можна нічого зробити. Тут ти не маєш права на розвиток. На жаль, це було так. Отець Річард сказав, що я маю це зрозуміти: «Це не твоя країна і це не Європа. В Україні ти маєш бути обережним». Це мені було тяжко прийняти. Але завдяки підтримці священика і таким нелегким протистоянням зовні - я розпочав зовсім іншу працю. Талант, який був в мені – будівля Вертепів, гротів, архітектура – відкрився в мені ще сильніше. Я почав несподівано співпрацювати з місцевим скульптором. І ми разом виліпили скульптуру Ісуса при донецькому костелі. А після цього священик довірив мені наглядати за будівництвом при храмі. Я йому дуже дякую за це – за велику довіру.

Тому в якийсь момент я почув питання чи відповідь: «А може навпаки - я тут потрібен? Це не я вирішив сюди приїхати. І не буває чогось просто так». І після такого внутрішнього відкриття я почав призвичаюватися до України і полюбив цю країну і цих людей з Донбасу.

- Отже, ми підійшли до питання Вашого особливого дару – створення Вертепів. Відомо, що Ви робите їх в Києві і в Борисполі. Також робили в Донецьку і в себе на батьківщині. Розкажіть трохи про це. Як відбувається цей процес?

- Це народжується всередині мене і кожного разу виглядає інакше, і кожного разу я не бачу, що було раніше. Бо ви знаєте, що за традицією, це потрібно зробити саме перед святом. Я живу під час творення Вертепу чи Гробу Господнього. Різдвяні свята наповнюють мене почуттям прекрасного, дитинством. На Різдво - я літаю. Не було ще такого, щоби я не зробив хоч одного Вертепу на рік. А буває - і п’ять, і десять Вертепів. В Лівані мене запрошували робити Вертепи по домах. А от під час Пасхи всередині я відчуваю біль, але з іншого боку – народжуються такі почуття, подібні на революційні. В мене можуть сльози текти. Так як на війні – де є місце і болю, і перемозі. Я відчуваю теж саме, як і у дитинстві: коли падають бомби, йде війна, крики - але після цього обов’язково приходить Воскресіння. Тобто за сумними моментами криється перемога Христа.

- Розкажіть як з’явилася спільнота маронітів в Україні?

- Я створив цю спільноту в Україні. Спочатку в спільноті я був один. І був впевнений, що ті мароніти, котрі живуть тут – вони повинні бути разом. Ми маємо зберегти те, що передали нам пращури - історію не одного покоління. Тому для мене було дуже важливо шукати кожного мароніта в Україні. І я почав їх шукати, їздив містами. І це було не просто, дуже тяжко. Це зараз є спільнота, яка разом з родиною налічує біля 400 осіб. І так просто я можу подзвонити по телефону і знаю хто є в Харкові, хто в Одесі… в Києві, в Донецьку. Перші Святі Меси за римським обрядом в Донецьку нам служив отець Ришард. Бо обряд маронітів майже не відрізняється від римо-католицького.

- Ви супроводжували Держсекретаря Ватикану П’єтро Пароліна, коли він приїжджав до України з допомогою від Папи. Ваші враження про цей візит?

 - Для мене це була велика честь супроводжувати П’єтро Пароліна. Відразу скажу, що моя участь не планувалася, але так сталося. Спостерігаючи за ним, я побачив щирість і чистоту в цій людині. Він справжній. Це був не політичний візит, а духовний. Я бачив як він реагував на бідних людей. Як він хотів більш за все залишитися поряд з ними. Я це бачив! Як він прилетів в Запоріжжя - ми вийшли з храму і були у Братів-Альбертинів, які доглядають за бідними. І там ці бідні під великим навісом чекали на нього. Я спостерігав, як він наближається до них. Йому не було неприємно, видно що він впевнений у тому кроці, що він робить. Він підійшов до них і з радістю обійняв, радісно пожав їм руки, з радістю послухав кожного і ділився з ними. В якийсь момент організатори сказали йому, що потрібно вже йти в інше місце – згідно запланованої програми. Ви розумієте – я був в шоці! Бо це було не просто – забрати його звідтіля, але все одно - він вийшов на хвилину, і за п’ять хвилин, не більше – повернувся до бідних. Вони вже трохи розійшлися, але він все одно повернувся – він хотів бути з ними надалі! Це перше. А в Києві теж так було. Коли він ділився хлібом з бідними у храмі святого Олександра. Це було щиро, це було помітно по обличчю. Так людина не може робити без щирості. Це не була гра! Я впевнений, що ця людина не погодилася би на гру.

А друге - це його мудрість. Я був на всіх зустрічах і на всіх прес-конференціях… в різних церквах. І чув ті питання, які ставили перед ним. Слава Богу, що він показав якими ми самі повинні бути спочатку: «Давайте спочатку вилікуємо себе, а потім будемо займатися іншими», – сказав він.

Я вважаю, що дуже не просто вийти з такої ситуації, як в Україні. Де спільнота включає різних людей: хтось за Росію, а хтось за Україну, хтось за Православно-Київський Патріархат, а хтось за Московський, це ті ж самі люди – це українці, там греко-католики, а там - римо-католики, там мусульмани… і все так заплутано. Але він підійшов до кожного з усіх конфесій. І я впевнений, що якщо ці люди насправді чекали на його візит і чекали на слово від Папи, якщо вони були готові приймати, не чекаючи вигод і не показуючи себе – то вони навчаться багато чому від цієї людини. Тому що він знаходився там, де власне мав знаходитися. І сказав кожному слово, яке нікого не ображає. Та, на жаль, були моменти, коли його хотіли притиснути такими неприємними питаннями, але все одно він відповів як потрібно. І якщо вони мають вуха, то нехай слухають. Насправді він представник Церкви. Він друга людина у Ватикані. Він показав, як потрібно правильно служити своєю поставою. Папа хоче допомогти по-справжньому. І головна допомога не від тих мільйонів. Бо він знає, що не в цьому допомога. Я це зрозумів, що справжня допомога є те, коли я йду до тебе, я приймаю тебе таким, який ти є, коли я хочу насправді тобі допомогти. Коли твоя проблема торкається мене. Це Папа хоче передати. Це те, що я зрозумів….

- Скажіть, на Ваш погляд, яка найбільша  проблема в Україні?

- Проблемою є те, що християни тут як язичники. Всі хрестяться, але більше нічого не знають. Це є проблемою. І ця проблема вирішує все - і не лише в Україні. Є країни, де також християнство є офіційною релігією народу, але люди роблять набагато страшніші речі ніж тут. В Україні народ добрий,щирий , простий. Український народ - гідний народ. Але коли я спостерігаю на вулиці за людьми, то це жах, бо вони наче не живуть, а просто ходять, а всередині - пустка. Цим людям потрібен лікар - Христос. Це є головна проблема. Потрібно відроджувати Духа. Ця проблема вирішує найбільшу проблему – якщо люди будуть міцні духовно і будуть вірити - ніяка війна їх не здолає.

 

Довідка:

Маронітська Церква — є найбільшою Східною Католицькою Церквою на Близькому Сході. Кількість її вірних перевищує три мільйони.

Назва церкви походить від імені її засновника святого Марона — монаха, пустельника, учителя і чудотворця, котрий жив у другій половині IV століття в горах Таурус у Сирії, на території Антіохійського патріархату. Святий Марон залишив після себе маронітів — велике коло учнів і послідовників, які утворили компактну групу на базі монастиря Бейт-Марун.

 

Розмовляла: Ірина Островська КМЦ


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць