Мандрівка сторінками Книги книг: Про книгу Левіт
  • Чтв, 19/03/2020 - 18:34

Дорогі брати і сестри! Сьогодні поговоримо про наступну книгу П’ятикнижжя Мойсея, а саме про Книгу Левіт, яка до перекладу грецькою мовою називалась «І покликав», згідно із першими словами тексту, як це було прийнято у тогочасній літературній творчості. Дослідники Святого Письма зазначають, що ця біблійна Книга частково вийшла з-під пера пророка Мойсея, хоча й записана була тільки після вавилонського переселення, приблизно 2 тис. років після Мойсея. Вона характеризується дещо специфічним жанром, оскільки у ній відсутній розповідний стиль: мало персонажів, небагато подій, сюжетних ліній, тощо… Тому дуже часто читач старозавітних писань, дійшовши до цієї книги, зупиняється чи переходить до іншої частини Біблії. Іншими словами, ця частина Святого Письма нерідко стає «каменем спотикання» для читачів, хоча насправді вона є однією з найважливіших книг Старого Завіту і була першою Книгою, якої тогочасні євреї навчали своїх дітей, адже вона підсумовує все навчання про святість Бога та людини. Її цінність полягає також у тому, що в ній знаходимо 247 приписів заповідей, беручи до уваги те, що всіх приписів ізраїльський народ мав приблизно 613. Тому ця Книга завжди займала особливе місце для вибраного народу. Правдою є те, що навіть серед святих отців Книга Левіт не була дуже популярною. Її зрідка цитували та застосовували у проповідництві, хоча її повчання, її ідеї присутні в різних книгах Нового Завіту.

Мабуть кожному із нас відомі слова Ісуса Христа про любов до ближнього: «Люби ближнього свого, як себе самого». Однак, не всі знають, що ці слова записані у 19-ій главі книги Левіт. Ісуса, Який зростав і виховувався у побожному єврейському середовищі, без сумніву, не одноразово чув ці старозавітні слова, тому і зробив їх Своїми, навчаючи Своїх сучасників про любов до інших людей.

Червоною ниткою, що тягнеться впродовж усієї Книги Левіт, є Господній наказ: «Будьте святі, бо я святий». Різні теми цієї Книги можна об’єднати довкола однієї головної – святість людини, як вимога внаслідок Синайського союзу за прикладом святості самого Бога. Отож, центральною тематикою є святість і способи її осягнення.

 У загальному Книгу можна поділити на три більші частини: про жертвоприношення, про священство та кодекс святості, тобто збір різних приписів, які мають на меті допомогти людині осягнути святість, яка, як ми вже попереднього разу говорили, в старозавітніх часах розумілась як відокремлення від усього нечистого: від крові, від бруду, трупів, від нечистих тварин та продуктів тощо. Вважалось, що лише дистанціюючись від усього того нечистого, людина може стати святою і зблизитись із Творцем.

Проте, перш ніж перейти до роздумів над однією із найважливіших тем Книги Левіт, хотів би кілька слів сказати про її структуру. Отож, перші сім розділів розповідають про жертвоприношення, подаючи певні принципи, згідно з якими Ізраїль повинен їх здійснювати, та про детальні постанови для священнослужителів, аби ті могли правильно приносити жертву Богові. Наступні три розділи є продовженням Книги Виходу, в якій Бог наказав Мойсеєві поставити Арона та його синів у священники. У цих главах розповідається як саме це відбувалось. Варто згадати, що в 10-ій главі розповідається про те, як двоє синів Арона були покарані смертю через невідповідне служіння. Таке страшне покарання повинно було стати пересторогою для всіх майбутніх священнослужителів та заохотою до ревного священнодійства. Від 11-го до 15-го розділу йдеться про значення зовнішньої чистоти, яка для тогочасних євреїв вважалася шляхом освячення і дорогою, що веде до Бога. Сучасній людині це, очевидно, важко усвідомити, бо ж і сам Ісус Христос непрямим способом зламав цю старозавітню позицію. У цих п’ятьох розділах йдеться про розрізнення чистого і нечистого: тварин, харчів, одежі тощо, а також про ритуальну чистоту і нечистоту. Наступні два розділи, 16-ий і 17-ий, описують день відкуплення, а у двох наступних розглядається тема моральної чистоти, тобто про статеві стосунки, про взаємини з ближніми і деякі соціальні питання. Одним словом, тут маємо низку приписів, які стосуються святості життя Ізраїля. Наступні дві глави, 21-ша і 22-га, стосуються безпосередньо святості та поведінки священнослужителів та певних вимог щодо їхнього служіння. Натомість розділи 23-25 поглиблюють тему юдейського календаря, окреслюючи низку обов’язкових свят та ювілейного року. А два заключні розділи говорять про благословення тих, які виконують Божий закон, та покарання і прокляття, яке чекає на його порушників.

Як бачимо, перша частина Книги Левіт подає приписи щодо жертвоприношення. Варто зазначити, що практика жертвоприношення своїми коренями сягає далекої давнини. У політеїстичних язичницьких релігіях жертвоприношення зводилось до того аби умилостивити, задобрити богів за допомогою жертв та випросити щось у них. У Біблії жертвоприношення має інше, значно глибше значення, про що можемо довідатись із класифікації жертвоприношень. Однак, преш усього, жертви, які приносили Богові нагадували про залежність людини від Господа, підкреслювали її покору перед Творцем і її вдячність Йому за життя і всі отримані дари. За допомогою жертвоприношення старозавітня людина також перепрошувала Бога, просила очищення і відкуплення від своїх гріхів і прогрішень. Книга Левіт передбачає різні види жертвоприношення. Спершу варто пригадати мирні жертви, тобто жертви, які відповідали стану людини. Особа складала їх Богові у мирі, без огляду на прохання чи потребу очищення. Тобто ці жертвоприношення відбувалися як знак вдячності Богові. Окремо варто пригадати жертвоприношення за гріхи і за прогрішення. Цікаво, що священні писання відрізняють ці два терміни. І їхня головна відмінність не полягає у величині, мовляв, гріх – це надто більший переступ Божої заповіді. Тут суттєвим елементом є також свідомість. Гріх – це свідомий і добровільний переступ Божої заповіді, а прогрішення – це падіння не добровільне, короткотривале, падіння меншого значення. Але, мабуть, не в одного із  вас зараз зродилось запитання: Але чому для того, аби ввійти в контакт із Богом обрано саме жертвоприношення. Чому не вибрано, наприклад, паломництво чи якийсь інший вид Богопочитання, а саме принесення жертв? У тогочасній культурі відчути момент смерті вважалось бути присутнім у моменті контакту двох сфер – людської і Божої. Це було сильне відчуття цільності життя: як людського, так і тваринного. Відповідно, жертвоприношення тварин було виявом найбільшої жертви, жертви життя. Через неї, а саме через кров жертви відновлювався зв’язок людини з Богом. Старозавітні люди були переконані в тому, що життя кожного організму підсилюється за допомогою крові, тобто що життя є в крові або, іншими словами, кров – це життя. Власне з цієї причини ще в союзі із Ноєм Бог заборонив євреям споживати кров. Отож, під час кровної жертви кров проливалась на землю, а життя, тобто дух «руах», який є в крові, піднімався вгору, до Бога, туди, звідки життя і походить.

У часі переходу з єгипетської неволі до обіцяної землі, жертвоприношення здійснювалось на одному жертовнику, згідно із наказом Божим. А після прибуття в обіцяну землю вибраний народ звершував жертви в різних місцях, однак поступово ситуація почала змінюватись. І вже за часів царя Давида встановлюється єдиний центр жертвоприношення, а саме Єрусалимський храм. Останнє жертвоприношення у ньому зафіксоване у червні-липні 70 р. н. е. в оточеному римлянами Єрусалимі. З того часу жертвоприношення більше не відбуваються, адже саме тоді Єрусалимський храм був зруйнований. З того часу спостерігаємо заміну жертвоприношень молитвою, за допомогою якої людина також входить у тісний контакт із Господом Богом.

Дорогі брати і сестри! На закінчення хочу наголосити, що старозавітні жертвоприношення за гріхи можемо деякою мірою порівняти із сучасною тайною сповіді, де людина, за посередництвом священника, отримує прощення за свої гріхи та прогрішення. Варто наголосити, що в старозавітніх часах люди мали таке ж саме розуміння, як і ми сьогодні. Тобто, що не священник прощає людині її гріхи, але Бог. Натомість священнослужитель є лише посередником, якому Господь дає повноваження допомогти людині в осягнення того прощення, у поверненні стосунків людини з Богом або, іншими словами, допомогти людині осягнути святість.

Розшифрування аудіо: "Католицький оглядач"