Месиджі Ватикану для України і світу в часі візиту Держсекретаря Ватикану в Україну 2
  • Чтв, 23/06/2016 - 15:04

Частина 2

Приїзд Держсекретаря Ватикану кардинала П’єтра Пароліна не був зосереджений виключно на державницьких та харитативних цілях. Це очевидно і з його промов та зустрічей з католицькою громадою України. І, в першу чергу, з його проповідей та зустрічей з семінаристами. Сміло можемо стверджувати, що месиджі Держсекретаря – це послання Проводу Церкви до української католицької громади.

Спробуймо перерахувати найважливіші месиджі кардинала Пароліна до українських католиків.

Під час своєї проповіді в римо-католицькій церкві св. Олександра в Києві кардинал Паролін звернув увагу присутніх на те, що католики зобов’язані боротися проти корупції: «Ваша Держава, але також й всі інші країни світу, борються проти нечесності несправедливого багатства, розкрадання суспільних благ заради збільшення особистих статків. Корупція та концентрація грошей у руках небагатьох осіб стоять, напевно, серед головних причин зубожіння народів, знищення свободи, руйнування мрій про кращий світ та право на життя для всіх. І ми, християни, повинні завжди боротися та діяти заради досягнення справедливості, — проте ніколи не використовуючи насильство».

Вмисно чи ні, але кардинал Паролін вказав католикам на головне лихо українського суспільства. І як би це банально і заїжджено не виглядало в сучасних українських реаліях, корупція – це далеко більший ворог нашого суспільства, аніж московитська агресія.

Ні для кого не секрет, що український політикум і суспільство в цілому просто просякненні корупцією, як львівський штрудель ванільною підливкою. Політики, які себе декларують католиками, в Україні не менш корумповані від інших. Насправді, окрім заяв проти корупції, українські Католицькі Церкви не помічені у якійсь реальній боротьбі з корупцією. Аж поки вони не зіткнуться з прямими проявами корупції, які шкодять їхнім матеріальним інтересам.

Заради об’єктивності варто сказати, що специфічність українських реалій та особливо виразна пасивність католиків-мирян не завжди сприяють проведенню якихось заходів проти корупції. Окрім цього, здається, миряни не помічені у якихось антикорупційних ініціативах, окрім репостів у соцмережах антикорупційних заяв єпископату, які би могла підтримати церковна єрархія, давши вихід таким ініціативам на загальноукраїнський рівень. 

Це вказує на дуже неприємну для українського католицтва річ – воно є суспільно неактивним. І ця ситуація вимагає нагальних змін. Інакше католицтво стане подібним до суспільно неактивного і соціально нечутливого за своєю природою православ’я. Тим самим опинившись у світоглядній шизофренії стосовно самого себе і власних доктрин. І саме ця небезпека – виникнення суспільно та соціально неактивного католицтва, є однією з реальних екзистенційних загроз для Католицьких Церков України.

І Дежсекретар Ватикану чітко вказав, де потрібно шукати лікарство і протиотруту для цього лиха – соціального та суспільного змертвіння – плекання християнського менталітету і то, в першу чергу, серед монашества і клиру. 

На превеликий жаль, промова Держсекретаря у Патріяршому соборі Воскресіння Христового в Києві, дійшла до загалу лише у невеличкому фрагменті, тому годі з нього почерпнути якийсь серйозний месидж, спрямований до українських греко-католиків. Така ж ситуація в інформаційному просторі й з іншими зверненнями кардинала Пароліна до греко-католиків.

Виникає неприємне враження, що, на відміну від римо-католицьких прес-служб, греко-католицьким прес-службам просто було ліньки зробити повні тексти проповідей та звернень кардинала Пароліна до греко-католиків. Так само ліньки було і виокремити промови кардинала Пароліна з трансляцій і розмістити їх на якомусь інтернет-сервісі, щоб уможливити ширшій аудиторії ознайомлення з цими багато в чому історичними для України текстами.

У часі своєї проповіді у Львівській римо-католицькій катедрі кардинал Паролін вказав на те, що війна – це породження ідолопоклонства: «Війна народжується з ідолопоклонства, тобто з того, що на місце Бога ставиться ідол: владу, нахабство, амбіції, фальшиву зверхність, все це — замість захисту і розвитку людської особистості. Але людину захищає безпосередньо Бог, і немає людської сили, котра б не зазнала смерті та суду: всі ми станемо перед судом, особливо за різноманітне насильство, яке, в різних формах, вчинили проти самого образу Бога, яким є людина, або за те, що не опікувалися нею, особливо якщо вона слабка, збезчещена, зранена, скалічена, зґвалтована фізично й морально, та навіть вбита».

Для католицької меншини, яка живе в країні, що перебуває в стані війни та ще й до того є жертвою підлої агресії, це антивоєнний месидж є надзвичайно важливим. Адже в такій ситуації дуже важко вберегти своє серце від ненависті до ворога, яка тоді здається мало не священним обов’язком.

Ця ненависть може шукати ворога не лише у реальному агресорові, але навіть і в середовищі братів. Саме тому надзвичайно усій католицькій громаді України важливо пам’ятати, що обороняючи себе не тільки перед нахабною московитською агресією, але й від нападів влади, секуляристів, лібералів, гендеристів та інших відвертих і менш відвертих ворогів Церкви, католики ніколи не можуть мати «права» на ненависть. Такого «права» не існує. Для українського католицтва – це дуже важливий месидж. Адже спокуса ненависті саме в цей час є надзвичайно сильною.

Окрім цього, Держсекретар Ватикану чітко застеріг українських католиків від «меценацтва» багачів, що придбали своє майно в несправедливий спосіб: «Вже не викликає обурення об’єктивне насильство, яке полягає в тому, що забираються блага в інших, аби привласнити їх. Більше того, навіть можна вважати це Божим благословенням і чинити благодійні жести, щоб показати себе, навпаки, добрими і щедрими, а може навіть такими, що бояться Бога.І ми, віруючі, та наші інституції інколи змагаємося, щоби заволодіти благами цих багатіїв. Їх шанують як добродіїв, беруть їх із собою, підтримують в їхніх бажаннях, інколи вказують на них як на взірець, бо вони допомагали Церкві своїми грошима».

Для української ситуації, коли душпастирі часто «змушені» толерувати, а то й вихваляти подачки відвертих бандитів і корупціонерів, щоб осягнути якесь матеріальне добро для власної громади, цей ватиканський месидж, вочевидь, є алярмовий. Не тільки через згіршення, яке вірні отримують від такого «меценатства», але й через те зло, яке несправедливо наносить самим нечистим на руку багачам – у них створюється ілюзія, що вони можуть купити Бога.

Як і в своїй київській проповіді, так і в львівській кардинал Паролін дуже дискретно, проте доволі ясно наголосив, що для католика Євхаристія і слово Боже – основні джерела, з яких він черпає свою силу, силу протистояння злу.  І, здається, що цим ватиканський Держсекретар доволі чітко дав нам зрозуміти, де шукати вихід з проблем нашого церковного життя – слово Боже і Євхаристія.

Здається, це доволі банальна істина. Але часом і банальні істини потрібно нагадувати людям. Бо наша, зранена первородним гріхом, людська природа «звикає» до святості, перестає помічати її реальну силу.

Із промови кардинала Пароліна до львівських греко-католицьких семінаристів, Департамент інформації УГКЦ подав дві цитати, одна з яких становить неабиякий інтерес для всіх католиків України, незалежно від обряду: «Особливо вас потребує Україна в цей час пошуку проводирів, які не будуть замаскованими під овець вовками, але будуть справжніми служителями спільному благу. Якщо сьогодні у цій Державі Церкви мовчатимуть чи втрачатимуть час на непотрібні й ганебні дискусії та протистояння, то хто озвучить прагнення внутрішньої та зовнішньої чистоти, яке сьогодні оживляє багатьох, особливо молодь, та вкаже той Абсолют, який єдиний виправдовує та обґрунтовує цей пошук? Хто боротиметься проти зловживань, насильства, нечесності, корупції, фаворитизму, щоб розкрилися видатні якості, які всі визнають у вашому народі?».

Тут маємо кілька важливих мессиджів, за умови, що ця цитата не є вирваною з контексту. Тут варто зазначити, що, як видно, Кардинал Паролін дуже «високо» оцінив здатність українського суспільства до вибору належного проводу без церковного «втручання». Як не дивно, але Держсекретар Ватикану поклав відповідальність на Церкву за «вовків в овечих шкурах» при владі в Україні. На жаль, це правда.

В Україні Церква ніколи не видала для вірних жодної конкретної інструкції, як потрібно обирати серед кандидатів. Церковний провід на кожних виборах старався відбутися загальними формулюваннями про достойних кандидатів, голосування за совістю, а не за гречку, відповідального підходу до виборів... Але ніколи не було жодного переліку ідеологій, моральних поглядів і т.п., які роблять кандидата непридатним для католицького вибору.

Держсекретар Ватикану також дорікнув католикам України за мовчанку стосовно суспільних негараздів та лагідно, але прилюдно збештав за «непотрібні й ганебні дискусії та протистояння» поміж Католицькими Церквами в Україні.

Мовчанка? Хіба окремі єпископи обох Католицьких Церков свого права в Україні не виступали гостро проти конкретних зловживань навіть уже постмайданної влади в Україні? Очевидно Держсекретар Ватикану вважає, що цього замало.

Іншим моментом, за який кардинал Паролін, якби був клириком в Україні, дістав би по шапці, стало «винесення сміття з хати». Держсекретар прилюдно вказав на існування не просто непотрібних дискусій, а ганебних дискусій та протистоянь. Але хіба є щось ганебнішого від того, що католики між собою не можуть знайти вирішення ситуації довкола кількох храмів в Україні, продовжуючи ганебні «танці» в стилі «танців» довкола греко-католицької кадетри в Перемишлі? Хіба нема більш ганебного, коли два католицькі парохи влаштовують «війни» в селі чи містечку через прихильного до одного з них мера чи сільського голову? Розпалювачі таких протистоянь мають конкретні імена і прізвища, деякі навіть і конкретні функції в церковних структурах. І такі люди є з обох сторін.

І греко-католикам, і римо-католикам в Україні варто задуматись над своїми дріб’язковими хотілками і протистояннями та негайно знайти задовільне вирішення нікому непотрібних конфліктів, які тільки ослаблюють католицьку громаду в Україні, і то в ситуації зовнішньої агресії, внутрішніх колосальних державних та суспільних проблем та внутрішньої агресії секуляристів, гендеристів та інших ворогів Церкви.

Звертаючись до семінаристів, кардинал Паролін відверто вказав Католицьким Церквам України на їхню безпосередню відповідальність за належне виховання народу Божого, не як містиків, відірваних від реального життя і зосереджених на медитації власного пупця, а як відповідальних громадян і членів суспільства, в якому вони живить.

Кардинал Паролін зауважив, що націоналізм є перешкодою нормальному функціонуванню Церкви: «Крайній націоналізм, що пояснює себе як єдине істинно правильне вираження національної ідентичності, це насправді плід комплексу неповноцінності, нездатного прийняти різнорідність у тому, чим вона є: надзвичайним знаряддям розвитку. Ви самі ніколи не піддавайтеся спокусі замкнути себе в своєрідне ґетто, аби не занедбати покликання до інтегрування України, не лише духовно, але також й в культурному вимірі, у той взаємний обмін, що сьогодні становить ознаку зрілості народів. Особливо раджу вам пропонувати і стимулювати повагу та співпрацю з синами Української Греко- Католицької Церкви, які разом із вами становлять частину Католицької Церкви».  Тут відважуся зазначити, що з неофіційних джерел відомо, що кардинал Паролін розкритикував націоналізм, як перешкоду для нормального життя Церкви також і у своєму звертанні до греко-католицьких семінаристів.

Це дуже важливий месидж для українських католиків. Як в середовищі греко-католиків, так і в римо-католицькому середовищі в Україні нерідко можна зіткнутися з виявами крайнього націоналізму та навіть шовінізму. І саме у цьому контексті слід розцінювати критику кардинала Пароліна на адресу націоналізму, звернену до семінаристів. Слід зауважити, як би це комусь не було неприємно, ні поляки, ні українці не можуть похвалитися тим, що вони здатні помітити власний шовінізм. Проте, навпаки, українці є великими спецами вишукувати польський шовінізм навіть там, де його нема. Точнісінько так само і українські поляки бачать український шовінізм дуже добре, а нерідко тоді, коли ним і не пахне. Подібна ситуація і на Закарпатті з мадярами і українцями.

Якщо розцінювати націоналізм як любов до свого народу, то нічого поганого в тому нема. Проте, доволі часто в наших реаліях здоровий націоналізм набуває гротескних форм шовінізму й крайнього несприйняття всіх інших. Для перевірки власного шовінізму можна зробити доволі простий експеримент. Якщо вислів: «Я – спочатку католик, тоді римо- чи греко-католик, а тоді щойно українець, поляк, словак, мадяр і т.д.», виглядає Вам неприйнятним, то у Вас проблема з Вашою католицькістю і Вашим шовінізмом.

Окрім цього, і у виступі перед римо-католицькими семінаристами і у виступі перед греко-католицькими (за неофіційними джерелами) кардинал Паролін наголосив важливість того, щоб серце душпастиря було вільним від гонитви за матеріальними добрами. І це не тому що така гонитва є серед католицького духовенства України, хоча не можна заперечувати окремі випадки. Глава ватиканської дипломатії дуже чітко усвідомлює просту істину: священство в Україні усе ще для багатьох значить підняття соціального статусу, а в бідних країнах це – страшна спокуса: скористатись можливістю покращити свій матеріальний стан. І саме в бідних країнах ніщо так не віддаляє мирян від клиру, як розкішне життя останнього. Реакція на одіозних представників клиру РПЦ в Україні чітко нам показує, що і в Україні діє цей принцип.

І ще один месидж Держсекретар Ватикану «надіслав» усім українським християнам, а тим самим і нам – українським католикам:  «Дорогі брати християни, ми більше не можемо гаяти часу! Просімо прощення та пробачаймо одні одних за всі завдані чи отримані образи, і рушаймо разом служити людині в ім’я того єдиного Господа, що дарував нам спасіння. Або ми станемо солідарними свідками Любові, або взагалі перестанемо існувати, бо чи самі себе знищимо, чи дозволимо іншим себе знищити. Католицька Церква, східної та західної традиції, численно присутня та дієва в історії вашого народу, мусить і хоче бути знаряддям, що сприяє примиренню».

«Особиста» справа кожної християнської конфесії: дослухатись чи ні до цих закликів Ватикану. Але ми, католики, не можемо їх ігнорувати. Це – наше пряме завдання – бути носіями примирення між християнами. І це не просто якась ідеологічна установка, це – прямий заповіт Христа: «Щоб всі були одно», але й продовження Його місії, адже Він прийшов, щоб розпорошених дітей Божих зібрати в одно. Окрім цього, сучасні антихристиянські потуги різноманітних лівоорієнтованих сил, спрямовані на знищення свободи слова, совісті й віросповідання, спрямовані і на знищення християнства, ставлять просту життєву вимогу перед християнами: об’єднайтеся, або будете знищені.

Українське християнство уже неодноразово робило спроби об’єднаним фронтом захищати християнські цінності та народ. Проте ми, католики, мали б стати мотором таких об’єднавчих процесів. І цього аж ніяк не варто забувати.

Якщо українські католики серйозно поставляться до месиджів, які Провід Церкви надіслав їм через Держсекретаря, багато що зміниться і в Церкві в Україні й в державі на краще, якщо ж ні – то серйозних проблем просто не уникнути. 

Частина 1