“Ніхто не живе сам собою. Ніхто не грішить сам собою. Ніхто не спасається сам по собі.” Бенедикт XVI про допомогу душам у чистилищі
  • Птн, 28/10/2022 - 11:29

“Нам, християнам, не слід піклуватися лише про те, як би спасти самих себе. Треба також задати собі питання: що я можу зробити, щоб спаслися інші і для них також зійшла зірка надії? Це – найліпше, що можна зробити і для свого особистого спасіння”, – написав Бенедикт XVI в енцикліці “Спасенні надією” (Spe Salvi).

Роздуми про допомогу душам у чистилищі можна знайти у третьому розділі енцикліки “ Страшний суд як площина осягнення і здійснення надії”, фрагмент якої подано нижче:

Слід згадати тут ще про один мотив, оскільки він важливий для практики християнської надії. Ще в ранньому юдаїзмі існувала ідея про те, що за допомогою молитви можна прийти на допомогу покійним в їхньому проміжному стані (пор. н–д, 2 Мак 12, 38–45: І ст. до н. е. ). Відповідну практику вельми природно перейняли християни, і вона стала загальною для Східної і Західної Церкви. Схід не визнає очищаючих і спокутних страждань душ у «загробному світі», але, звичайно, визнає різні ступені блаженства і страждання в проміжному стані. Душам покійних, проте, можна дати «спочинок і прохолоду» за допомогою Євхаристії, молитви і милостині.

Переконаність у тому, що любов може проникати в загробний світ, що є можливо взаємно давати і отримувати, залишаючись зв'язаними один з одним вузлами любові по той і по цей бік смерті, була основоположною для християнства протягом усіх віків і сьогодні також залишається утішливим досвідом. Хто не випробовував потреби донести до своїх близьких, що вже пішли на той світ, знак доброти, подяки, а, можливо, – і прохання про прощення?

Тепер слід задати собі таке питання: якщо «чистилище» просто означає стан очищення вогнем у зустрічі з Господом, Суддею і Спасителем, як у такому разі може втрутитися третя особа, хай навіть особливо близька до померлої людини?

Роздумуючи над цим, потрібно усвідомлювати те, що жодна людина не є якоюсь замкнутою в собі монадою. Наше життя знаходиться в глибокому спілкуванні з життям інших, за допомогою безлічі взаємодій пов'язане одне з одним. Ніхто не живе сам собою. Ніхто не грішить сам собою. Ніхто не спасається сам по собі. У моє життя постійно входить життя іншого: в те, що я думаю, говорю, роблю, здійснюю. І, навпаки, – моє життя входить у життя іншого: на зло, як і на добро. Отже, моє клопотання про іншого зовсім не є для нього чимось чужим, чимось стороннім, навіть після смерті.

У сплетіннях буття моя подяка йому, молитва за нього може означати маленький крок до його очищення. І разом з тим немає потреби погоджувати земний час з часом Бога: у спілкуванні душ закони земного часу перестають діяти.

Ніколи не пізно торкати серце іншого, так само як це ніколи не марно. Тому важливий елемент християнського уявлення про надію отримує подальше роз'яснення. У суті своїй, наша надія – це завжди надія і для інших; тільки так вона може бути воістину надією і для мене. 

Нам, християнам, не слід піклуватися лише про те, як би спасти самих себе. Треба також задати собі питання: що я можу зробити, щоб спаслися інші і для них також зійшла зірка надії? Це – найліпше, що можна зробити і для свого особистого спасіння.

Джерело: Бенедикт XVI, Спасенні надією (Spe Salvi)