«Ніколи так яскраво не проявляється ідентичність українців, як під час візиту духовних лідерів», – Блаженніший Святослав
  • Чтв, 13/01/2022 - 13:36

Тут виявляється і наша готовність разом молитися, навіть якщо доводиться для цього долати сотні кілометрів, і відкритість, і гостинність. Це відбувається не так часто, утім ці візити й запам’ятовуються, й переосмислюються – і суспільством у цілому, і кліром, і науковцями.

Імовірно, що 2022 рік теж буде роком цікавої зустрічі. В Україну з Апостольської столиці має приїхати Папа Римський Франциск. Прогнозуємо, що цей візит буде відмінний від того, який здійснив покійний Іван Павло ІІ. За двадцять років багато що змінилося, ми багато що зрозуміли про себе, релігійна свідомість українців сьогодні більш зріла. Але візит першої особи – це завжди геополітика. І розпочинається він задовго до того, як призначена його дата. Саме тому зустріч із Предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом ми почали темою майбутнього візиту.

СВЯТІШИЙ ОТЕЦЬ ДУЖЕ ДОБРЕ ПОІНФОРМОВАНИЙ ПРО ТЕ, ЩО ДІЄТЬСЯ В УКРАЇНІ

 Ваше Блаженство, нещодавно Апостольський нунцій знову підтвердив, що влітку очікується приїзд Папи Франциска. Одночасно готується зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, який навряд чи пішов би на це без узгодження з Путіним. У зв’язку з цим – запитання. Чи потрібна така зустріч Святому Престолу, якщо рухи Кирила – лише частина зовнішньополітичних маневрів Путіна. Чого може хотіти Кирило за цієї зустрічі від Риму?

– Бачите, з того всього, що ви запитуєте, багато чого ми не знаємо. По-перше, ми не знаємо, як і коли відбудеться друга (за рахунком) зустріч між Папою Франциском і Патріархом Кирилом. Ми не знаємо, як і коли відбудеться візит Святішого Отця до України. (Хотілося, щоб він відбувся якнайшвидше, можливо, навіть цього року). Тому ми дуже гіпотетично міркуватимемо над цими можливостями і цими подіями.

Я думаю, що будь-яка зустріч корисна, тому чергова зустріч між Папою Франциском і Патріархом Кирилом, вона сама по собі була б доброю, як на мене. Абстрагуючись від того, наскільки, скажімо так, інша сторона є вільна-невільна у своїх суто релігійних якихось міркуваннях чи спілкуваннях, зустріч – це на сьогодні чи не єдиний інструмент для того, щоб уникати конфронтації. Зустріч, діалог – це чи не єдина альтернатива для війни. Якщо ми сьогодні справді хочемо, щоб у світі з-поміж християнами ми рухалися дорогою все ж таки примирення, зниження наших різних напружень, конфронтацій, цього не можна до кінця осягнути, не розмовляючи між собою. Якщо ми, наприклад, порівняємо інтенсивність зустрічей Папи Франциска з очільниками інших Церков, із тим самим Вселенським Патріархом Варфоломієм, для них зустрічі – це є робочий момент. Його Всесвятість Патріарх Варфоломій буває в Римі по кілька разів на рік, і це вже не є якась надзвичайна подія. Це інструмент, спосіб спілкуватися, вибудовувати якісь спільні дії. Пригадаємо, цього року плодом такого екуменічного спілкування була декларація між Папою Франциском, Вселенським Патріархом і главою Англіканської Церкви архиєпископом Кентерберійським щодо екології та захисту довкілля. Це був дуже потужний меседж і заклик.

До цього часу з боку Московського патріархату завжди було упередження до таких зустрічей, ми бачимо, що завжди виставлялися якісь умови – спочатку одне, друге, третє має статися, аби вона відбулася. Я думаю, що такого типу, я б сказав, тактика потроху починає відходити на задній план. І тому я думаю, що це добре, що такі зустрічі відбуватимуться.

 Папа не перейде червоні лінії в розмові про Україну?

– Не думаю. Святіший Отець дуже добре поінформований про те, що діється в Україні, ми маємо дуже інтенсивне спілкування і з ним особисто, і зі, скажімо так, дипломатичними структурами Апостольської столиці. І я би не боявся, щоб хтось зінструментизував цю зустріч до якоїсь вузько політичної мети. Ми не знаємо, яка буде адженда, але я би сподівався, навіть хотів, щоб тема України не була пропущена, бо ця тема сьогодні є в центрі уваги всієї світової спільноти. Тут, в Україні, ми зачіпаємо такі нерви міжнародного права і багатьох інших стосунків, які неможливо обійти. Мене турбувало, що донедавна наша війна на Донбасі перетворювалася на замовчувану війну, про неї вже більше не писали газети, це вже більше не було новиною в такому журналістському сенсі цього слова. Єдиний, хто про це постійно пригадував, – це був Папа Франциск, при різних нагодах. І я пригадую, після кожного такого проголошення молитви за мир в Україні – багато журналістів потім мене розшукували й питали: поясніть, чому Папа про це згадує, що там у вас в Україні діється? І це дало нам нагоду ламати оцю мовчанку, яка була спеціально нав’язана. А з боку Апостольської столиці була постійна увага до нашого болю, наших потреб, зокрема щодо гуманітарних питань, щодо питання звільнення заручників, військовополонених, політичних в’язнів, тобто це такі були теми, які постійно стояли на порядку денному. Очевидно, що церковна дипломатія, вона трошки має інший характер, аніж світська дипломатія, метою церковної дипломатії завжди є миротворча місія.

 Так ви думаєте, що заблудлий брат з Чистих прудів почує слова Папи?

– Не знаю, але думаю, що навіть з виховною метою така зустріч буде добра. Пригадуєте, як після попередньої зустрічі у Гавані навіть усередині Російської Православної Церкви були дуже критичні висловлювання в бік патріарха, навіть були деякі єпископи, зокрема навіть на території України, які публічно відмовлялися поминати в Божественній Літургії патріарха, це дуже серйозний жест, а тим не менше – нічого надзвичайного не сталося. Я думаю, що друга зустріч, вона тільки підтвердить те, що нам між собою треба і в Україні зустрічатися. Вона буде мати, я б сказав, виховну мету і показуватиме добрий приклад спілкування, яке ми можемо тут розбудовувати теж і на нашому локальному рівні.

Тож говорити треба з усіма, хто готовий слухати, і думаю, що це є єдина альтернатива до того, що ми називаємо конфронтацією.

 У когось із російських спостерігачів було зауваження: мовляв, Кирило хоче зустрітися з Папою тому, що ці контакти перетягнула на себе Вселенська патріархія. Як ви це прокоментуєте?

– Я не знаю, я не можу вам цього сказати, але бачите, як добрий приклад все ж таки завойовує серця, тому нехай побільше буде таких зустрічей. Бо як ми між собою зустрічаємося, то ламаємо мури упередження, мури якогось поділу, і я просто вірю, що діалог можливий і потрібний.

УЯВІТЬ, ЯКИЙ БУДЕ ШОК ДЛЯ БАГАТЬОХ, ЯКЩО ПАПА ЗАХОЧЕ ВІДВІДАТИ РОМІВ У КИЄВІ

 Як формуватиметься адженда для приїзду Папи Франциска в Україну?

– Ми ще не знаємо, є дуже багато, скажімо так, невідомих. Але ми спільно з римо-католицьким єпископатом пригадували собі, як формувався порядок денний візиту Папи Івана Павла ІІ. Бо ми розуміємо, що будь-які наступні візити завжди будуть оцінюватися рівнем попередніх. І тут потрібно розуміти, що візит Папи відрізняється від візитів глав світських держав, візит Папи – це завжди паломництво, часом ми упускаємо з уваги його повну назву – це Апостольський візит.

Я пригадую, як Папа Іван Павло ІІ приїхав до Києва, він сказав: я є паломник миру. Він приїхав як паломник поклонитися святиням тої землі, колисці християнства в усій Східній Європі. І своїм візитом Папа із собою привозить увагу і молитву всієї спільноти, Вселенської Церкви з усього світу. Разом із ним приїжджають дуже багато різних осіб, які прямо починають цікавитися, що то за країна, що то за народ, до яких Папа поїхав. Я пригадую, що в контексті візиту Івана Павла ІІ (я був викладачем богослов'я в католицькому університеті, віцеректором семінарії), перш ніж той візит розпочався, ми мали дводенні міжнародні конференції в Папському григоріанському університеті в Римі та в Папському східному інституті, тому що світова інтелектуальна еліта хотіла почути: хто така є ця Церква в Україні, Римо-Католицька, Греко-Католицька, чому Папа туди їде, яким є це пострадянське суспільство. Тому завжди це є духовна подія, яка надзвичайно корисна. Вона потім плодоносить упродовж дуже багатьох років, і це є привернення уваги до нас, визнання нашої суб’єктності, державності, суверенності, незалежності, те, що так нам потрібно зараз, на цьому етапі нашого державного національного буття.

Наступним аспектом візиту Івана Павла ІІ було те, що Папа приїхав не тільки до католиків, Папа приїхав до всієї України. Ми пригадуємо, що була зустріч із Всеукраїнською радою Церков, була зустріч з діячами науки, культури, інтелектуалами України. Тобто був діалог на дуже глибокому і високому рівні. Тоді навіть ті, які, можливо, не вірили в Бога або не вважали себе членами нашої Церкви, справді сприйняли Папу як величезного морального авторитета. Назвали Івана Павла ІІ найбільшим гуманістом ХХ століття. Його постать, його меседжі, які він привіз, викликали колосальне зацікавлення.

Я цього року повернувся до тих проповідей, тих промов Папи, бо це було двадцятиріччя візиту. Я просто надихнувся ще раз, читаючи їх. Папа, промовляючи до політиків, до діячів культури, навіть до наших тодішніх неоолігархів, говорив такі пророчі слова, і якби тоді вони його почули і справді, скажімо так, йшли за його вказівками, можливо, Україна була би сьогодні цілком іншою.

Папа Іван Павло ІІ відчував своєю особистою місією завдання загоїти рани, зокрема рани, які десь ще болять в європейських народів після Другої світової війни. І ось він намагався цей бальзам взаємного прощення вилити на тіло українського народу. Наприклад, він відвідав у Києві Бабин Яр. Він відвідав Биківню, жертв сталінських репресій. Він відвідав меморіальні місця у Львові, він багато сказав на тему польсько-українського примирення. У тому контексті, пригадую, я був при тому, як на початку Літургії мій попередник Блаженніший Любомир Гузар перед Папою попросив вибачення в усіх народів, кому українці впродовж своєї історії нанесли кривди чи рани. То, справді, був момент зцілення пам’яті. Але це було щось дуже притаманне саме Папі Іванові Павлові ІІ.

Папа Франциск має іншу чутливість, він має чутливість до маргіналізованих, до найбідніших, до відкинутих. Наприклад, коли він приїжджав до Словаччини, то захотів відвідати ромське поселення в Кошиці, щоб показати якусь особливу увагу до тих, кого те суспільство маргіналізує. Ви собі уявіть, який буде шок для багатьох, коли Папа захоче відвідати ромів у Києві. Але це притаманне особі Папи Франциска.

Папа має особливе відчуття до проблем екології. Ми вже згадували сьогодні питання ран війни, які сьогодні Україна переживає – не знаю, можливо, Папа схоче поїхати на Схід. Побачимо, які будуть прохання Святішого Отця. Але, бачите, особиста чутливість, яку має сьогоднішній Вселенський Архиєрей, вона співзвучна з тими нашими болями і стражданнями, які має український народ сьогодні.

 Дати візиту ще не визначили?

– Ми хотіли знати вже, бо я теж, спілкуючись у Ватикані, підкреслював, що ми в Україні потребуємо якнайшвидше знати для того, щоб краще підготуватися. Бо Україна – це величезна держава з численним населенням, з величезними просторами, щоб краще підготувати всі ті події, нам треба часу. На сьогодні нічого вам не можу сказати, бо дат не визначено, візит поки що не анонсований. Але ми враховуємо всі ті моменти, .акценти. Сподіваємося, що будемо мати спільний оргкомітет із Римо-Католицькою Церквою і готувати цей візит, щоб він відбувся якнайкраще.

 Папа далі мешкає не в палаці, а в будинку Святої Марти?

– Так.

 Ходить у кросівках?

– Він має таке особливе взуття із супінаторами, декому здається, що це кросівки, але це ортопедичне взуття.

 Про католиків у світі. Можу помилятися, але в мене створилося враження, що дуже помітним скандалом минулого року стало те, що німецькі священники, всупереч волі святого Престолу, заявили, що вони будуть благословляти ЛГБТ-шлюби. Чи має ця ситуація, якій передрікали мало не долю другої реформації, фінал?

– Немає ніяких, я б сказав, апокаліптичних сценаріїв, очевидно, що на запит єпископатів різних країн Конгрегація доктрини віри видала роз’яснення на тему таких благословень і було чітко окреслено незмінну позицію Католицької Церкви щодо того, що подружжя, яке може отримати Таїнство Подружжя у Церкві – це подружжя між чоловіком і жінкою, і тут Церква не має влади щось іншого сказати, тому що таке подружжя установила не Церква, не людина, а подружжя як союз чоловіка і жінки є союзом, яке установив сам Творець. І в церковних категоріях мислення, зокрема, Католицької Церкви, є поняття Божого права і людського права. Тобто те, що було встановлено Церквою, наприклад, календар чи якісь інші речі, це можна змінювати відповідно до обставин, до потреб. А те, що було встановлено Богом, не можна змінити.

Пригадую ще одну дискусію. я тоді був студентом у Римі, деякі прогресисти, як ми їх тоді називали, реінтерпретували уже певні жести Ісуса Христа на Тайній вечері, і казали: ну, знаєте, може, сьогодні не варто на Євхаристії вживати хліб і вино, бо для багатьох культур це не є традиційні продукти, можна брати рис, якусь іншу страву, яку мають той народ і культура. І тоді був цей запит, пригадую, теж до Конгрегації доктрини віри – як поступати: чи це можливо, чи ні, коли вживати такий-от елемент для служіння цього Таїнства, чи Таїнство буде дійсне.

І відповідь була дуже чітка і ясна. Ні, тому що це Христос узяв хліб і вино, і даючи хліб, сказав: «Це є Тіло Моє», даючи вино, сказав: «Це є Кров Моя». Хто може змінити? Ніхто не відчуває компетенції, розумієте, щоби такого типу Божественну установу якимось чином, я б сказав, видозмінювати.

Щось подібне можна сказати і про Таїнство Подружжя та інші Таїнства, які звершує сьогодні Церква.

 Ви знаєте, вустами православної скажу: якщо 300 німців пішли через бажання давати шлюби ЛГБТ, – це ще й не розкол, якщо брати... світову революцію. Але чи вони пішли з Церкви, чи ні, чи вони пристали на волю Святого Престолу, чи ні?

– Я до кінця не знаю, як це закінчилося. Але тут теж є розрізнення між благословенням і уділенням Таїнства. То була та дискусія, коли підходить до тебе людина: «Поблагословіть мене», – то тим же не питається, чи грішник, чи ти святий, правда? Священник благословляє. Тому тут на тому рівні була дискусія. Але якщо йдеться про уділення Таїнства Подружжя, то тут доктрина Церкви є незмінною.

КОНСЕРВАТОР, ЯКИЙ БОЇТЬСЯ ЗМІН, ДІЄ ДЕСТРУКТИВНО, А ЯКЩО ПРОГРЕСИСТ НЕ ЗВАЖАЄ НА ПЕВНІ ЦІННОСТІ – ТО ЙОГО РЕФОРМАТОРСТВО Є НЕ РЕФОРМАТОРСТВОМ, А МУТАЦІЄЮ

 Ми в Україні пишаємося тим, що доєдналися до родини європейських народів, творимо демократію. Але в тих країнах, які ми вважаємо за взірець для наслідування, є серйозна напруга між лібералами та людьми, які постулюють християнські цінності. Хотілося б почути ваші рефлексії про виклики, які стоять перед християнською етикою. З одного боку, ми маємо бути відкриті та стражденні, з іншого – неконтрольований потік міграції може приводити до занепаду християнської цивілізації. Де провести ту межу між співстражданням та самозбереженням нашої цивілізації?

– Поговорімо спочатку про лібералів і консерваторів. Це дуже цікава тема. Я б не говорив про лібералів, я б говорив про прогресистів і консерваторів. Бо слово ліберал може мати різне значення. Ось у кожній культурі завжди є ті, які бояться змін, і ті, які хочуть змін, до них є відкриті. Так було в ранній Церкві, так було потім в різних епохах історії європейської цивілізації, в історії церковного життя. Я думаю, що правда є завжди десь посередині. Тож консерватор, який боїться змін – діє деструктивно. Так само прогресист, який не зважає на певні цінності, він просто зривається з якогось коріння і тоді його реформаторство, властиво, вже не є реформаторством, але мутацією чогось, що стає інакшим, не подібним на те, що було колись.

Тому я думаю, що сьогодні Церква, з одного боку, повинна бути носієм вічних традиційних цінностей, але з іншого боку – бути сучасною в тому, як вона їх передає світові. Бо світ змінюється, ми не можемо до сучасної людини говорити грецькою мовою, бо, очевидно, тоді той скарб духовний буде подібний до валізки без ручки. І тоді буде спокуса це відкинути і лишити в минулому.

У тому полягає теж і сенс духовної освіти. Ми намагаємося те, чим Церква була багата завжди, зробити доступним новим поколінням, зробити, щоб цей скарб можна було використовувати сьогодні.

Тому така напруга завжди існувала, вона корисна, але є свої правила, як рухатися вперед. Тому, я б сказав, я за здорове осучаснення.

Є таке поняття "Ecclesia semper reformanda". Церква – завжди в стані реформи. Те, що потребує змін, необхідно змінювати. Але є якісь вічні цінності, які ми просто покликані передавати. Христове Євангеліє ми повинні донести до сучасної людини – ми є не господарями, а служителями цього Слова.

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ОСОБИСТО НА КОНІ ОБ’ЇХАВ ДЖУНГЛІ АРГЕНТИНИ І БРАЗИЛІЇ, ВІДВІДУЮЧИ КОЛОНІЇ ПОСЕЛЕНЦІВ З УКРАЇНИ

Тепер щодо мігрантів. Це доволі складне питання. Ми розуміємо, що сьогодні деколи є спокуса для деяких, я б сказав, сучасних політичних режимів використовувати мігрантів як певну зброю. Те, що ми бачимо на білорусько-польському кордоні – штучна міграція, яка зриває людей зі свого коріння, зі своєї країни і веде їх до інших суспільств. Але з іншого боку, ми повинні розуміти, що живемо у світі, який переходить зі статичного суспільства до динамічного суспільства.

Ми теж є мігрантами. Ми по всьому світу. І це теж має свої позитивні сторони і виклики. Наша Церква пережила вже чотири хвилі глобалізації – саме через наших мігрантів. Саме через те, що наші мігранти ще наприкінці XIХ століття рознесли нашу Церкву від Канади, Америки, Бразилії, Аргентини і Австралії до Зеленого клину. А тепер – Арабські Емірати, Південна Африка. Ми стали глобальною Церквою. Тоді йшли наші монахи, наші священники, сестри-монахині за своїми людьми і таким чином створили структури в усьому світі. Тобто ще мій попередник, праведний митрополит Андрей Шептицький уперше усвідомив, що він не є тільки локальний пастир якоїсь Галицької провінції, тодішньої Галичини. Він має обов’язок опікуватися людьми, які виїхали по всьому світі.

Ось цього 2022 року ми будемо спогадувати 100-річчя його довгого візиту до Латинської Америки, де він особисто на коні об’їхав джунглі Аргентини і Бразилії, відвідуючи колонії поселенців, які приїхали туди з України. І завдяки тому візиту ті громади збереглися, отримали свою ієрархію, і сьогодні це невід’ємна частина українського світу. Тому це явище має різні аспекти. Очевидно, коли ми говоримо про виклик мігрантів, які приїжджатимуть до нас, то повинні щодо цього бути готовими. Ми вповні ані психологічно, ані соціально до цього не готові.

 Та якби всіх хрестити ще на в’їзді в Україну...

– Знаєте, я думаю: чого нас сьогодні вчить Папа Франциск? Він вчить бачити в тих мігрантах не небезпеку, від якої треба боронитися, а людей, яким треба послужити. Чому? Бо доля мігранта – це доля кожної людини в цьому світі. Каже апостол Павло, що ми тут на землі не маємо постійного пристановища. Ми є громадяни небесної батьківщини, а тут ми подорожні. Тому, якщо мова йде про феномен міграції як такий, справді, він є викликом перед українським народом. Але коли мова йде про мігрантів, які до України приїжджали, – це буде виклик перед нашою державою. І ми сьогодні повинні до нього готуватися. І якщо інші народи гостинні до нас, то ми мусимо бути гостинними до тих, хто до нас приїжджає.

Ми святкували Різдво. Христос від початку свого народження був мігрантом. Не всі готові були відкрити Йому двері свого дому, то Він народився в печері. Одразу мусив утікати з родиною до Єгипту, тому що Його цар Ірод хотів знищити. Потім, знову ж таки, з Єгипту вернулися додому, теж Йосип шукав безпечне місце, де можна поселитися. Тому, якщо сам Бог був мігрантом, то це й заклик для нас усіх для того, щоб ми росли у нашій людяності.

СТАТЕВІСТЬ – ЦЕ ЩОСЬ ДУЖЕ ГЛИБОКО ВНУТРІШНЄ, ЯКЕ ПОЗНАЧАЄ ВСЮ ЛЮДСЬКУ ІСТОТУ – ЇЇ ТІЛЕСНІСТЬ, ПСИХІКУ І НАВІТЬ ДУХОВНІСТЬ

 З одного боку, західна ліберальна ідеологія виступає за свободу людини, рівність у правах сексуальних меншин, але часом це призводить до кризи здорового глузду, дискримінації християнської традиції.

– Це одна з болючих тем сучасного суспільства чи сучасної культури, яка є непростою і багатоплановою. Я б тут хотів, можливо, так – лише почати міркування з певних засад, певних принципів.

Очевидно, що ми мусимо виходити з принципу гідності кожної людини і поваги до кожної людини, незалежно від того, яке в тебе уявлення про тебе самого, про твою статевість, якої ти політичної й релігійної, етнічної приналежності тощо.

Насамперед – ми люди, і сам факт, що ми маємо гідність людської особи, вимагає пошани. Друга річ – пошана до людини вимагає абсолютного відкинення насильства за будь-якою мотивацією. Тобто застосовувати насильство стосовно іншої особи й оправдовувати насильство як інструмент досягнення будь-якої мети, є неприйнятним.

А коли мова йде про дискусії над статевою приналежністю, а відтак статевою роллю, очевидно, що тут ми переходимо на цілком інший рівень розмови і дискусій, поважаючи всіх.

Ми, як християни, віримо, що Господь Бог сотворив людину чоловіком і жінкою. Є дві статі, і кожний з нас від свого народження є або чоловіком, або жінкою. Це записано в нашому ДНК. І людина покликана відкрити зміст своєї статевості й ту таємницю реалізувати. Не заперечити, не репресувати, а здійснити її, зреалізувати.

Ми, як християни, віримо, що статевість – це щось дуже глибоко внутрішнє, яке позначає всю людську істоту – її тілесність, психіку і навіть духовність. Натомість, коли ми говоримо сьогодні про гендер як соціальну роль – це щось зовнішнє, щось плинне, щось змінне. Щось, що належить до конструкції моєї свідомості, моєї уяви, мого самосприйняття та ін. Я думаю, що майбутнє людини, майбутнє суспільства, майбутнє держави залежить від того, чи будемо вміти розрізняти суспільну роль і людську статевість.

Чи ми справді будемо розуміти, що гідність людини позначає також і гідне ставлення до її статевості. І ми не зможемо до кінця зрозуміти це таїнство народження і виховання дитини без сприйняття сім’ї як плідного, нерозривного союзу чоловіка і жінки. Бо ця клітина, базова клітина, суспільства надає певну стабільність, певний фундамент у будь-якому людському суспільстві, не залежно від релігійної, етнічної приналежності.

Якщо різного роду сучасні філософії, ідеології спричинять до ерозії сім’ї як традиційного союзу чоловіка й жінки, людина в майбутньому буде надзвичайно вразливою. Один із плодів сучасного дослідження: якщо дитина до семи років виховується в сім’ї, де є тато і мама, вона менш наражена на небезпеку бути зманіпульованою. А це дуже важливо для того, щоб ми, як людство, були не тільки об’єктом чиїхось інструменталізацій чи маніпуляцій, а й суб’єктами, які будують своє майбутнє.

Сучасні філософії вже по-іншому дивляться на людину. Але християнське бачення є спільним не тільки для християн різних конфесій, а й для юдеїв і мусульман. Це те, що справді намагається зберегти гідність людини, гідність особи. Очевидно, ми, як християни, у жодному разі не можемо оправдовувати насилля стосовно тих, хто думає інакше. Але, вважаю, ми маємо право обстоювати свою світоглядну позицію.

МИ МАЄМО ЗАКОСТЕНІЛИХ КОНСЕРВАТОРІВ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ КАЛЕНДАР ЧАСТИНОЮ ІДЕНТИЧНОСТІ СВОЄЇ КОНФЕСІЇ

 Якщо говорити про наші актуальні питання. Як нам синхронізувати зусилля католиків та православних із запровадження новоюліанського – григоріанського календаря?

– Я б сказав, нам варто синхронізувати будь-які інші види співпраці (усміхається). Я вам щиро скажу, я ще до кінця не задоволений нашими формами і рівнем співпраці на загал, як такої. Я думаю, що питання календаря для України на сьогодні, справді, поки що розділяє. Бо це не питання дати Різдва чи інших свят, тут проблема є у ставленні людей до цієї проблеми. Ми маємо дуже, я б сказав, таких закостенілих консерваторів, які вважають календар частиною ідентичності своєї конфесії. І коли хтось би наважився реформувати календар, у них закладається тоді підозра, чи це справжня Церква. Традиціоналісти такого типу присутні в усіх конфесіях. І я думаю, що поки що добре, що ми всі святкуємо разом в один день Різдво і Пасху в Україні. Це бодай якийсь стартовий майданчик для наступних речей.

Не всі православні знають, що греко-католики святкують свята за юліанським календарем. І ми зі свого боку намагаємося справді виховувати своїх віруючих, бо на братів-православних ми не маємо такого впливу. З року в рік кількість людей, які переконані в тому, що реформа календаря потрібна, зростає. Ми ще не маємо критичної кількості, яка б дозволила нам зробити вже певні формальні кроки, але вона потрохи зростає. Знаєте через що? Через те що ми є глобальною Церквою, через те що наші родини мають сьогодні своїх рідних і близьких, що живуть у різних країнах світу. І наприклад, коли діти святкують за григоріанським календарем, а тато і мама – за юліанським, це ставить питання перед сім’єю: як нам бути? Це вже не штучне питання, яке накидають там священник чи єпископ. Це питання, яке ставить собі родина – як нам бути?

Я пригадую таку річ. Коли я приїхав до Риму як студент, то наша парафія Серія і Вакха була за григоріанським календарем. Коли почали прибувати перші мігранти з України у 1990-х роках, парафія змінила календар, то ми перейшли з григоріанського на юліанський.

 Чому?

– Бо наші люди не святкували у своїх родинах Різдво 25 грудня. Вони працювали. Щось подібне я побачив у Греції. Коли я приїхав як перший священник для того, щоб формувати нашу парафію в Афінах (приїхав 25 грудня, бо знав, що православні греки святкують 25 грудня), то побачив, що наші люди в православній Греції не святкували 25 грудня. І тоді ми почали формувати парафію за юліанським календарем.

Тепер наші громади почали змінюватися. Тобто це вже не є громади тимчасових мігрантів, які приїхали на заробітки, а це вже справжні діаспори – люди, які там одружилися, вийшли заміж, народили дітей. У нас навіть є потреба вживання італійської мови сьогодні, зокрема для катехизації цих дітей. І перед тією громадою постає інше велике питання – асиміляції. Якщо б наша Церква не відреагувала на потреби громади і не перейшла на григоріанський календар,  наші люди просто асимілювалися б і втратили б своє українське коріння.

Життя вимагає змін. Ми в Україні не маємо тих викликів, не маємо тих проблем. Але, знову ж таки, той глобальний вимір нашої Церкви стимулює розвиток нової свідомості, що зміна календаря є на часі. Я сподіваюся, що ми будемо до цього рухатися. Але водночас ми відчуваємо, що просто не зможемо здійснити ефективну календарну реформу самі. То ми хочемо це разом з нашими православними братами зробити.

ЯКЩО ПРОАНАЛІЗУВАТИ ЕТИКУ РОМАНУ, ЯКИЙ ПРИПИСУЮТЬ СУРКОВУ І В ЯКОМУ ЦЯ ЕТИКА ПРОЄКТУЄТЬСЯ, ТО ВОНА АНТИХРИСТИЯНСЬКА ЗА СВОЄЮ СУТТЮ

 РПЦ зараз претендує на роль глобального духовного лідера, спираючись на владу Росії, яка намагається позиціонувати себе ледь не як головна хранителька консервативних цінностей. Ви бачите в цьому загрозу?

– Я не бачу істини всіх цих тверджень. Не говоритиму про роль Російської Православної Церкви, на яку ця Церква претендує. Але хіба традиційні християнські цінності є фундаментом політики Російської Федерації? Бо якщо заглибитися в певні філософські постулати, які лежать в основі різних геополітичних міркувань і рухів, там постулати цілком інші. І те, що насправді відбувається, це інструменталізація так званих християнських цінностей з політичною метою. Це моє враження. І очевидно, що це є вмотивоване певними цілями.

Ось я дуже добре пригадую, як ці дискусії про європейські прагнення українського народу, які почалися ще за Януковича, а потім продовжилися після Революції гідності, зіткнулися з такою пропагандисткою моделлю, що мовляв Європа дорівнює дехристиянізації. А ось російський світ, мовляв, російський табір означає збереження традиційних цінностей – або ви лишаєтеся тут, або ви втрачаєте свої християнські цінності. Я думаю, що це було абсолютно штучне протиставлення між християнською ідентичністю і європейською ідентичністю. Очевидно, що часом з політичною метою хочемо видавати бажане за дійсне.

Як мораліст, я колись вивчав певні тексти, які продукувала російська еліта, зокрема на початку 2000-х років. І пригадуєте, такий був текст під назвою «Околоноля», який приписували пану Суркову. Якщо проаналізувати етику, яка в ньому проєктується, то вона антихристиянська за своєю суттю. Там усе людство ділиться на дві категорії – юзерс і лузерс. Або ти вживаєш інших, або інші вживають тебе.

Це вже колись було в історії людства в філософії гностиків, коли люди онтологічно були поділені за своєю гідністю на різні категорії. Що тут християнського?

Навіть коли хтось буде вживати християнські цінності для того, щоб осягати цілі, поставлені такою філософією, – це буде нищення будь-яких цінностей.

Я, як християнин, справді розумію, що ми повинні оці сенси, ці цінності сьогодні помогти внести в нову культуру, яка формується на наших очах. Ми повинні до цього прямувати. І Церква не може дозволити собі віддати ці сенси в руки політиків чи держави. Ми не можемо перекласти на плечі політиків завдання проповідувати християнські цінності. Коли якась Церква, навіть, яка сповідує візантійську модель симфонії між державою і Церквою, у сучасному світі буде хотіти, щоб держава грала роль пропагандистки, або хранительки, християнських цінностей, – це знищить таку Церкву.

Ми повинні, як Церкви і християни, самі взятися до роботи. Самі жити цими цінностями і не давати політикам проповідувати християнську ідею в сучасному світі, бо вони – так чи сяк – її заплямують. Ми є учнями Христовими і це наше святе завдання – донести до сучасної людини повноту світла Христового Євангелія.

 Політик має проповідувати лише способом життя християнського.

– Абсолютно.

 Запитання на два рядки. Український релігійний ландшафт вас влаштовує? Що так? Що не так?

– У дечому – так, у дечому – ні. Що мене влаштовує, за що ми дякуємо Господу Богу? За релігійну свободу. От ми в незалежній Україні втішаємося релігійною свободою. Навіть більше, кожна нова влада, яка приходить, починає розуміти, що державно-церковні стосунки, їхній здоровий розвиток є запорукою здорового розвитку Української Держави і нашого суспільства. Навіть коли ми бачимо, що в першій каденції деякі президенти вважають себе дуже могутніми і десь так, знаєте, маргіналізують Церкви, то в другій половині кожної президентської каденції той діалог з релігійним середовищем завжди набуває нової динаміки, або політики розуміють, що без громадянського суспільства і Церков, які є найбільш структурованою частиною того громадського суспільства, їм самим, своїми силами успіху не досягти.

Що мене натомість не задовольняє? Що ми, християни, між собою поділені, що ми, як діти єдиної Київської Церкви, сьогодні поділені на різні конфесії. Ми бачимо, що сьогодні навіть православний світ ділиться на конфесії, перериваючи євхаристійне сопричастя між собою. І такого типу атомізація, ділення не може нас тішити. І ми, як Східна Католицька Церква, вважаємо частиною своєї ідентичності змагання за єдність між християнами.

 Останнє. Після свят приходять будні. Дуже непрості для звичайної людини. Як зберегти віру в наш час? Як її знайти для тих, хто її не має?

– Треба вірити не тільки на свято. Треба жити з віри щодня. Христос народився для того, щоб весь час бути з нами. Він ніколи не обіцяв своїм учням, що ось, як ви в Мене повірите, вам буде все дуже легко. Ні. Але Він обіцяв завжди бути поруч. У найважчих обставинах Він є разом із нами. І Він є той, хто дасть завжди сили для того, щоб будь-які труднощі завдяки Його присутності пережити. Отож і хочу побажати, щоб ви відкрили кожного дня присутність живого Бога поруч і разом із Ним за руку мандрували стежками вашого життя.

Лана Самохвалова,
Укрінформ

 

Уська Орися -- доктор теології

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць