Отець Павло Дроздяк: Церква ніколи не займалася рейдерством
  • Срд, 12/08/2015 - 12:22

До 150-річчя з дня народження Андрея Шептицького так і не вдалося завершити реконструкцію площі Святого Юра, де 29 липня відкрили пам’ятник митрополиту. Причина – спротив активістів, які пообіцяли не дати зрубати жодного дерева.

Адже, згідно з проектом реконструкції площі, для встановлення пам’ятника дорогу з тролейбусною лінією планували перенести на інший бік площі, вздовж корпусів Львівської політехніки. Однак цей задум передбачає вирубку кількох десятків дерев.

Через резонанс, який викликали активісти, до ювілею Шептицького завершити задум архітекторів не вдалося. Урочисте відкриття відбулося в антуражі недобудови.

Коли вдасться завершити роботи, досі не зрозуміло. Активісти на компроміс іти не мають наміру. І якщо раніше вони пропонували збудувати пам’ятник у Митрополичих садах або у сквері, що взагалі зняло б проблему, то тепер, коли монумент уже стоїть на колишній дорозі, ситуація зайшла в глухий кут. Тим паче, деякі організації подали в суд з вимогою повернути сквер у власність територіальної громади.

У цій усій історії постраждав й імідж Церкви, яка, мовляв, немов якийсь вандал, нищить природні цінності заради пафосного вшанування митрополита.

«Вголос» поспілкувався з о. Павлом Дроздяком, речником Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви та капеланом Львівської міської ради, щоб прояснити позицію Церкви у цій не надто приємній для неї історії.

На вашу думку, основна проблема в конфлікті навколо реконструкції площі виникла через вирубку столітніх дерев чи вона полягає глибше? 

Для нас ця ситуація щонайменше дивна. Особливо, коли чути закиди, що в громади не запитали думки щодо майбутнього вигляду площі та пам’ятника.

Адже, коли раніше ми публічно розповідали про цей проект, усім було байдуже. А коли почалися роботи на площі, з’явилися певні інтереси і виникли протести. Чимало наших парафіян не зрозуміло, що відбувається, бо до цього не чути було жодних зауважень.

У наш город летіло багато каміння. Мовляв, Церква на площі Святого Юра в такий спосіб формує для себе простір, що це ми дали вказівку саме так її переплановувати. Але насправді Церква не диктувала жодних умов.

Адже до складу оргкомітету, який займався побудовою пам’ятника, входили громадські діячі Львівщини, митці, архітектори, політики. Церква мала свого делегата в тому оргкомітеті, але ми не були там визначальними і не мали більших повноважень чи права вето.

Дуже важливо зауважити: все, що відбувається за мурами собору Святого Юра, є в компетенції громади міста, а не Церкви. Але чомусь цей конфлікт намагаються перевести в русло протистояння Церкви і громади Львова. Хоча конфлікту з боку громади також немає. Бо на одну із сесії міськради було принесено понад 17 тисяч звернень мешканців міста за те, щоб реалізувати саме цей проект. А якщо глянути на кількість активістів, які проти, то ви самі можете бачити їхню кількість (у сквері чергують до кількох десятків активістів – авт.).

Усе-таки активісти називають «залізобетонні» аргументи: дерева рубати в цивілізованому суспільстві неприпустимо.

Але чому ніхто не говорить, скільки має бути засаджено натомість нових дерев? Буде сформовано новий зелений простір.

Це спекуляція – казати, що сквер мають вирізати й замостити бруківкою. Церква ніколи не займалася рейдерством і ніколи цього не робитиме. Якщо громада міста вирішила в особі вищеназваного оргкомітету, що має бути саме такий проект, то, відповідно, було зроблено дослідження цього скверу. Але навіть у тих дослідженнях ми побачили війну профільних кафедр. Бо одні говорять одне, інші – інше.

Із самого початку спекулювали тим, що там вирізатимуть абсолютно весь сквер, що є неправдою. Ішлося лише про ліквідацію тих дерев, які в аварійному стані, і де потрібно для прокладання дороги біля корпусів політехніки.

Розкажу ще такий цікавий епізод: коли активісти оселилися у сквері, то поруч них упала величезна гілка, яка могла завдати великої шкоди тим, хто там сидів. Тому самі активісти того ж дня попросили відповідні служби, щоб вони зрізали всі аварійні дерева.

Але далі було більш кумедне продовження. Коли прийшли комунальні служби і почали різати дерева, то з’явилася ще одна група людей у формі з шевронами. І тоді до нас звернулися самі активісти, щоб ми допомогли, бо їх б’ють. Ми зрозуміли, що з цього моменту почалися політичні ігри і маніпулювання постаттю праведного митрополита Андрея.

Бо не було дискусії – ставити чи не ставити пам’ятник. Ішлося про площу, яка стала зручним майданчиком для ведення різних політичних ігор, для маніпулювання різними питаннями, зокрема коштів, які було виділено для реконструкції площі.

Наприклад, нам закидають, що Церкві виділено понад 30 млн грн для реконструкції площі. Але це не Церква визначала кошторис, а депутати, які представляють громаду Львова, і вони голосували за цей кошторис. (Церкві коштів не виділяли).

Одна з претензій – навіщо стільки пафосу, чому було не поставити скульптуру в Митрополичих садах чи у сквері. Тоді питання перенесення дороги було б знято. От, наприклад, у Тернополі Шептицький стоїть скромно збоку головної катедри міста.

Так, багато хто намагався пам’ятник сховати, як його фактично сховано в Тернополі. Але, навіть якщо розглядати таку популярну ідею встановлення його в Митрополичих садах, чомусь ніхто не згадує, що сади, як і собор Святого Юра, є спадщиною ЮНЕСКО, тож робити там якісь глобальні зміни заборонено.

Я нагадаю, що під час проведення конкурсу на проект пам’ятника і реконструкції площі питання громадської думки було фундаментальним. Окрім того, всім архітекторам було поставлено завдання – створити громадський простір, в якому комфортно почувалися б мешканці й гості міста.

Було дуже багато конкурсних проектів, зокрема їх подавали з-за кордону. Перемогла скульптура Андрія Коверка, ескіз якої ще за життя бачив сам праведний митрополит Андрей. А проект реконструкції Святоюрської площі Ігоря Кузьмука дозволив вирішити труднощі, з якими зіштовхувалися паломники та туристи, що приїжджали оглянути пам’ятку ЮНЕСКО.

Зокрема, раніше було ніде припаркуватися туристичним автобусам та приватним авто, бо це проїжджа частина. Також не було простору, де можна було осягнути велич тієї краси.

Цей проект – це хоча б часткова спроба поновити історичне значення Святоюрського комплексу. Бо в різних роках собор Святого Юра намагалися відрізати від світу, оскільки він був осердям національного духу Галичини. Тут митрополит проповідував і жив. Тому все робили для того, щоб у людей не було бажання доступитися всередину. Це і прокладення дороги вздовж воріт до комплексу, і ліквідація другого входу до собору, брама якого досі збереглася. 

Усе те, що відбувається зараз на наших очах, – це спроба будь-якими способами знищити авторитет Церкви. Це те, що відбувалося з Христом. Адже Церква має найвищий авторитет у суспільстві, тому важливо вбити все те, на чому люди можуть базуватися і формуватися.

Якщо говорити про велич постаті праведного Андрея Шептицького, то його постать заслуговує на пам’ятник саме в центрі площі. Ця особа подарувала Львову стільки, скільки не подарував жоден львів’янин. Він був заможною людиною, яка успадкувала великий спадок, мав ліси, підприємства. Митрополит був добрим менеджером і вмів вкладати гроші на благо українського народу.

Він був пошановувачем мистецтва. За його підтримки багато митців виїхало за кордон здобувати вищу освіту. Митрополит Андрей подарував Львову національний музей, він купив музей Новаківського.

Він це просто дарував місту, людям, які їх розвивали. Митрополит вкладав у час, у перспективу, яка пізніше давала свої конкретні корисні результати.

Ви готові до наступних дискусій з активістами чи після того, як пам’ятник з’явився, подальша доля площі вас не надто вже перейматиме?

Усі питання щодо площі – з Церквою ніхто ні разу не радився. Бо неодноразово влада скеровувала до владики Ігоря, митрополита Львівського осіб, які відповідали за реконструкцію площі. Митрополит урешті написав відповідь: «Прошу більше до мене не скеровувати осіб, не вирішувати зі мною питання, які пов’язані з реконструкцією площі, бо Церква в тих питаннях є некомпетентна. Є переможці конкурсу, оргкомітет, і прошу вирішувати з цими людьми».

Ми були не на одній публічній прес-конференції, яку організовували захисники скверу. Бо до нас вони так ні разу не прийшли поговорити. І там ми побачили, наскільки це брудна гра, ігри кафедр, які воюють за цей проект. Адже бути проектантом цієї історичної площі – це справді почесно і принесе славу не одному архітектору.

Ми погоджувалися на наступні кроки, круглі столи, щоб досягти порозуміння. Але так і не почули конкретної пропозиції, крім як обнулити весь процес і почати все спочатку. Проте це вже навіть смішно. Бо стільки років процес тривав (проект переміг 2010 року – авт.), а тепер, коли почалися розмови, раптом ми серед іншого чуємо, що нині минула ера пам’ятників, треба робити інсталяції.

На вашу думку, можливо, щоб не зашкодити постаті Шептицького, варто було заморозити процес реконструкції площі та встановлення пам’ятника, поки довкола цього питання стільки спекуляцій? Тим паче, в країні триває війна, і це теж дає привід звинувачувати в розтраті коштів у такі складні часи.

Якщо згадати ще раз пам’ятник у Тернополі, то він дійсно там є непомітний. І от таким непомітний є праведний митрополит Андрей для всієї України. Навіть галичани мало про нього знають. Тому важливо не переносити, а пришвидшувати процеси популяризації діянь митрополита.

Ця людина жила в декількох окупаційних режимах, і його слова є актуальними понині. Наприклад, коли до митрополита Андрея в часи лихоліття прийшов посадовець по пораду, чи йому виїжджати геть чи залишатися і продовжувати свою діяльність, праведний митрополит після довгої дискусії сказав дуже влучну й актуальну на сьогодні фразу: «Коли ліс горить, навіть звірі не кусаються». Це про те, якою мала би бути політика в час лихоліття.

Є багато речей, які читаєш – і вони стають відкриттям: як людина могла так актуально промовляти. До речі, коли затримували наших священиків у Криму, то запитували про їхнє ставлення до митрополита Андрея.

Чому бояться митрополита? Бо він створив фактично першу Конституцію України, написавши твір «Наша державність», який читаєш і розумієш, як побудувати країну. І це стосується не лише загальнолюдських, а й морально-етичних норм.

Якщо говорити про розтрату коштів на пам’ятник замість відправити їх на фронт, то Церква настільки заангажована в питання допомоги військовослужбовцям, що це суми не в один мільйон гривень. І навіть не 30 мільйонів, а більше.

Мар’яна П’єцух, «Вголос»