Паломництво в Люрд (частина перша).
  • Птн, 09/02/2018 - 18:05

Політ до перевалочного пункту

Коли тобі, як сніг на голову, падає пропозиція паломництва до одного з найбільших Марійських санктуаріїв і ти собі чітко усвідомлюєш, що Люрд – це можливість доторкнутися до того, що свого часу вдарило печать усьому католицтву аж до сьогоднішнього часу і без чого твоя віра, твоя Церква виглядали б дещо по-інакшому, встояти перед такою спокусою практично неможливо. Навіть коли ти як толкінівський гобіт не бажаєш висувати свого носа за межі рідного Краю. І хоч ти й відчуваєш себе як нещасний Більбо на ранок після гномівсько-гандальфівської вечірки і починаєш нашвидкоруч пакувати манатки в дорогу, все одно не свідомо береш приклад з толкінівського героя і відчайдушно, долаючи внутрішній гобітівський опір стрімголов кидаєшся в Пригоду.

І вже по дорозі зі Золочева до Львова таки починаєш відчувати себе, як Більбо, який забув у дома свій носовичок. Благо сучасна цивілізація ставить мене у кращі обставини ніж крайового гобіта. Сучасна цивілізація вигадала паперові «носовички» і подорожую я не на поні, а на авто, а потім подорожуватиму літаком.

Дякувати Богу, дорогу зі Золочева до Львова таки зробили і ти не тарахкотиш кістками, як смерть на фірі. Але тільки в’їжджаєш до галицької столиці, складається враження, що місцями там асфальт розтопився разом зі снігом, благо австрійська костка такими містичними властивостями не наділена. Ось і королівський аеропорт. І ціни, як на кишеню українського громадянина теж королівські. Щоправда, в аеропорту відчуваєш себе уже на пів кроку в Європі. Не зле все зробили. Обслуговування майже європейське. Але на паспортному контролі якось війнуло совєтами. Не знаю, може форма в прикордонниць така, але то особисте враження. Ще раз війнуло совєтсько-рускім духом вже в залі очкувань. Там, нарешті, Богу дякувати, є місце для куріння. Але якось воно більше скидається на савєцку каптьорку-курілку, аніж на кабінки для куріння у західних аеропортах. Таки здається пан Винничук був правий, коли написав, що совок на пару з «русскім мірам» ми ще довго будемо відхаркувати.

При посадці в літак, оте австрійське «гріс Ґот» - «Слава Богу», таки піднімає настрій. Приємно. Політ до Відня понад хмарами, які непроникною гардиною закрили Серединну Європу, наштовхує на думки про те що не все втрачено. «Як туткай файно! Сонечко! А сірі хмари, які внизу тиснут на голову, тиснут майже на мозґи, тут виглядають, як білі й пухнасті. Може так і з перспективи вічности виглядают ті хмари антихристиянського мракобісся, котрі спеленали таперкай нашу цивілізацію? Може то – просто скороминуще випробування, яке маємо перейти?». Та поринаю в читання єврейського коментаря на книгу Єгошуа (Книга Ісуса Навина по-нашому). Читаєш і відкриваються нові перспективи, про які ти перше не підозрював, або про які ти тільки здогадувався. Зовсім інакший світ Біблії, аніж той, до якого звик пересічний католик. Відкривають нові перспективи розуміння й Особи іншого Єгошуа  - Єгошуа Га Нацрет. Адже Ісус з Назарету не прийшов до безкультурного племені. Він ріс і діяв в контексті певної культури, певної парадигми, певного мовного й історичного середовища.

І ось нарешті приземлення в останній столиці Священної Римської Імперії. Трап, вихід, автобус, вихід. Звичайна аеро-процедура. І тут раптом над вухом звучить щось на кшталт «юдіше швайне». Німецької не знаю, але було сказане щось саме таке. Проте, мінімальне знання кількох німецьких слів, дає можливість збагнути сам месидж. Спішуся, щоб встигнути на літак до Заґребу, але все ж таки на мить кам’янію: «я – єврейська свиня?!». Шок. Навіть проходячи звиклий безпековий контроль (навіщо його ще й у Відні проходити, як вже пройшов ту саму процедуру ві Львові?), а потім йдучи швидким кроком до «ґейту» не перестаю думати про те що сталося. «З чого той хтось взяв, що я – єврей? Як таке йому до голови прийшло? Цікаво. Невже опинившись перед загрозою втрати власного культурного і життєвого простору цей німецькомовний «пан» і далі вважає євреїв винними в усьому?». І тут вже перед самісінькими дверима «ґейту» згадую: «Коментар. Коментар заставив його так зреагувати. Так книжка на російській, але цитати гебрейські. Так написана «навиворіт» - з-заду до переду. І кепку я цілий час не знімав. Не знімав з практичних причин: кондиціонер в літаку – штука не зовсім безпечна, гайморит можна безплатно отримати. Ага! Тепер – зрозуміло». Зрозуміло. Але настрій від того не покращився. Він такий самий, як похмуре віденське небо.

Дорогою до Заґребу коментар залишається в наплечнику. Не через страх отримати ще один  комплімент. Ні, просто, думки заважають читати. Думки рояться як бджоли у вулику. «Невже навіть стільки після Шоа (Голокосту) і всіх його жахіть так і не з’явилося усвідомлення, що це була катастрофа не тільки європейського єврейства, але й всієї нашої цивілізації. Катастрофа, яка відкрила, що наша цивілізація виявилась такою крихкою перед демонічними інстинктами натовпу. Катастрофа, яка в крематоріях і розстрільних ровах та ямах знищила цілий пласт європейської культури. Хіба була б Європа Європою, якби вона не прийняла свого часу віру в єврейського Бога, в Месію-єврея? Хіба була б Європа Європою, а католицтво католицтвом, якби не було Рамбама – єврейського філософа-аристотельця, який справив величезний вплив на св. Тому з Аквіну?  Нєа. Не було б ні католицької Реформи, не було б католицької ясності. Антисемітизм – це така хитра демонічна міна під християнське коріння Європи, під саму суть європейської культури. Байдуже які форми він обирає – расовий антисемітизм, релігійний антисемітизм, юдофобія, заборона кошерного забою тварин, антисіонізм – все то діти одного батька – ворога людського роду». 

 

Спускаємося до Заґребу. З-під хмар починає тут і там пробиватися світло. Ось, вже видно золоте павутиння вулиць, освітлених жовтими ліхтарями. Мимоволі пригадався досвід вже майже піврічної давності паломництва в Ізраїль. Досвід прильоту в Святу Землю. Тоді Приліт у Землю Ізраїльську викликав у мене асоціацію з приходом у толкінівський Валінор, або Аман.

З темноти моря раптом виринула тонесенька хмаринка світла, яка поступово збільшувалась і росла, переростаючи спочатку в острівки світла, які розлились у море світла. У цій землі вже зараз на наших очах здійснюються пророцтва Біблії. У цій землі закладено відродження Арди (Всесвіту) Неоскверненої. У цій землі сам Художник увійшов в свою картину, щоб принести всякому сворінню свободу від Морґота (сатани) і його посіпак. У цій землі Композитор заставив тему Мелкора-Морґота вплестися в Симфонію Сотворення, Відкуплення, Онови і Спасіння. У цій землі - реальна надія усього людства.

Раз такі думки навіяло прильотом в Заґреб. Значить в середині уже є паломницький настрій. Сподіваюся що паломництво буде таким, як паломництво має бути.

Адже, паломництво, щоб воно було таким як має бути, мусить мати у собі приготування, вихід із щоденного амбієнту, саме паломництво, яке призводить до внутрішніх змін, повернення й переосмислення.  Приготування й вихід уже відбулися. Дещо сумбурне приготування вдома, все ж таки отримало свій розвиток у виході із щоденності. І це вже плюс.

Ще кілька слів про Заґребський аеропорт.

Як і годиться після прибуття – паспортний контроль. Звісно прямую до віконечок «all pasports». Кілька віконечок для громадян ЕС і кілька для всіх решта. Перед мною кілька китайців. У сусідній колейці двоє з московитськими паспортами. Поки китайці проходять контроль, спостерігаю, не без цікавості за східними сусідами. Перший з них раніше від китайців дав паспорт. Прикордонник довго крутить, розглядає, пробує щось питати. Поважний пан русофон ні англійської, ні німецької, ні франузької не знає. Прикордонник викликає когось, приходить пані в уніформі, яка «гаваріт па русскі». «Цель прієзда», «у каво ви будєтє жить», «У вас єсть страховка», «У вас єсть денґі»….. Моя черга. Даю паспорт. «Dobar večer» - «Dobar večer». Даю паспорт: «Izvolite» (прошу) - «Hvala» (дякую). Прикордонник притулює мій паспорт до сканеру. Кілька секунд чекання. «Izvolite, gospodine. Sretno» (прошу, пане, щасливо) – протягує хорватський прикордонник мені мій паспорт.  «Hvala lijepa» - відповідаю – «Sve najbolje i vama» (дякую, і вам всього найкращого). Йду, а бідний русофон з паспортом РФ усе ще пояснює щось прикордонникам.

Новий аеропорт хорватської столиці, названий на честь першого президента доктора Франі Туджама. Великий і все ще трохи пустий. Пустий в розумінні ненаповненості змістами. Проте в порівнянні до старенького – це щось неймовірного. Дійсно зручно, комфортно і гарно. Мене вже чекають. Їду на нічліг. В колишню кельтсько-римську Андаутонію. Кажуть саме звідси пішов Заґреб.  

 

о. Орест-Дмитро Вільчинський