Папа зі священиками Римської дієцезії про різні вікові етапи служіння
  • Птн, 16/02/2018 - 13:00

Вже стало добрим звичаєм, що розпочавши Великий Піст богослуженнями Попільної Середи в базиліках святого Ансельма та святої Сабіни разом з монашими спільнотами, наступного дня Єпископ Риму зустрічається з дієцезальним духовенством. Також і цього року священики і диякони Римської дієцезії зібралися у четвер, 15 лютого 2018 р., в катедральному соборі – Папській базиліці святого Івана на Латерані.

Після покаянного богослуження, під час якого була нагода висповідатися, розпочалося спілкування Папи Франциска з духовенством, відправною точкою якого стало запитання священиків, починаючи від наймолодших. Їхнє запитання було доволі складним і стосувалося того, що слід зробити для того, щоб якнайповніше жити своїм покликанням серед тисяч не завжди сприятливих обставин.

Святіший Отець відразу перейшов до суті запитання, порадивши не зупинятися на обставинах. Необхідно, натомість, віднайти спосіб прямувати вперед, правильно переживаючи свої обов’язки. В цьому важливим є особистий священичий «стиль». «Саме так, – сказав він, – священство – це спосіб життя, покликання, наслідування Ісуса Христа, однак, твоє священство є унікальним, не схожим до іншого. Отож, шукай свій стиль і не оглядайся на обставини».

Наступник святого Петра заохотив священиків до діалогу віч-на-віч з Господом, до розпізнавання, яке рахується з гріхами, з обмеженнями, накладеними обставинами, але також з культурними й особистими. З ними необхідно вести діалог. Слід не лише визнати свій гріх, але також пізнавати схильності, які ведуть «до гордості, марнославства, заздрості, пліток». «Й діалог з цими обмеженнями, аби бути церковним, повинен відбуватися перед свідком, перед кимось, хто допоможе розрізняти», – додав Папа, нагадуючи про важливість духовного проводу й співставлення.

Бо, як зауважив Святіший Отець, обрати неодружений стан не означає, що людина спроможна жити сама, без товаришів у мандрівці, без проводу. В цьому контексті дуже корисним є священиче братерство, створення малих груп, в яких священики взаємно підтримують одні одних, «зустрічаються, спілкуються і це є дуже важливим, бо самотність не веде до добра».

Наступна відповідь була звернена до священиків у віці між 40 і 50 роками життя. Саме в цьому віці відбувається перегляд ідеалів, послаблюється підтримка з боку родини, починаються проблеми зі здоров’ям. Часто заклопотаність працею веде до недбалості щодо себе самого. Душпастирі запитували Папу про деякі вказівки щодо цього.

«Це період багатьох спокус, – відповів той, – період, в якому потрібне необхідне перетворення, без якого неможливо прямувати вперед. Бо якщо й надалі поступати в цій кризі без дозрівання, зле закінчиш. Або закінчиш дволиким життям, або все залишиш…».

За словами Святішого Отця, переміна необхідна, оскільки вже нема тих почуттів, що були на початку. Це схоже до ситуації в подружжі, коли вже відходить молодіжна закоханість і любов повинна прийняти інші форми. Однак, залишається стержень, який слід віднайти, а ним є «смак приналежності». Приналежності до певного тіла, приємності, що випливає із взаємоподілу та спільного прямування вперед – приналежності до дієцезії, до священства.

Ще однією важливою порадою є відразу шукати допомогу, оскільки «прямувати вперед самому в цьому віці небезпечно». Це також час переживання молитви, як дарування себе Господеві та іншим, які «повинні зростати, в той час, як ти малієш». Це період плідності, підрізання сухих гілок, але й багатьох спокус. Врешті, це пора розпочинати «вчитися прощатися», адже в цьому «неможливо імпровізувати».

Третя відповідь була звернена до священиків, які мають за собою 35, 40 й більше років служіння. Звертаючись до Папи, вони зауважили, що на їхнє життя випав період швидких змін, й тепер зроджується відчуття невідповідності, мовляв, «не завжди можемо черпати з досвіду, аби відповісти на нові запитання та вимоги служіння». Як відбувається перехід до пори зрілості в священичому служінні?

За словами Святішого Отця, йдеться про справжню трудність, коли не вдається знаходити відповідні слова для сьогодення, підходу до нових технологій, однак, «найважливішим є те, що в цьому віці можна зробити: те, чого сьогодні потребують люди». Отож, це вік, щоб дарувати усмішку, сповнений любові погляд. Це час «дарувати безумовне прощення в Святій Тайні Примирення» та запропонувати «новий спосіб близькості», притаманний «похилому віком батькові, який пізнав життя». Такі не говорять багато, але «поглядом, пестощами, усмішкою, одним словом» можуть зробити багато добра. Крім того, це нагода посвятися «душпастирству слухання».

Врешті, Папа поділився думками про дуже важливий аспект, яким є стосунки похилих віком священиків з молоддю, називаючи їх важливими з огляду на те, що це означає «дати молоді коріння». «Молодь потребує коріння, сьогодні цей надто віртуальний світ віртуальної культури, позбавленої суті, вириває їхнє коріння й не дає зростати. Отож, невідкладним завданням сьогодення, яке можуть виконати похилі віком священики, є допомогти молоді наново віднайти коріння. Це особливе покликання священиків у цьому віці».

Ділячись особистим досвідом, Папа Франциск розповів, як свого часу завершивши важливі управлінські обов’язки, він пережив відчуття, що не має що робити, й розпочався «період великого внутрішнього спустошення». «Мені здавалося, що це вже кінець життя, бо я думав, що повнота мого життя полягає в тому, щоб щось робити», – зізнався він, додаючи, що подолати цю кризу йому допомогла молитва перед кивотом.

Роздумуючи над взаєминами священиками із сучасною людиною та суспільством, Святіший Отець наголосив на тому, що слід бачити дійсність такою, якою вона є. «Дивитися на дійсність, а не боятися дійсність. Так, існують способи поведінки, що не відповідають тим, які ми звикли бачити. (…) Існують виклики, але є також добрі речі», – наголосив Папа, заохочуючи до діалогу, навчаючись «добре розрізняти знаки часу».