Політ в Каноссу
  • Пон, 08/02/2016 - 19:28

Оголошений минулого тижня сценарій наміченої на 12 лютого зустрічі патріарха Кирила з Папою Римським Франциском дуже вже подібний до реалії холодної війни. Довгоочікувана, але несподівана зустріч двох великих фігур на світовій релігійній і політичній сцені відбувається на квазінейтральній (Куба все-таки католицька країна) території аеропорту на далекому екзотичному острові. Піддані «держав» ставляться перед фактом події, що ламає всі колишні перепони і установки. Тема зустрічі - суто політична і знову ж традиційна для подібного роду «проривних» подій: Близький Схід.

Так, сценарій знайомий, але Папа з патріархом все-таки не глави конфліктуючих держав і не лідери воюючих угрупувань. Ступінь їх реального впливу на курдів, шиїтів, сунітів і алавітів, які ведуть між собою бойові дії в Сирії та Іраку, невелика. І жодна із західних держав, так чи інакше залучених в конфлікт, не є настільки вже «християнською», щоб всерйоз враховувати побажання релігійних авторитетів. Заради чого б тоді Кирилу порушувати, закладену його попередниками, традицію відмови від зустрічей з Папою, поки Рим не піде на серйозні поступки: не скоротить свою активність на пострадянському просторі й не надасть РПЦ компенсацію за храми, повернуті собі Українською Греко-Католицькою Церквою?

Перш за все треба сказати, що ніякого конфлікту між РПЦ і Католицькою Церквою вже десять років як не існує. Після смерті в 2005 році Папи Івана Павла II, на якого керівництво РПЦ зазвичай списувало всі свої провали, стало очевидно, що нових проблем з Ватиканом не додається, а старі поросли мохом. Про парафії на Західній Україні можна було благополучно забути - основним «ворогом» РПЦ в Україні вже давно не є греко-католики, а православні Київського патріархату. Католицькі єпархії на пострадянському просторі, засновані з благословення Івана Павла ІІ на рубежі тисячоліть, залишилися настільки ж чахлими, як і інші католицькі ініціативи в Росії. А ось потреба в хороших відносинах з найбільшою в світі консолідованою релігійною організацією загострилася. Від католиків РПЦ хотіла б не тільки єдності в боротьбі за традиційні цінності в Євросоюзі, а й дечого більш практичного - наприклад, сприяння у відкритті православних парафій в Західній Європі в приміщеннях католицьких храмів, які здаються православним за пільговими розцінками.

Тим часом, не дочекавшись від РПЦ подяки за все зроблене для російського православ'я в першій половині 1990-х (а розміри прямої фінансової та гуманітарної допомоги були величезні), католики на чолі з новим Папою Бенедиктом XVI зайняли вичікувальну позицію. Дрібні прохання виконувалися (в порядку взаємних поступок), але колишніх гарячих обіймів вже не було.

Коли ж на місце консервативного Бенедикта прийшов аргентинець Франциск, що  дотримується напівсоціалістичних поглядів, навіть натяки на близькість між РПЦ, що купається в розкоші та Ватиканом пішли в минуле. Стало надто очевидно, що глава конфесії, яка має мільярд послідовників по всьому світу, живе набагато скромніше, ніж керівник регіональної церкви. Хоча Франциск начебто заявляв про готовність зустрітися з Кирилом у будь-який час і в будь-якому місці, мало хто думав, що за цим стоїть щось крім ввічливості та інтересу до можливого екзотичного співрозмовника.

Так чому ж патріарху Кирилу потрібно піти на уклін до Папи Франциска? Перша версія - політична. Кирило на прохання Путіна намагається вплинути на Захід, щоб пом'якшити антиросійські настрої в світі. Нещодавно Франциск вдало зіграв роль посередника у виведенні Куби з міжнародної ізоляції. Чому б не використати знову його в тій же ролі, тим більше що до відходу Обами з президентського поста у того ще є час для яскравих політичних кроків? А почати це можна з угоди по Сирії - адже російські представники  останнім часом не раз говорили про можливість відставки Асада.

Друга версія має внутрішньоконфесійний характер. Напередодні наміченого на червень Всеправославного собору зустріч глави однієї з православних церков з Папою в цілях захисту християн (а значить, в першу чергу православних) на Близькому Сході збільшує його соціальний капітал. І перш за все - в очах представників близькосхідних церков, які не тільки традиційно беруть гроші у Московській патріархії, але зараз були б раді і якийсь організаційній  допомозі. Під ногами у них стає гаряче, а при втечі за межі рідної країни їм чомусь допомагають європейські католики, а не російські православні.

Версія третя пов'язана з особистістю самого Кирила. Він любитель великих геополітичних схем і колишня телезірка з неминучою манією величі. Але героєм світових новин він уже давно не був. Тим часом гострота внутрішніх проблем в церкві наростає, і це кидає керівника РПЦ в очевидну депресію. А зустріч з Папою - це можливість відчути себе «глобальним лідером» і отримати заряд бадьорості. Архиєрейський собор - єдине місце, де патріарху могли б поставити неприємні запитання, - тиждень тому пройшов без великих скандалів, до нового ще років зо два-три, так що будь-які наслідки цієї зустрічі і можливі заперечення церковної громадськості до того моменту забудуться.

Цілком ймовірно, що готовність патріарха до побачення з Папою пояснюється не якоюсь однією з цих причин, а їх сукупністю. Однак таємний характер підготовки до зустрічі (яка за логікою мала б бути головною темою Архиєрейського собору) ще раз підтверджує один простий факт. РПЦ, яка декларує як принцип соборність, тобто колективність прийнятих рішень, на ділі соборною не є. Найважливіші питання міжцерковного співробітництва (як, втім, і багато інших) знаходяться у винятковому веденні першої особи. Вона й буде нести відповідальність за наслідки цього рішення. І якщо хтось в церковній громадськості пригадає, як Кирила та інших «никодимівців» свого часу звинувачували в тому, що вони продалися католикам, то перерви між Архиєрейськими соборами може і не вистачити для вгамування пристрастей. У РПЦ таке звинувачення традиційно більш серйозно, ніж закиди в узурпації влади в церкві або в особистій фінансовій і моральній неохайності.

Ніколай Мітрохін