Ця частина Літургії має таку назву тому, що в часі її служіння зачитуються уривки зі Святого Письма, тобто, відбувається спільне проголошення та слухання Божого Слова — Апостола та Євангелія. Літургію Слова приймаємо не як пам’ятку про Христове проповідування, а як живе Слово, яке не лише читається, але приймається як пожива, бо Христос не тільки говорив колись, а й продовжує говорити сьогодні. Він через проголошене й проповідуване слово під час літургійного зібрання Сам звертається до всієї церковної спільноти і до кожного зокрема.

Цю частину Літургії ще називають Літургією оглашенних, бо на цій частині Літургії була дозволена присутність оглашенних (осіб, які готувалися до прийняття святого таїнства Хрещення). Адже слухання Божого Слова, а опісля проповідь мають навчальний характер, а також ця частина Літургії вміщає особливі моління за тих, хто готується до прийняття таїнства Хрещення.

«БЛАГОСЛОВЕННЕ ЦАРСТВО…»

Після відпусту  проскомидії  священнослужитель  відчиняє  Царські  двері та звершує кадіння. Диякон або священик, взявши кадило, обкаджує з чотирьох боків престол, промовляючи: «У гробі плоттю, а в аді з душею як Бог, у раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповнюючи, неописаний». Тоді обкаджує святилище, виходить перед іконостас та обкаджує його  та  вірних,  під  час  цього  промовляючи 50 псалом.

Далі, якщо є диякон, відбувається діалог між священиком та дияконом. Треба звернути увагу на початок цього діалогу, коли диякон промовляє: «Прийшов час, щоб служити Господеві, владико, благослови». Часто ці слова розуміють, що прийшов час служити священнослужителю. Проте дослівний переклад з грецької мови відкриває цілком інший зміст: прийшов час, в якому Господь буде служити. Це Божий час, в якому служить Христос.

Розпочинається Божественна Літургія урочистим виголосом: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас, і на віки вічні». Цей виголос показує нам, що Літургія відкриває нам вхід у Царство Отця і Сина, і Святого Духа, у Царство Боже, яке є сенсом усього християнського життя, це знання Бога, це життя вічне, суть якого «у тому, щоб вони пізнали Тебе, єдиного, істинного Бога» (Йо.  17,  3),  це  життя  в  Бозі. Тому й на початку Літургії, яка є джерелом духовного життя, є благословення Царства Божого, до якого ми всі прямуємо. А благословити Царство, власне, й означає визнати й сповідувати його як найвищу таостанню цінність, як життя понад усяке життя, спрямовувати свою увагу, розум, серце, душу й усе життя до того, що справді споконвіку є єдиною потребою. Також це означає, що вже тепер, ще в «цьому світі», можливо прилучитися до цього Царства і ввійти в його сяйво, істину та радість.

Збір християн приймає цей виголос і засвідчує його словом Амінь.

Це єврейське слово свідчить про цілковите прийняття Царства і радість від нього. Це «Амінь» є дароване нам Христом, бо лише знаючи Христа, лише в Ньому ми можемо сказати «Амінь» Богові. Тому в цьому славослов’ї Царства ми визнаємо Царство, що приходить нині, але перебуває завжди і царює навіки вічні. Проголошення цього славослов’я і його прийняття Церквою є початком нашого восходження «до трапези Господньої, у Його Царстві».

Після цього виголосу є Велика або Мирна єктенія. Це низка молитовних прохань, які виголошує диякон або священик, а люди на кожне прохання відповідають: «Господи, помилуй». За сучасним уставом, цією єктенією починаються всі богослужіння Церкви. Вважається, що Велика єктенія антіохійського походження та порівняно рано з’явилася у візантійському чині богослужіння саме як початкова загальна молитва зібраної Церкви.

У Мирній єктенії вся Церква приносить Богові молитву  «за всіх і за все». Ми молимося у Христі, і Він у Святому Дусі молиться в  нас, зібраних в Його ім’я, тому можемо сказати, що це є молитва самого Христа до Свого Отця, дарована нам. Адже «про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо» (Рим. 8, 26), тому, щоб ми не були велемовні, Він дарує свій мир,   у якому ми молимось.

Перебуваючи в Господі, в мирі, Церква починає своє моління у Мирній єктенії з вишнього миру, який апостол Павло називав «вищим від усякого уявлення» (Фл. 4, 7).

Далі Церква молиться «за мир всього світу», бо Бог є Владикою усіх і піклується про всіх як Творець про своє творіння.

«За добрий стан святих Божих Церков та за з’єднання всіх» — це прохання про вірність та твердість християн, про те, щоб, подолавши всі поділи та ставши єдиним у Бозі, Церква була вірною собі та своєму призначенню бути «сіллю землі».

За церковну ієрархію, світську владу, за місто, країну та їхні потреби,

«добре поліття, врожай, плодів земних і часи мирні», за тих, хто найбільше потребує  Божої  допомоги  «плаваючих, подорожуючих, недужих, страждаючих, полонених» і вкінці за самих себе. Ця молитва поширюється і охоплює собою весь світ, всю природу, все людство, все життя. Ці прохання вчать нас жити у повноті Церкви, вчать завжди і усюди здійснювати прохання та подяки за весь світ, клопотатись перед Богом  за  все  творіння, адже Він є тим єдиним джерелом і подателем усіх благ.

Це моління закінчується поминанням всіх святих і Богородиці та закликом  віддати  Христові «самих себе, і один одного, і все життя наше». Ми це віддаємо Христові не лише аби отримати захист і допомогу, але найперше тому, що Він — наше життя, тому що в Хрещенні ми народилися для життя у Бозі, і це життя є в зростанні Царства Божого.

По закінченні Великої єктенії починається перший антифон. Далі співається ще два антифони на переміну з Малими єктеніями. Антифони складаються з вибраних стихів із псалмів, які містять пророцтва про прихід у світ Божого Сина, або про події з Його життя та приспіву, який повторюється після кожного стиха. Співаючи стихи псалмів, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі, ми пригадуємо ці пророцтва й обітниці, щоб повніше зрозуміти й прийняти Царство Боже. А у приспівах «Молитами Богородиці» та «Молитвами святих» єднаємося з тими, у яких це спасіння здійснилося.

Молитвами святих Твоїх, Спасе, спаси нас (приспіви до антифонів на Літургії).

У візантійському типі богослужінь «служба трьох антифонів» є дуже поширеною. Це об’єднання в одному чині поперемінного співу трьох псалмів. Так можемо прослідкувати наявність цього чину на інших богослужіннях добового кола — утрені, вечірні, повечір’ї. Тому можемо сказати, що й до Божественної Літургії антифони були приєднані як окремий, вже існуючий, чин. «Служба трьох антифонів» використовувалась у Константинополі під час процесійної ходи. Антифони співали, йдучи до храму, де святкували пам’ять святого. Спів антифонів розпочинався виходом із храму святої Софії та завершувався біля дверей храму читанням молитви входу та самим входом у храм духовенства та людей, так ціле місто святкувало це свято. Залежно від того, пам’ять якого святого вшановувалась, змінювалися і самі антифони. Так у нашій богослужбовій практиці залишились антифони повсякденні, воскресні та зображальні, а також окремі антифони на Господські празники.

Перед другим  та  третім   антифонами   молимось   Малу   єктенію. Це  свого роду скорочення Великої єктенії. Диякон, або за його відсутності священик, закликає «ще і ще…» вірних до молитви «у мирі», спонукаючи їх, як і перед тим, повторювати прошення.

Перед виголосами на Великій та Малих єктеніях священик потиху мо- вить молитви антифону. У ранній практиці  всі  молитви,  які  читались під час Літургії, вимовлялись  уголос.  Адже  у  своєму  значенні  та  за  своїм змістом вони є молитвами всього зібрання, цілої Церкви. У молитві першого антифону священик прославляє Бога, визнаючи Його «владу несказанну», «славу неосяжну», «милість безмірну» та  «чоловіколюб’я невимоне», і  просить, щоб Він створив «з нами і тими, що моляться з нами, багаті милості».    Молитвою другого антифону священик молиться за «повноту Церкви» взагалі і, зокрема, за тих, які прикрашають дім Божий та прагнуть показати з усіх сторін його велич, щоб і самим задля нього бути  прославленими, тим сповідуючи приналежність Церкви Богові. У молитві третього антифону священик просить Бога, щоб Він, який «дарував нам ці спільні й суголосні молитви», сповнив «сам і нині прохання слуг Твоїх на пожиток» та подав нам «пізнання Твоєї істини, і в майбутньому дарував життя вічне».

Також після другого  антифону  звучить гимн «Єдинородний Сину». Цим гимном ми сповідуємо, що сповненням усіх Божих обітниць є Христове воплочення й Пасхальне таїнство.

МАЛИЙ ВХІД

Під час співу третього антифону відбувається Малий вхід. Kолись цей момент, коли вся Церква на чолі з єпископом входила до храму, і вважався початком Літургії. Сьогодні — це передовсім вхід з Євангелієм, тобто, момент у Літургії, коли урочисто зі святилища через дияконські двері виносять Євангеліє та знову вносять Його туди через Царські двері. Молитву входу читав колись Патріарх перед дверима храму, а тепер священик читає її перед Царськими дверима.

Незважаючи на те, що колись це був вхід вірних до храму, а тепер вхід        з Євангелієм, досі збереглася динаміка наближення.  Це  можемо  побачити під час Архиєрейської Літургії, коли цей момент є також входом єпископа до святилища, а також відчути, вслухаючись у молитву входу. У цій молитві є вказівка на небесний характер входу: «вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які спів служать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Цей  вхід  є  наближенням до престолу — символу Христа й Царства Христового. Він — трапеза,  за  якою  збирає нас  Христос, і він — жертовник, що поєднує Первосвященика й Жертву.

По закінченні молитви входу диякон або священик, ставши перед Царськими дверима та піднісши Євангеліє над головою, виголошує «Премудрість, прості».  Цими  словами  вірних  закликають  зосередити  свою увагу на Слові Божому. Книга Євангелія для Церкви є словесною іконою об’явлення нам і перебування серед нас Христа, а перед усім — іконою Його  воскресіння.  Тоді  люди  відповідають «Прийдіте поклонімося і припадім до Христа», підкреслюючи, що все богослужіння є піднесенням до Престолу Царя Небесного і що для досягнення Царства Божого маємо бути в спілкуванні з Христом, який є дорогою до цього Царства. Тому вхід з Євангелієм — радісна зустріч з Христом, що відбувається за посередництвом винесення цієї Книги, яка завжди дає силу, життя та освячення. Після цього співають тропар та кондак. Це стародавні пісні, у яких пригадуємо  пам’ять  празника чи святого, яка звершується цього  дня. У тропарях та кондаках Церква почитає святих за те, що вони уподібнилис до тих, кого Спаситель назвав у проголошених блаженствах, і за те, що вони на прикладі свого життя показали як, наслідуючи Христа, досягнути вічного життя.

Під час співу тропарів священик потиху проказує Молитву Трисвятого. Ця молитва є певним продовженням входу, адже у ній священик просить Бога, який «у святих перебуває» та «сподобив нас, смиренних і недостойних слуг Твоїх, і в цю хвилину стати перед славою святого Твого жертовника» щоб Він прийняв «з уст нас, грішних, трисвяту пісню і відвідав нас милістю» простив  «нам усяке прогрішення, добровільне і недобровільне», освятив «наші душі і тіла» та дав «нам побожно служити всі життя нашого». Ця молитва дає вірним усвідомлення того, що богослужіння не пояснює, що таке святість Божа, а являє нам її, освячує нас. Після виголосу священика «Бо Ти святий єси, Боже наш» звучить пісня Трисвятого «Святий Боже, Святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас». Вона введена в Літургію в V ст. і не є лише здобутком візантійської літургії. Цей гимн прийнятий від ангелів і взятий із книги псалмів пророка Давида. Він визнаний Христовою Церквою і присвячений Пресвятій Тройці.

Церква прийняла та поєднала ці слова, а  також  додала  прохання про помилування. Після входу священик і ціла Церква стоїть перед Престолом, перед Святим. Ми стаємо освячені Його присутністю. Цей гимн свідчить про доконане примирення землі й неба, про те, що Бог явив Себе людям та вчинив учасниками його святості (пор. Євр. 12, 10).

У певні дні церковного  року Трисвяте замінене іншими піснеспівами. На празник Чесного і Животворящого Хреста та в Хрестопоклонну неділю співають пісню «Хресту Твоєму поклоняємось, Владика, і святеє воскресення Твоє славимо», а на Різдво Христове, Богоявлення, в Лазареву та Велику Суботи, у Світлий Тиждень та у свято П’ятдесятниці звучить гимн «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Алилуя». Цей гимн пригадує, що колись у ці дні під час Літургії відбувалося хрещення оглашенних, яким  пригадували  слова  апостола  Павла:  «Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охрестилися, у смерть його христилися» (Рм. 6, 3).

Під час співу Трисвятого священик, промовляючи «Благословен, хто йде в ім’я Господнє», переходить за престол до Горного сідалища та виголошує «Благословенний Ти на престолі слави царства Твого, що сидиш на херувимах, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні». Це сходження свідчить про поєднання, що здійснилося, про висоту, на яку підніс нас Син Божий.

Повернувшись до людей, священик виголошує «Будьмо уважні. Мир всім. Премудрість, будьмо уважні».  Заклик  приготовляє  нас  до  слухання Слова Божого. Адже слухання Святого Письма від початку християнства становило невід’ємну частину зібрання Церкви. Привітання миру — це привітання предстоятеля, яким відкривалося кожне нове священнодійство. «Мир всім» — це слова Спасителя, якими він привітав своїх учнів, об’являючись їм після Воскресіння (пор. Йо. 20, 19; 26). Священик, виголошуючи ці слова, нагадує нам, що сам Христос є посеред нас, що Він є нашим миром (пор. Еф. 2, 14-15).

Тоді звучить прокімен. Тепер це вибраний стих з якогось псалма,  в якому чуємо певний заголовок та провідну думку свята, яке святкуємо цього дня. Однак колись прокімен складався з 5-6 стихів, а іноді цілого псалма. Прокімен вводить нас у таїнство Слова. Це певне відкриття ума та серця на слухання Писання.

Після прокімена читають Апостол. Це уривок з книги Діяння апостолів або апостольських послань.

Далі є спів Алилуя. За книгою Одкровення, це буде небесна пісня вічності  (пор.  Од.  19,  1-3).  Слово  «алилуя»  перекладається  як  «хваліте Господа». Однак воно є насамперед вигуком радості і хвали Богові у відповідь на Його присутність серед нас.

Під час співу Алилуя священик потиху читає молитву перед Євангелієм. У ній він просить Бога засвітити «нетлінне світло богопізнання» та «відкрити духовні очі наші», щоб ми зрозуміли «євангельські проповідування». Щоб, прийнявши Слово Боже у своє життя, ми перемогли «всі тілесні похоті» та «провадили духовне життя», щоб Добра Новина стала нашим  життям.  Ця  молитва  займає  в  таїнстві  Слова  те  саме  місце,  що  в євхаристійній молитві епіклеза.

Далі є читання Євангелія. Біблійні тексти для літургійного читання беруться як лекціонарій (збірка літургійних читань), який починається від дня Воскресіння Христового та поділяється на три етапи читання. Перший етап лекціонарія включає вісім тижнів: починається від Воскресіння та триває до дня П’ятдесятниці. Другий етап — включає тридцять шість тижнів: починається від першої неділі П’ятдесятниці і закінчується початком Великого посту. До третього етапу лекціонарія входять шість тижнів Великого посту. Особливість східного лекціонарія полягає в тому, що при умові щоденної участі у Божественній Літургії, вірні мають можливість почути за рік усі тексти Нового Завіту.

Вірні слухають Слово Боже, яке Господь промовляє до них через читання Апостола й Євангелія та через проповідь. Вони приймають Слово Боже до своїх сердець, немов зерно, яке має принести добрий плід у їхньому житті (Катехизм УГКЦ, 367).

Після  читання  Євангелія  священик  виголошує  проповідь,  яка    є свідченням того, що Слово Боже чують, приймають і розуміють — як Слово стає життям. Слухання Слова Божого вимагає його виконання: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! увійде у Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Слухачі Йоана в пустелі й Петра у день П’ятдесятниці питали: «Що ж ми маємо робити?» (Лк. 3, 10; Ді. 2, 37). Позитивно відповідаючи на Слово, ми приймаємо його життєдайну силу і, подібно до Богородиці, зберігаємо його в наших серцях. Церква проголошує світові Добру Новину, бо вона почула і пізнала в Божому Слові цю Новину. Свідчення про Ісуса Христа в Дусі Святому є змістом проповіді. Лише Церква знає і береже зміст Святого Письма, бо у спільноті Церкви Святий Дух оживляє Писання і перетворює його в життя.

Далі йде Сугуба єктенія або Єктенія усильного благання. Таку назву вона отримала через те, що у ній вірні на кожне прохання відповідають потрійним «Господи помилуй». Ця єктенія за своїм змістом є подібною до Мирної  єктенії.  У  ній  усіх  запрошено промовити «з усієї душі із усієї мислі» та вона, на відміну від Великої єктенії, яка подає молитви цілої Церкви, зосереджує  молитву  на  особистих  потребах  людини. Саме в цій єктенії додають окремі прохання вірних у їхніх намірах. Словами «за тут присутніх людей, що очікують від Тебе великої і багатої милости, за тих, що творять нам милостиню, і за всіх православних християн» прохання сугубої єктенії повертаються до свого початку та виражають усю свою суть. Також виголос цієї єктенії підкреслює  милосердя  та  любов Бога до нас.

Після цього маємо Єктенію за оглашенних. У цій єктенії молимося за тих людей, які готуються до прийняття таїнства Хрещення і просимо Бога,  щоб  Він  «огласив їх словом істини», «відкрив їм євангеліє правди», «приєднав їх до святої своєї і апостольської Церкви», створив «їх чесними членами Христової Церкви», тобто, допоміг їм належно приготуватися до таїнства відродження, просвічення та спасіння, «щоб і вони з нами славили пре чесне і величне ім’я». Власне,  у  молитвах  за  оглашенних  виявляється покликання Церкви, її місія.: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19). Після цієї єктенії колись, як нині можемо побачити з виголосу «Оглашенні, вийдіть», закінчувалась участь оглашенних у Літургії.

Далі залишаються «тільки вірні» члени Церкви, і всіх їх тепер закликають спільною молитвою підготувати себе до Євхаристійного прино- шення. Під час двох Єктеній за вірних священик потиху мовить мо- литви, у яких просить Бога, щоб Він «очистив наші душі і тіла від усякої скверни плоті і духа, і дав нам неповинно і неосудно стояти перед святим Твоїм жертовником» та дарував «успіх у житті, і вірі, і в духовному розумінні» і  головне «причаститися святих Твоїх Таїн і небесного Твого Царства сподобитися».

Ми отримуємо користь від самих молитов, псалмів і читань. Молитви навертають нас до Бога, уможливлюють відпущення гріхів, як псалмоспіви уласкавлюють Господа і закликають поміч з небес. А читання Святого Письма звіщає милосердя Боже і чоловіколюбство, а також справедливість і суд, вселяє у душі наші страх Божий і запалює любов до Нього, та викликає велике бажання дотримуватися Його заповідей (святий Микола Кавасила)