При парафії Святих Кирила і Методія в Івано-Франківську постав Центр Святого Папи Івана Павла ІІ
  • Нед, 23/04/2017 - 10:09

У світлий вівторок, 18 квітня 2017 року у монастирській і парафіяльній спільноті парафії Святих Кирила і Методія в Івано-Франківську (Крихівцях) відбулось велике свято – день подяки за зведення і освячення Монастирського Центру Святого Папи Івана Павла ІІ. Освячення, після Божественної Літургії, здійснив наш Митрополит Володимир (Війтишин). Присутність численних гостей – священиків і вірних, серед яких і мер міста та селищний голова, зробили це свято незабутнім. А покровитель дому – Святий Іван Павло ІІ є покровителем нашого Згромадження Воплоченого Слова, оскільки в часі Його понтифікату Згромадження було засноване і Він є духовним Батьком нашої Чернечої Родини. Мощі цього святого (кров Святого) вже декілька років поспіль вшановуються у нашому храмі.

Дім при парафії, чи як ще його називають «парафіяльний дім» чи «плебанія», чи «фара», чи «приходство», чи «резиденція» – це оселя, призначена для проживання священика, який здійснює своє служіння на даній парафії. Зазвичай знаходиться біля храму і служить для адміністративних цілей та парафіяльних пасторальних заходів. При храмах, якими опікуються монахи – такі доми називаються монастирями або монастирськими домами.

Про потребу таких домів інколи можна почути в розмові між вірними і між священиками. Хтось висловлює свою думку про те, що дуже корисно, коли священик живе на парафії і є завжди доступним для вірних, а хтось каже, що краще покликати священика, коли є потреба (хтось народився – треба охрестити, хтось жениться – треба повінчати, хтось помер – треба похоронити) і не думати про те, що його треба утримувати. Як священик, можу сказати, що у парафії необхідність такого дому є дуже великою і, якщо парафіяни знають, що їх священик проживає на території парафії, то вони зовсім по-іншому ставляться до особи і ролі священика – священик стає одним із них – з ними молиться, з ними святкує, з ними плаче. Священик стає членом парафіяльної родини і всі віруючі звикають, що священик є одним із них.

Ми в ці дні пережили освячення нашого парафіяльного дому – нашого монастирсько-парафіяльного центру у Крихівцях: називається так, тому що поєднує в собі і закриту частину, відведену для проживання монахів, так звану «клявзуру», і частину, призначену для проведення парафіяльних заходів. Це велике свято для нашої парафіяльної і монастирської родини у Крихівцях, тому я хотів би поділитися цим досвідом і моїми переживаннями, думаючи, що це може стати корисним для багатьох парафій нашої Церкви. Розумію, що не всюди і не завжди такі ідеї можна втілити, проте, думаю, що варто старатися, щоб на парафіях такі доми були.

Для чого потрібний такий дім?

Це дім, де може проживати священик. Дуже корисно, коли парафіяни знають, що серед них живе священик і що вони в будь-який час можуть звернутися до нього. Це правда, що сьогодні існує мобільний телефон і кожен священик є «завжди-доступним» у телефонному режимі, проте його фізична присутність і завжди доступність допомагає вірним мати особливу свідомість про Церкву і про священика. Окрім проживання священика чи його родини (у випадку одруженого священика) такий дім може послужити приміщенням для зустрічей різних парафіяльних спільнот, для приватних розмов, духовних проводів чи реколекцій. Такий дім може послужити для зустрічей дітей і молоді на вихідних.

Велика відстань від місця проживання священика до парафії стає причиною того, що священик фізично не може цілковито віддатися і посвятитися парафіяльному служінні і такий стан тягне за собою різноманітні перепони у розвитку парафіяльної спільноти.

Звідки такий дім мав би взятися у кожній парафії?

Багато парафій нашої Церкви мають такі парафіяльні доми. Є інші парафії, які би хотіли мати, але не мають, а є інші, які мали, але з різних причин їх втратили. Є й такі, які не хочуть мати. Який вихід? Без великого і настирливого бажання місцевого священика, такий дім не зможе постати. Тут, навчено, можна застосувати крилаті слова нашого Патріарха Йосифа «великого бажайте».

Думаю, що кожен священик-парох, виходячи з реальних можливостей кожної парафії, мав  би оцінити ситуацію і порадитися з єпископом, як найкраще цю ідею втілити, а відтак і з вірними парафії.

Можливо, варто зробити на рівні цілої нашої Церкви, такий собі «п’ятилітній» чи «десятилітній план», щоб кожен священик-парох подбав про такий дім у своїй парафії і разом з місцевими силами – міською чи сільською радою, місцевими депутатами чи підприємцями-бізнесменами чи більш заможними родинами (меценатами) зробити поетапний план здійснення такого задуму – зведення парафіяльного дому. Не всі зуміють такий задум втілити, але частина парафій, підштовхнута такими ідеями, зуміє це осягнути. Такий дім може бути більший чи менший, в залежності від розміру парафії.

Це правда, що ми звикли все прораховувати і розраховувати, а часто і й собі приписувати заслуги. Але у духовному житті існує ще й таке поняття, як «Боже провидіння», коли Господь, не звертаючи уваги на наші таланти і здатності, на нашу самодостатність і самовпевненість, але на нашу вірність та довір’я, допомагає різними способами і, за посередництвом різних людей та спільнот, втілити добрі ідеї – і в даному випадку – будівництва парафіяльного дому. Мушу, з власного досвіду будівництва дому, потвердити цю правду словами псалмоспівця: «Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють його будівничі, коли Господь не зберігає міста, - дарма пильнує сторож»  (Псалом 127, 1).

 Є дуже важливим елементом розвитку і зведення парафіяльних структур не приписувати собі заслуги будівництв, бо диявол, звичайно буде старатися підсунути нам думку, мовляв, ми такі здатні і ми такі добрі і ми зробили те і інше, а ми зробимо краще за інших. «Не нам, о Господи, не нам, а імені твоєму дай славу, заради милости твоєї і твоєї правди…» (Псалом 115,1). Є важливо вбити в собі думку, що то наша заслуга. Треба працювати так, немовби все залежало від нас, тобто не лінуватися і не покладати рук, а знати і переконувати себе в тому, що все залежить від Господа Бога і від Його благодаті.

Ще одним помічним елементом для допомоги є молитва до Святого Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії, який є покровителем праці і завжди приходить на допомогу тим, хто працює. Думаю, що лінивим він не допомагає. Тому ліниві завжди нарікають, нічого не мають та інших звинувачують. Для спільних справ – церковних заходів, для діл милосердя, для таборів і для паломництв з дітьми і з молоддю, ми не повинні соромитися просити милостиню, бо це для добра людських душ. А парафіяльний дім, може стати місцем здійснення багатьох корисних заходів та ініціатив. З мого особистого досвіду переконаний, що є багато людей, які готові допомогти у таких справах, але вони часто не знають як і кому, а інколи їм просто бракує довір’я до священиків, що вони чесно використають кошти та у відповідних цілях. Це є особливим викликом для кожного священика – використовувати кожну копійку для тої чи іншої цілі і поважати волю жертводавця, можна сказати – бути прозорим у використанні грошей.

Іншим допоміжним елементом є дбати, щоб допомога була «таємною», а не для реклами, для сюжету і не для «многаліття», щоб люди, які допомагають, переживали за спасіння своєї душі і щоб Господь їм віддячив, аніж, щоб тривожилися з причини того, чи їм заспівають «многаліття» у церкві і чи священик виголосить їхні імена. Ми повинні чинити добро для потребуючих і виконувати шосту церковну заповідь «відповідно до своїх можливостей допомагати Церкві в її матеріальних потребах». Є багато благодійних організацій, які діють при парафіях чи на загально-церковному рівні, які потребують людської допомоги: найбільш відомі це «Карітас» і «Мальтійська служба допомоги», які старанно і віддано служать потребуючим. І парафіяльний дім може стати також осередком такої «благодійної» діяльності парафії, де вірні могли би займатися волонтерством і брати активну участь у ділах милосердя. І, наостанок, хто би мав займатися зведенням такого дому? І священик і парафіяни, бо спільний проект повинен здійснюватися спільнотою і ніхто не повинен стояти осторонь.

Зведення нашого монастирсько-парафіяльного центру тривало рівно три роки: освячення місця ми урочисто здійснили 25 березня 2014 року, а освятили 18 квітня 2017 року. Господь подбав, щоб наші щирі наміри здійснилися – він подбав за людей, які могли би допомогти і мені не відмовили, коли я просив їх про допомогу; Він благословив людей, які пожертвували свою працю і свої таланти для проектування і для постійного нагляду за будівництвом; Господь приводив різних осіб, які виявляли бажання взяти участь у зведенні центру; Господь посилав своєчасно людей, які, інколи, дзвонили і в момент потреби грошей, щоб віддати борги чи оплатити працю робітникам, пропонували свою допомогу. Господь послав людей, які, почувши, що я переселяюся, подарували ліжка, матраци, меблі, холодильник, штори, жалюзі… «Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють його будівничі…» (Пс 127,1).

Богу нехай буде подяка за можливість опікуватися і супроводжувати це будівництво, яке він мені доручив; всім людям, причетним до цієї справи, імена яких Богові відомі всі, а мені – переважна більшість, нехай Господь віддячить сторицею для добра їхніх душ. Дякую всім, хто думкою, добрим словом, доброзичними поглядом чи грошима допоміг нам створити цей невеличкий шедевр у нашій парафії та урочисто відсвяткувати його освячення.

о. Йосафат Бойко, ВС