П’ять тисяч кілометрів пішки, дякуючи Богові
  • Чтв, 06/06/2019 - 10:28
Вони йшли пішки протягом семи місяців від Парижа до Єрусалиму без копійки в кишені. Паломництво, в пошуках Бога, повне зустрічей і пізнання себе та інших.

Їхня пригода розпочалася в Парижі. Вже від чотирнадцяти років французька дівчина Каміль мріяла вирушити в піше паломництво до Єрусалиму, але наважилася розповісти про цю мрію батькам тільки три роки тому. Їх не довелося довго переконувати, але до здійснення мрії було ще далеко. В той час в університеті вона познайомилася з Ґійомет, що стала її найближчою приятелькою. Коли ж по завершенні навчання дівчата вирішили разом винаймати квартиру, Каміль розповіла подрузі про свій проект. Виявилося, що й приятелька шукала схожого досвіду, переживаючи спрагу Бога. Ініціативу підтримав знайомий священик о. Луї, дівчата взяли тиждень на роздуми, після чого прийняте остаточне рішення вирушати в дорогу.

 

Під час Святої Меси в Соборі Паризької Богоматері 10 вересня 2018 року перед початком паломництва

Під час Святої Меси в Соборі Паризької Богоматері 10 вересня 2018 року перед початком паломництва

Понеділок, 10 вересня 2018 року, восьма година ранку. Отець Луї, який духовно підтримав ініціативу, відслужив Святу Месу з нагоди початку їхньої прощі. Були присутні родичі дівчат, серед них – три сестри Каміль, і чотири з десятьох братів і сестер Ґійомет.

Приниження просити милостиню

Перші чотири дні, коли прочанки ще не відійшли далеко від Парижа, вони знаходили нічліг в знайомих і родичів. На п’ятий день вони були змушені звикнути до думки про те, що ночуватимуть в домі незнайомців, і без жодного євро в кишені. Це був свідомий вибір: Каміль і Ґійомет бажали в усьому покладатися на Боже Провидіння. Прибувши до маленького села в регіоні Луаре, дівчата стукають у двері стародавнього замку, просяться переночувати, але їм ввічливо відмовляють.

Вони усвідомлюють, як важко просити милостиню, але не опускаючи рук, стукають у двері іншого дому, де знаходять відкрите серце: «Ці зустрічі нас багато чого навчили, – розповідає Каміль. – Нас вразила надзвичайна доброта цих людей. Інколи, вона ховається глибоко в серці й потребує тільки знайти шлях, щоб вийти назовні». 

 

Каміль з Веронік, першою «незнайомкою», яка відкрила їм двері свого дому

Каміль з Веронік, першою «незнайомкою», яка відкрила їм двері свого дому

Веронік відчинила їм двері свого дому, і не тільки: оскільки мала квиток в театр, то залишила дівчат самих в будинку на весь вечір. Дівчата відпочили, а вранці, спілкуючись під час сніданку, ближче познайомилися з господинею дому. Це стало першим з багатьох знайомств з людьми, що відкривали їм двері свого дому й свого серця.

Перетнувши Швейцарію, Альпи, Словенію і Хорватію, одного вечора вони прибули до Боснії і Герцеговини. В одному із сіл натрапили на вбоге помешкання вісімдесятирічного серба Петара. Він не знав жодної іноземної мови, але з допомогою його дочки Славіци, яка знала декілька слів англійською, дівчатам вдалося домовитися про нічліг.

«Він запропонував нам односпальне ліжко, – розповідає Каміль. – А наступного дня ми зрозуміли, що він спав на дивані, бо це було його єдине ліжко. Я не знаю, чи я змогла б зробити так само».

 

Перші кроки на снігу в Боснії і Герцеговині

Перші кроки на снігу в Боснії і Герцеговині

Балканська зима

Батько Ґійомет, військовий за професією, попередив дівчат про суворі зими на Балканах. Але, дівчатам пощастило, бо в період їхнього паломництва між листопадом 2018 і лютим 2019 температура була досить помірною: термометр ніколи не опускався нижче -12°С. По дорозі в Болгарії прочанки захоплювалися прекрасними білими краєвидами, що спонукали до роздумів і молитви.

 

З дружиною мусульманського старшини села в Туреччині, яка позичила дівчатам свої піжами

З дружиною мусульманського старшини села в Туреччині, яка позичила дівчатам свої піжами

Пристосуватися до культурних відмінностей в Туреччині

Культурні відмінності могли спричинити деякі проблеми для дівчат, які подорожують самі, лише в супроводі своїх десятикілограмових наплічників. На них ніхто не напав, і вони не боялися за свою безпеку, але були змушені дещо змінити у своїй поведінці: «Оскільки ми усміхалися до людей, яких зустрічали на своєму шляху, – пояснює Ґійомет, – нас сприймали за дівчат легкої поведінки, тому ми не повинні були більше усміхатися». Незважаючи на цю особливість, в Туреччині прочанки знайшли надзвичайну великодушність.

 

У Сербії в Надвечір’я Різдва Христового

У Сербії в Надвечір’я Різдва Христового

Храми – місця гостинності

На своєму шляху вони бачили багато храмів, але ще більше гостинності всередині католицьких храмів у Франції та Італії, в протестантських і католицьких храмах в Швейцарії, та в православних церквах під час подальшої мандрівки. Від Сербії до Греції, деякі православні священики, які не могли їх прийняти особисто, писали для них рекомендаційні листи місцевою мовою, що полегшувало їм пересування і пошуки місця для нічлігу.

Дівчат гостинно приймали також і в мусульманських селах, де вони найперше стукали у двері старійшин села, які приймали їх у своєму домі, або шукали для них притулок в інших членів громади. Жодну з 248 ночей паломництва дівчата не провели без даху над головою.

 

Під час зупинки в Туреччині

Під час зупинки в Туреччині

Довгий список імен – свідчення людяності

Каміль і Ґійомет мають тільки один смартфон, лише для того, аби повідомляти своїх батьків, що з ними все гаразд. З кожним днем список телефонних контактів на їхньому телефоні стає дедалі довшим і взаємини з людьми, яких вони зустріли на своєму шляху, перетворилися у щоденну телефонну підтримку: щодня їм надходило безліч повідомлень. «Ці люди нас гостинно прийняли, тому ми почувалися зобов’язаними відповісти, навіть якщо, іноді, це забирало багато часу. А коли нам було трохи важко, ці повідомлення підбадьорювали нащ дух», – пояснила Ґійомет. Кожного вечора вони розповідали про свій проект тим, хто їх приймав. «Кожного ранку ми вирушали в дорогу на годину пізніше, ніж планували: нас затримувала нова дружба і ми продовжували спілкуватися. Ми зустріли надзвичайних людей», – ділиться своїми незабутніми спогадами Каміль.

 

Довгі дні, проходячи через поля і стежки

Довгі дні, проходячи через поля і стежки

Пізнати себе

Вирушити в дорогу з подругою і цілодобово перебувати разом впродовж семи місяців означає наражати себе на небезпеку посварися. Починаючи від першого дня свого паломництва, 10 вересня, дівчата мали нагоду краще пізнати одна одну: зрозуміти себе й іншу... «Я зрозуміла, що я горда», – зізнається Ґійомет. Часто це призводило до непорозумінь між ними: «Іноді ми сперечалися, але через неважливі речі, – зазначає Каміль, згадуючи про одну з їхніх суперечок, що сталася в Італії: дівчата вирішували, чи краще переплисти річку, чи перейти по мості, який, однак, був розташований на два кілометри далі. Розповідаючи про цю подію, вони сміються, бо усвідомлюють, що це, насправді, не було настільки важливим, і що до суперечок, зазвичай, приводила втома. Дівчата здолали ці випробування і тепер вони – нерозлучні подруги.

 

Гори в Туреччині

Гори в Туреччині

Наближаючись до Святої Землі

Залишивши Сербію, перед тим як увійти в Туреччину, вони перетинають Болгарію. Вже давно знають, що війна в Сирії відлунює всюди. Дівчата змушені перервати піше паломництво й сісти на літак в Адалії, звідки долетіли до Північного Кіпру. Тут знову ідуть пішки аж до Ларнаки, звідки літаком –до Тель-Авіва. Звідси вже недалеко до мети їхнього паломництва – Єрусалиму. Але перед тим вони вирішують відвідати Вифлиєм, аби наблизитися до місця народження Христа, адже вони вирушили в паломництво саме задля цього – зустріти Його.

 

Краєвид Єрусалиму

Краєвид Єрусалиму

Єрусалим

На 215 день паломництва Каміль і Ґійомет, що, в середньому, проходили 25-35 км протягом дня, беручи час від часу день на відпочинок, прибули до Єрусалиму. Вже декілька тижнів до цього вони готувалися до зустрічі з цим містом. Вихід на Оливну Гору зі східної сторони коротший, але стрімкіший. Зійшовши на гору, перед ними відкривається краєвид міста: «Нарешті!» – звучить з їхніх уст. Відвідавши святі місця, пов’язані з життям, страстями і смертю Ісуса Христа, молоді паломники зупиняються у Біблійній Школі, яку утримують домініканці. На 13 квітня 2019 року Каміль і Ґійомет, дякуючи Богові, пройшли 5 тисяч кілометрів. Тепер можуть відпочити. Домініканці спорудили для них намет в саду Біблійної Школи. Дівчата сміються, бо протягом всього паломництва вони жодного разу не спали на відкритому повітрі.

 

Чорним кольором позначений шлях паломництва Каміль і Ґійомет від Парижа до Єрусалиму

Чорним кольором позначений шлях паломництва Каміль і Ґійомет від Парижа до Єрусалиму

Життя після паломництва

Вони про це ніколи не турбувалися, бо завжди покладалися на Боже Провидіння: від Парижа до Єрусалиму. Вони бажають плекати цю близькість з Богом у щоденному житті. Перед паломництвом Каміль займалася збором європейських фондів, спрямованих на підтримку французьких підприємств, а Ґійомет працювала медсестрою. Для того, аби вирушити в паломництво, вони звільнилися з роботи і ще не знають, що будуть робити, коли повернуться до Франції. Але вони точно знають, чого не будуть робити: не будуть жити без Бога. «Я часто думаю про П’єра, вісімдесятирічного серба, який віддав нам своє ліжко, – зазначає Каміль. – коли я думаю про своє майбутнє, я б також хотіла бути здатною на таку великодушність».

 
Заключне відео

Каміль, що тобі залишилося від паломництва?

– Я б хотіла сказати, що виклик повністю довіритися Богові, усвідомивши Його присутність, – це те, що приносить світло в людське життя і дозволяє досягнути повноти, що є справжньою суттю життя. Ця суть виходить за межі власного життя, вчинячи його вартим прожити.

А тобі, Ґійомет?

– Що стосується мене, то мене дуже зворушили краєвиди, плід Божого створення, побачені під час паломництва; вони було джерелом зачудування; а також всі люди, бо вони також є створінням Бога, в Якого ми віруємо, і вони не належать собі самим, але Богові. І вкінці, беручи все це до уваги, бачимо Божий шедевр.

Каміль, Ґійомет, 5000 кілометрів пішки?

– Так, більш-менш, ми не рахували докладно…

Ви б пройшли їх ще раз?

Звичайно!

Разом?

–        Так, так, звичайно.

–        Ми б ще раз пройшли разом.