Руслана Ткаченко: «Бути релігійним журналістом – не робота, а служіння»
  • Чтв, 06/09/2018 - 14:03

Святий Папа Іван Павло Павло II сказав: «Засоби масової комунікації надають Церкві цінну допомогу у проповідуванні Євангелія та релігійних цінностей, у сприянні діалогові, екуменічній та релігійній співпраці, а також у захисті тих надійних принципів, які вкрай потрібні для побудови суспільства, в якому панує пошана до гідності людської особи і скерованість до загального добра».

Про покликання і служіння бути релігійним журналістом, про вірність своїм принципам і про боротьбу за правду та професіоналізм, – у ексклюзивному інтерв’ю із Русланою Ткаченко, релігійним журналістом Департаменті інформації Української Греко-Католицької Церкви, яка наразі перебуває на студіях в Римі.

  • Руслано, розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід роботи в журналістиці. Як Ви відчули покликання стати журналістом?

Насамперед, дозвольте Вам, Лідо, подякувати за те, що запросили до інтерв’ю. Я вперше опиняюся по інший бік інтерв’ю. Зазвичай, я його сама беру в когось…Мій журналістській досвід складається фактично із шести років роботи журналістом в Департаменті інформації Української Греко-Католицької Церкви. Це структура, яка входить до складу Патріаршої курії УГКЦ, яка є виконавчим органом Глави і Отця УГКЦ, що допомагає йому в здійсненні служіння Божому людові. А до того часу я десь близько року шукала себе в журналістиці.

Якщо відверто розповідати, а я думаю, якщо мені випала така нагода – поділитися своїм досвідом, то треба говорити все як… Фактично до 20-ти років свого життя про журналістику я навіть і не думала. До того часу ніколи не писала творів і не думала, що колись мені доведеться їх писати. Я народилася в Білій Церкві, поблизу Києва. Мій тато звідти походить, а от мама родом із Львівщини. У Білій Церкві я ходила до гімназії, а також навчалася в музичній школі, згодом вступила до Економічного факультету Білоцерківського національного аграрного університету, який завершила із відзнакою.

Чесно кажучи, протягом навчання в університеті я постійно шукала себе. Якось в глибині душі я усвідомлювала, що економістом точно не буду. Згодом в нашому місті була заснована громада Різдва Христового УГКЦ. Оскільки моя мама греко-католичка, ну і дідусь з бабусею зі Львівщини, ми ходили до цієї громади увесь час. Тут я почала себе помалу знаходити… Насамперед тодішній парох громади о. Василь Мізюк, знаючи, що я ходила до музичної школи, відправляв мене на навчання в Дяко-регентську школу, яка тривала два роки при УКУ (ми збиралися у Львові раз на півроку). Так я трохи дякувала на богослужіннях…

І якось після одного недільного богослужіння отець виголосив оголошення про те, що відбудеться молодіжна піша проща із Тернополя до Зарваниці, і  можна туди вирушити. Я до того часу не усвідомлювала, що означає піше паломництво, але внутрішньо відчувала, що мені туди потрібно йти. Я взяла квиток до Тернополя і поїхала сама, бо в нас на парафії тоді майже не було майже.

Чесно, я поняття не мала, що означало піше паломництво, як воно відбувається, просто відчула, що треба туди йти. Пам’ятаю, як мій поїзд прибув на тернопільський перон. Було ще досить рано, тільки світало, і я сиділа біла Тернопільської Катедри сама, бо ще нікого не було. А потім помалу молодь почала сходитися, і я побачила, що таких відчайдухів, як я, виявляється є багато.

Власне, я йшла в ту прощу з наміром розпізнання свого покликання, бо закінчувала тоді п’ятий курс, і дуже хотіла десь бути при Церкві, не знаю чому… Йшла в прощу з тою думкою. Так, як я вперше йшла, то були в мене і травми, але те відчуття я не забуду ніколи. Коли я повернулася після паломництва додому, наш отець Василь тоді мені сказав: «Руслано, а ну напиши щось про свій паломницький досвід, бо ти – перша дівчина, яка пішла пішки з нашої парафії». З того часу все почалося, і той мій перший допис розмістили на сайті Київської архиєпархії УГКЦ.

Мама моя працювала в друкарні нашого міста і знала багатьох журналістів, які друкувалися у виданнях, що видавала та друкарня. Вона бачила, що я себе шукаю, ну і порадила звернутися до свого друга-журналіста. Це відомий журналіст в Білій Церкві, Микола Осика, який за фахом не був журналістом. Він був міліціонером, який коли мав час писав, але рівних в журналістиці йому не було ні в місті, ні в районі.

На той час він тяжко захворів, у нього була невиліковна стадія раку. Коли я почала з ним спілкуватися, він вже проходив курси хіміотерапії. Тож він почав давати мені завдання для написання прямо із лікарняної палати і редагував мої тексти прямо в лікарняній палаті. Він сказав мені відразу, що чуття журналістське в мене є, але його потрібно розвивати. А щоби в мене був стимул, він домовлявся, аби мої тексти друкували в міських газетах. Насправді він багато мене чого навчив. Завжди мені казав, що найкращі журналісти – це ті, які за фахом зовсім не журналісти. А коли давав мені поради до написання, то казав таке: «Руслано, пиши більше деталей, аби людина, яка читатиме твої тексти, відчувала себе учасником тих подій, про які ти пишеш». Нажаль, Микола Осика помер, але його твори і тексти ще й до сьогодні друкують в газетах…

Якщо чесно, я дуже мріяла писати про Церкву. Одного дня почула, про те, що в Інституті екуменічних студій УКУ є навчання за спеціальністю «Релігійна журналістика». Довго вагалася, і не всі мої близькі були в захваті від цієї ідеї, але я ризикнула і поїхала туди на навчання, а жила зі своєю бабусею біля Львова. Тут все й почалося…Я продовжувала писати всюди, де можна було, і всім говорила, що хочу працювати при Церкві. Якось близько року у Львові мені не вдавалося знайти роботу, і я вирішила повертатися в Білу Церкву. Це я вирішила одного понеділка, а в середу після того, мені зателефонували і запитали, чи я ще готова працювати для Церкви. Безумовно, що я відповіла «так». І вже в п’ятницю після того, я мала своє перше завдання  як журналіста Департаменту інформації УГКЦ. Так все і розпочалося…

  • Наскільки важко працювати в сфері релігійної журналістики, з якими труднощами і викликами доводиться стикатись щоденно?

Не скільки важко, скільки відповідально. Бо загалом сама духовна сфера – відповідальна. А тут тексти, які пишуть про Церкву… Треба пояснити, що скажімо, прес-релізи, статті, інтерв’ю, які публікують на офіційному сайті УГКЦ є основним джерелом інформації про нашу Церкву як для України, так і для наших вірян за кордоном. З цього сайту багато інформаційних джерел черпають інформацію, тому вже тільки з цієї причини не може бути права на помилку.

Крім всього, скажімо, праця журналіста в цьому випадку при офіційній прес-службі Церкви є жертовною. І це не є повністю роботою, а служінням. Бо ми часто висвітлюємо події, які відбуваються, скажімо, на свята чи вихідні дні (неділя).

До цього всього переконана, що журналіст в релігійній сфері повинен розумітись принаймні в загальному, на богословських науках. Бо, скажу зі свого досвіду, ми постійно пишемо прес-релізи із проповідей церковних архієреїв, і як правило, ці проповіді мають дуже глибокий богословський зміст. Тому тут немає права на помилки…

  • Як Ви наважились переїхати до Риму, покинути звичне життя і розпочати навчання в столиці Італії?

Я довго не наважувалася, але йшла до того…Скажу чесно, я вже один раз пробувала отримати стипендію на навчання до Риму, але тоді мені не вдалося. І, можна сказати, вже не розглядала таку можливість. Але через три роки знову вирішила спробувати. Я подала свої документи на розгляд Комісії у справах кадрового забезпечення, що діє при Патріаршій курії УГКЦ. Звичайно, не самовільно це зробила, а з благословення владики Богдана (Дзюраха), Секретаря Синоду єпископів УГКЦ, за підтримки отця Ігоря Яціва, керівника Департаменту інформації УГКЦ. Ну і після засідань Комісії, отримала стипендію на навчання від благодійного фонду «Реновабіс».

Я особисто розуміла, що якщо мені далі працювати в цій галузі і для Церкви, то мені потрібні дуже ґрунтовні професійні студії. Так я і наважилася на це…

  • Розкажіть про Ваш університет, факультет і особливості навчання… Чи працюєте журналістом тепер?

Я навчаюся в Папському салезіанському університеті на Факультеті соціальних комунікацій. Університет славиться своєю складністю, однак я рада, що вибрала  саме його. Бо в ньому дуже прискіпливо ставляться не так до теорії, як до практики. Скажімо, цього року я вивчала предмет «Теорія і техніка фотографії». Кожного тижня кожному із нас потрібно було виконувати різні завдання. По закінченні пари, викладач перевіряв ці зроблені нами світлини. І то не просто перевіряв, а світлину кожного із нас вся група критикувала.  І так соромно бувало, якщо було щось не так зроблено… Я й далі пишу статті й інтерв’ю для Департаменту інформації дистанційно.

  • Загалом чи важко дівчині, жінці навчатись у Папському університеті? Чи відчуваєте певну дискримінацію через гендерну приналежність або національність?

Не можу сказати, що з психологічної точки зору тяжко. І дискримінації тут я не відчуваю. Просто, хотілося би хоч раз потрапити на аудієнцію до Папи…Але така нагода була в нашому університеті тільки для священиків.

  • Чи дружелюбною є спільнота українців у Римі? Наскільки важко адаптуватись до нового середовища?

Якщо чесно, я дуже рідко спілкуюся тут з нашими українцями, бо в університеті, на нашому факультеті, з України є тільки двоє студентів. Я і ще одна дівчина, і ми живемо разом в Римі. У Римі дуже мало особистого часу. Бо тут потрібно навчатися, деколи навіть і працювати, мову вдосконалювати…

  • Якими є Ваші професійні плани на майбутнє? Яку ще країну прагнете відвідати, і чому?

Я мрію й далі працювати при Департаменті формації УГКЦ, але вже робити щось своє, авторське. Це моя мрія! Дуже мрію відвідати Грецію, дуже подобаються ті церкви на березі моря…

 Підготувала Лідія Батіг


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць