Секуляризм в Українському католицькому університеті
  • Втр, 09/08/2016 - 16:15

Адаптований переклад статті «Secularism at the Ukrainian Catholic University» у Crisis Magaine, 23.09.2015р.

Не можеш догоджати одночасно і Богу і світу. 

Вони абсолютно відрізняються один від одного своїми думками, 

своїми бажаннями і своїми діями. (св. Іван Віанней)

Маю доброго знайомого львів’янина, який разом із західноєвропейськими спонсорами працює над проектами, покликаними покращити місцеве правове та громадянське самоврядування. Він розповів мені про тиск, який відчувають місцеві урядовці включити до плану проекту, наприклад, західноєвропейську «гендерну політику».

На зустрічі учасників програми «Фулбрайт» у Києві американська вчена, вразила мене та мою п’ятнадцятирічну дочку, хвалькувато заявивши, що незабаром її відвідає «дружина». Ця жінка вірить, що це питання дуже важливе для українців. Пізніше, в ході обговорення, інша американка поділилась пригодою, яка трапилася у поїзді із нею та людьми, з якими вона подорожувала. Цигани, наче, загіпнотизували їх та вкрали увесь їхній багаж. Цілком серйозно вона додала, що тепер вивчає різні забобонні засоби, які «захистять» її від подібних ситуацій у майбутньому.

Коли настала моя черга, я зазначив, що Український католицький університет (УКУ) на даний момент веде боротьбу за свою католицьку ідентичність перед обличчям таких небезпек як: порнографія, евтаназія, аборти, гомосексуальні «шлюби», тощо і, що причиною цих небезпек є ментальність спрямована проти життя та на деградацію гідності. Ненависть в очах цих жінок могла б заледенити навіть холодне серце Путіна. Томас Молнар, католицький філософ, історик і політолог попередив нас про це... і це те, у чому я переконаний – позиція Україна надто слабка у цій боротьбі:

          "Сьогодні, законодавчі органи усіх країн, які колись були християнськими, приймають закони, що підносять гріх до норми, і роблять це у соціальному кліматі, який           або просякнений байдужістю до моральних проблем, або ж насправді приймає та просуває ці аморальні рішення."

Тому не дивно, що тиск, аби західноєвропейська маніпуляція соціальною політикою була прийнята, набирає в Україні обертів… та підживляє пропаганду Путіна, яка зловтішно заявляє: «А ми ж вас попереджали».

Дивно те, що голос УКУ в питаннях захисту життя дуже тихий хоча УКУ і не є зовсім німим.

Проте, якщо розібратись, і це не є дуже дивним. Один львівський священик поділився зі мною своїм занепокоєнням, що УКУ, в світлі недоречної гордості, може вважати себе імунізованим до таких небезпек через свою східну богословську традицію. Більше того, нещодавно о. Петро Ґаладза поскаржився: «Проблема морального збочення є поширеною та катастрофічною. Українська Греко-Католицька Церква (на Заході) уже давно змирилася із секуляризмом і ми сьогодні бачимо плоди цього… На багатьох наших парафіях діючою є релігія етнічності».

Владика Борис Ґудзяк, Президент УКУ, більше ніж шість років тому, і багато разів після того, був попереджений, що директор з питань розвитку Українського католицького освітнього фонду UCEF, розташованого у Сполучених Штатах та Канаді, заявляв моїй дружині та мені, що «Церква помиляється» і «гомосексуальний «шлюб» є природнім та повинен бути дозволеним». Занепокоєння викликає те, що ця ситуація, очевидно, не була вирішена, незважаючи на чітку протилежність до Вчення Католицької Церкви, принаймні, по цьому питанні, але мабуть і по інших проблемах захисту життя.

Турбує також і потенційна небезпека, що РПЦ отримає перевагу від такого довготривалого недогляду, як і потенційного гріха занедбання. На початку 2015 року УКУ потряс скандал через те, що на тимчасовій основі було найнято інструктора, який хизувався своєю гомосексуальністю. Віце ректор УКУ, Мирослав Маринович, підлив масла у вогонь, написавши лобістського листа, в якому висловив такі помилкові твердження:

           «Але мусимо розуміти, що на цьому етапі ми не досягнемо чіткості, бо нечіткою є сама позиція Церкви в питання сексуальної етики. Це добре засвідчило                    інтерв’ю з папою Франциском, яке залишило виразне враження розмитості. Маємо зрозуміти, що ця розмитість іде не від чиєїсь невторопності, а від того, що в               цьому розмитому місці Господь підводить нас до якоїсь іще невпізнанної правди, до ще не осягнутої синтези». (Виділено)

Більше того, пан Маринович усно, а інші по Фейсбуці охарактеризовували «радикалами» та «фундаменталістами» тих, хто виявляв щиру стурбованість з приводу його «розмитості правди».

Подібний скандал потряс УКУ ще раз у червні 2015р., коли троє викладачів, включно із Мустафою Найємом, народним депутатом Верховної Ради від БПП, не лише взяли участь у невеликому «гей-прайді» у Києві, але й популяризували гомосексуальний спосіб життя та гомо-«шлюби». Не дивує, що західні коментатори були награно вражені сутичкою, яка спалахнула, натякаючи, що Україна не робить достатньо для захисту учасників маршу. Не дивує також і те, що адміністрація УКУ не просто не зреагувала належним чином на скандал, на момент написання цієї статті, але навіть не визнала, що він був. Натомість, використовувались тонко завуальовані погрози «не розхитувати човен» до тих, хто виявляв занепокоєння цією ситуацією.

Нарешті, майже через два місяці після скандалу і під тиском місцевих критиків та наполяганням Верховного Архиєпископа Святослава Шевчука, Ректор УКУ, отець Богдан Прах, скерував відкритий лист до Президента, Премєр-міністра та Спікера Парламенту з проханням (серед інших питань на захист життя) зберегти у Конституції традиційне розуміння шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою. Проте, в УКУ, очевидно, не помічають протиріччя між цим та фактом, що деякі з їхніх викладачів відкрито популяризують ґей-ідеологію.

Крім цього, в УКУ давно існує проблема, що студенти в гуртожитку переглядають порнографію через Інтернет. Це мені письмово потвердив владика Борис, а представник відділу ІТ – усно. Порнографія є формою корупції проти жіночої гідності: вона принижує жінок до об’єктів пожадання хтивих чоловіків, які, в свою чергу, страждають від залежності, що руйнує стосунки. Але адміністрація УКУ, вочевидь, не приймає серйозних заходів для вирішення цієї проблеми – проблема, яка, на додаток до душпастирських турбот, не повинна мати місця в університеті, де діє програма «жіночих студій». З іншого боку, програма жіночих студій сама по собі народилась із суперечки. Спершу вона була висунута як секулярна програма гендерних студій, а згодом переіменована, щоб замаскувати її наміри, у чому мене запевнила американка, яка цю програму підтримувала, і, за словами керівника Школи гуманітарних наук, відбулась важка боротьба, щоб контекстуалізувати цю програму в рамках християнської антропології.

Усі ці факти різко контрастують із сміливим публічним свідченням Римо-католицького владики Станіслава Широкорадюка, ординарія Харківсько-Запорізької єпархії, який у відкритому листі до Президента Петра Порошенка розкритикував політику занепаду основних моральних та релігійних норм. Згодом, виступаючи на радіо, єпископ Широкорадюк піддав сильній критиці дозвіл на проведення «маршу збочення», прикриваючись абсолютисткою інтерпретацією свободи слова. Владика Широкорадюк не ведеться на спроби розмити різницю між добром і злом, бо він розуміє, що милосердя не є ані толерантністю, ані релятивізмом. А його віра та обов’язки як пастора залежать…

…лише від Істини. Гріх є злом, але коли він визнається гріхом, то людина може покаятися, шукати і отримати відкуплення. Але якщо світогляд не визнає гріх за те, чим він є, або ще гірше, звеличує гріх, як певну форму гротескної чесноти, тоді людина не шукає покаяння і втрачає відкуплення. Ще більше занепокоєння викликає світогляд, який не обмежує себе в одиночному гріху, що зранює лише того, хто його вчинив. Натомість, він радо приймає і заохочує безліч інших гріхів, які розповсюджують свої злі результати на інших.

Погляньмо на це з більш широкої точки зору, в контексті нещодавньої «тіньової ради» у гностичному стилі ліберальних західноєвропейських кардиналів та єпископів . Ці єрархи сподівались вчинити тиск, щоб була змінена наука Церкви у питаннях причащання розлучених пар та гомосексуалізму, а також в інших позиціях, які були чітко визначені у жовтні 2015 року на продовженні Синоду з питань сім’ї. Тим часом владика Борис Ґудзяк демонстративно мовчить про професорів УКУ, які просувають гомосексуалізм, тим самим спонукаючи декого в УКУ вважати, що він очікує аж поки не осяде пил Синоду, а тоді уже вияснить свою позицію. Якщо, з одного боку, Синод зведеться до збереження та зміцнення науки Церкви, то владика Борис може виправдатися, що був надто зайнятим, аби розібратися із свавільними викладачами (хоча участь владики у закулісному житті УКУ викликає в інших криву усмішку, а серед працівників та викладачів владика отримав глузливе ім’я «Сірий кардинал»). З іншого боку, якщо Синод схилиться до лібералізації науки Церкви, навіть якщо Папа Франциск не прийме їхнього рішення, владика Борис Ґудзяк може, вибірково, залишатися неуважним до таких скандалів. Чому? Тому що він береться до вирішення проблем пов’язаних із захистом життя дуже обережно та боязко, щоб не «образити» ліберальних жертводавців. І це є загальновідомим фактом в УКУ. Проте, ці старання з боку владики Бориса є дуже ризикованими, враховуючи чітку позицію Глави УГКЦ з питань охорони життя.

Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав Шевчук, який на десять років молодший від владики Бориса Ґудзяка, вияснює позицію Церкви щодо гомосексуальної поведінки однозначно – це тяжкий гріх, на відміну від глибоко невпорядковано схильності до гомосексуалізму, так само як і відношення Церкви до гомосексуальних шлюбів. Варто процитувати його повністю:

«Згідно вчення Церкви гомосексуальна поведінка є важким гріхом, який кличе до Неба о пімсту… По тяжкості гріх гомосексуалізму прирівнюється до вбивства. Отож, якщо б ми сьогодні говорили про право на гомосексуальні «стосунки», тоді говорімо про право на вбивство. [Молодий Патріарх старанно визначив різницю між любов’ю до грішника та ненавистю до гріха]. Я не беруся судити тих осіб. Тому я не є проти жодної особи. [Гомосексуалісти заслуговують на підтримку, любов та пасторальну турботу, бо] людина, яка так живе, яка грішить, вона себе ранить і нищить. І тому Церква виступає проти гріха, захищаючи особу і її гідність.

Ми помиляємося, коли думаємо, що задля бажаного європейського достатку повинні перехворіти цими недугами…  Сьогодні ЄС виглядає як підліток, який випробовує межі моралі й потребує християнської освіти. Європа будувалася не на одностатевих подружжях, а на пошані до гідності особи… В українському суспільстві поширюється [толерантне відношення до гомомсексуальності]… [Вимоги ЄС базувались на] псевдовартостях [та] різноманітних уявленнях моралі

У контексті більш важливому аніж політичний, що може бути більшою кривдою для гідності, ніж об’єктифікація жінок через порнографію, чи вбивство дітей в утробі через аборт, чи деградація людської природи через гомосексуальні акти, чи вкорочення «незручного» життя через евтаназію? Існують значно фундаментальніші форми корупції аніж політична чи фінансова, тому що вони націлені безпосередньо на людей, і призводять до корупції в інших сферах. Як можна повірити, що Україна будь-яким чином спроможна допомогти Європі навернутись у цих соціальних проблема? Хіба через жертви своїх політичних мучеників? На противагу мученикам будь-якої східноєвропейської нації? Варто запитати у польських віруючих як їм вдається протистояти західноєвропейському «прогресивістському» тиску. Не для того, аби відібрати шану в українських мучеників: духовну чи політичну, але щоб попередити, що зарозуміла гординя може применшити мучеництво за віру (першочерговою турботою якого є внутрішня трансформація) до «мучеництва» для зовнішньої вигоди в ім'я національної і політичної справедливості.

Не виникає сумніву, що протягом століть українцям довелось перестраждати надміру. Численні війни прокотилися їхньою землею вздовж і впоперек. Населення винищувалось голодами, включаючи «Голодомор» 1932-33 років, який забрав життя більше 7 мільйонів невинних життів і «диригентом» якого був Сталін. Українці відчули хвилі політичних репресій, придушення української культури і мови, а також руйнування Української Православної та Української Греко-Католицької Церков. Тому не дивно, що українці переживають мають пост-воєнний стрес, і вони не повинні вибачитися або пояснювати, чому не бажають, щоб їхнім домом управляв хто-небудь, крім Бога.

Проте, о. Річард Джон Нейхауз, довголітній редактор видання «First Things», запропонував протверезуючу пораду. Особливо тому, вона важлива, що вказує на ймовірність втратити з поля зору першочергові речі, а це може призвести до підлаштування віри під національні прагнення (національне прагнення повинно бути надихано вірою, а не навпаки):

Ми можемо переплутати нашу християнську надію з політичним успіхом ... існує небезпека того, що ми переплутуємо судження нашої політичної системи з судженнями Бога.

Навіть тоді, особливо тоді, коли ми найінтенсивніше залучені до битви, найважливіші речі ми мусимо мати на думці в першу чергу. Це не легко, але вкрай важливо. Не матимемо ніякої користі, якщо переможемо усі політичні битви, але втратимо власні душі.