Щоби вогонь віри не згас
  • Пон, 01/09/2014 - 00:13

29 травня 2014 р. Харківсько-Запорізька дієцезія РКЦ отримала нового духовного батька: престол кафедрального собору в Харкові посів єпископ Станіслав Широкорадюк. За майже 20 років єпископства владика встиг послужити ледь не цілій Україні і як єпископ, і як відповідальний за благодійну місію «Карітас-Спес». А цього року єпископ Станіслав прийшов до Харкова, щоби служити також і в найболючішій та найгарячішій на сьогодні точці України: до цієї дієцезії входить Донбас.

Харківсько-Запорізька дієцезія — чи не найбільша римо-католицька адміністративна одиниця в нашій державі, якщо порівнювати за площею, яку вона охоплює на мапі України. Це сім областей: Харківська, Запорізька, Дніпропетровська, Полтавська, Сумська, Донецька та Луганська. У найскладніший за всю історію України День Незалежності «КВ» не міг не торкнутися теми Сходу – однак ми намагалися охопити думкою цілий процес українського духовного відродження на тлі подій у країні.

Ваше Преосвященство, як Ви сприйняли своє призначення до Харківсько-Запорізької дієцезії? Які Ваші перші враження від служіння на Сході як ординарія?

— Загалом колись найскладнішим переживанням для мене стало призначення на єпископа-помічника (Києво-Житомирської дієцезії, 1995 рік. — Прим. «КВ») як таке. Адже я завжди хотів бути простим священиком-францисканцем, над єпископством навіть не замислювався. Важко було прийняти, що відтепер я вже не можу бути звичайним душпастирем, натомість маю багато різних неочікуваних обов’язків…

Минуло 18 років, і мене призначили Апостольським адміністратором Луцької дієцезії. Чергове завдання я прийняв уже цілком спокійно, хоча, зважаючи на складний контекст історії Волині, праця на теренах Луцької дієцезії не виглядала легше, ніж деінде. Однак і там я знайшов своє місце.

Коли прийшла номінація на Харківсько-Запорізьку дієцезію, то спершу мене охопило здивування, але згодом я прийняв це як Божу волю стосовно себе. Не роблю різниці між дієцезіями: так, зараз ситуація тут набагато складніша, але я просто продовжую виконувати свої обов’язки з упованням на Боже благословення та допомогу. Хоч би ким була людина, хоч би які мала здібності — усе в Божих руках. Як Бог благословить працю, таким і буде результат.

Відповідно, щоби дієцезія продовжувала жити, потрібна спільність як у молитві, так і в праці всіх: єпископів, священиків, монашества та вірних. Адже початки тут закладено добрі. Ще 1995 року, коли я приїздив на ці терени (тоді Харківщина, Луганщина, Сумщина та Полтавщина належали до Києво-Житомирської дієцезії), помітив це. Минуло 19 років, і хочу відзначити, що як єпископи — зокрема, мої попередники, — так і багато священиків вклали безліч сил та праці в розвиток цих теренів. Тепер маємо продовжувати їхню працю, щоби вогонь віри не згас.

Отче-єпископе, як Ви вважаєте, що потрібно робити, аби на Донбас чимшвидше прийшло відродження, зокрема  духовне?

— Тут нічого не зробиш штучно. Віками і тисячоліттями перевірений один-єдиний рецепт: треба працювати. Спокійно й наполегливо, починаючи від маленьких груп людей, особливо родин, подружжів, молоді… Вони — сіль землі, і їм її засолювати.

Натомість мрії про швидку духовну революцію — марна річ. Лише наполеглива духовна праця священиків і мирян може насправді щось змінити. І перш за все необхідна безперервна катехизація як дітей, так і дорослих. Тут дуже низький рівень усвідомлення духовних речей. Коли дорослий чоловік тішиться подарованою іконкою, мов дитина, називаючи її «святая картінка», то що тут ще додати…

Так, тут більшість уже охрещені — але люди не усвідомлюють цього дару. Виходить так, що це лише утруднює справу євангелізації. Краще вони би були неохрещеними — тоді би принаймні могли свідомо шукати можливості охреститися, — ніж формально охрещеними, а по суті, атеїстами. Адже формальне хрещення — це оманливе заспокоєння: мовляв, усе гаразд, не переймайся, ти християнин. Але ж насправді рідко хто живе тут за церковними канонами. І так людина не може дати свідому відповідь на питання: «Хто ти?» Справді християнин чи лише охрещений?..

Нині в українському суспільстві склалася надзвичайна ситуація: потужне відродження (духовне, національне, ціннісне) зіткнулося з глибокою кризою, також і матеріальною. Яка, на Вашу думку, роль Церкви в цей суперечливий час?

— Та сама, що була завжди: провадити людей до спасіння. Жодним політичним угрупованням у Церкві не місце. Наша справа — це молитва та духовне відродження. Люди мають відчути внутрішній обов’язок молитися за свою Батьківщину так, як за батька й матір. Адже тут, на Сході, майже ніхто за свою державу не молився. Навіть сказати в церкві «молимося за Україну» — це було фактично табу в багатьох випадках. У відповідь бо відразу лунали звинувачення в націоналізмі.

Але ми живемо в Україні. І Церква має вчити людей молитися за власну країну та щиро її любити, як рідних батьків. А зрада Батьківщини — гріх, такий само страшний, як зрадити власну сім’ю. І в цьому також полягає місія Церкви: відповідно виховувати людей, щоби вони розуміли все це. Ми маємо не зрадити своєму покликанню і вчити вірних молитви, одночасно показуючи приклад гідного віри життя.

Кожна місцина зараз задумується над тим, як духовно відроджувати Україну не лише в Києві чи у Львові, а й загалом повсюди… Владико, що би Ви порадили простим людям, які щиро прагнуть добра для держави, але не знають, із чого почати?

— Усе починається з малого, як велике вогнище розгорається з маленької іскри. Відродження великої держави починається від маленької сім’ї. Від християнського та патріотичного виховання дітей. З учорашнього комуніста чи «регіонала», який «раптом» навернувся, духовного лідера, що вболіватиме за відродження держави, не буде. Лідерів треба виховувати змалечку, навчаючи дітей відповідальності за власні вчинки та сумлінного виконання своїх обов’язків. Саме так виростають і духовні лідери, і патріоти.

Зараз українцям немає коли ділити посади: нас консолідувала боротьба за Україну. Хоч би як дивно це звучало, та після Майдану загроза ззовні принаймні зберегла нас від загрози зсередини – від боротьби за перші місця та портфелі. А така боротьба — також ознака духовної незрілості.

Є іще одна обов’язкова умова відродження. Колись священика, який відсидів за віру і вже звільнявся, спитали: чи можливе відродження в’язнів? Він відповів ствердно й сказав, що доведе це, якщо йому дозволять залишитися, а у в’язнів з’явиться один святий день – неділя, коли вони не будуть нічого робити, крім як молитися, відпочивати, спілкуватися з ним та слухати духовні науки. А норму недільної праці надроблять за будні… Якби в Україні неділя насправді стала святим днем, присвяченим Церкві та духовним речам, а не базару, країна би насправді відродилася. Поки ми не віддамо Богу Боже, кесар свого теж не отримає.

Які ще ознаки радянського спадку Ви бачите в сучасній Україні, що перешкоджають також і нашому духовному розвитку?

— Безвідповідальність: усе навколо нікому конкретно не належить, тож можна нищити що і як завгодно. Варто лише роззирнутися, і ми бачимо наслідки такого «господарювання». Поки кожен із нас не навчиться сприймати все навколо як своє, дбати про свій під’їзд, дім, двір, вулицю, — нічого не зміниться.

Поки діти в інтернатах будуть «не наші», а біда — чужою, не зникнуть соціальні катастрофи в суспільстві. Ми повинні вчитися цінувати все, що маємо, і дбати про тих, про кого можемо подбати. Українське суспільство хворе на тотальну крадіж та корупцію. «Якщо це не моє, а значить, нічиє, то чого би не поцупити?» — класика радянського мислення.

Інша ознака радянського спадку — це брак поваги до людей. А пошана до іншого починається з самоповаги, з чим у нас також проблеми. Навчитися шанувати кожну людину, починаючи з себе, — це також велике завдання для кожного…

Отже, перед нами багато роботи. Дякуємо Вам за змістовну розмову, Ваше Преосвященство!

"Католицький Вісник", № 16/ 2014  


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць