Свічка
  • Птн, 09/03/2018 - 17:43

Вона згасала. Навіть не догорала, а мов свічка скапувала з кожним днем.

З останніх сил ще намагалася доказати всім, що це ще не кінець, що вона ще всім докаже, що вона не така як решту, що в неї ще все буде інакше. Але цим всім, хто в силу своїх власних трагічних обставин, був змушений ділити з нею кімнату, до її прагнень щось комусь довести, по великому рахунку, було байдуже. Тут кожен жив своїм власним життям, власними спогадами та своїми проблемами зі здоров’ям. В кого і які були ті проблеми, в кого яка болячка, тиск чи рівень цукру, фактично, знали усі. У них просто не було іншого виходу. Зачинені у чотирьох стінах, покинуті і забуті своїми родинами вони жили цими хворобами бо це було те єдине, що було насправді ще їхнє. Про власне минуле згадували не так і часто, старалися надто не ворушити спогадами, не аналізувати щоби не відчувати ще більшого болю від тих обставин та власних помилок які привели їх до цього будинку, останнього пристановища в їхньому житті. Але й про це старалися не думати, на словах говорили, cумно жартували зі свого старечого ув'язнення, але кожен, ну майже кожен в глибині душі ще надіявся на якесь чудо, що в якусь мить, в якийсь день, ранок чи вечір, відкриються двері і хтось з їхніх рідних чи близьких увійде і скаже: ну, як ви тут? Відпочили? Підлікувалися? Збирайтеся, їдемо додому.

Але день змінювався днем, літо осінню, вони зустрічали в цій кімнаті Різдво, а потім ділилися куснем свяченої Пасхи, а двері все не відкривалися, ніхто не приходив і не кликав їх за собою. А потім знову приходило літо, за ним невідступно слідувала осінь і все йшло по звичній колії.

Катерина не була винятком. Вона теж чекала. Не просто чекала, вона була майже впевнена, що як не сьогодні так завтра весь цей кошмар закінчиться і вона буде вдома біля своєї доньки.

Її ліжко було біля самого вікна і після сніданку, вона вмощувалася на краєчку і вдивлялася в подвір’я. Майже безупинно сиділа так до самого смерку, після обіду прилягала на якусь хвилю і знову у вікно. Не приймала участі в розмовах, нічого не розказувала, дивилась і чекала. Була майже певна, що ось-ось на подвір’я заїде авто, з нього вибіжить її найменша Надійка і помахає їй рукою у вікно, а може й Віра приїде, Люби, вона, по суті, не чекала, знала та далеко за кордоном, у неї сім’я, чоловік, діти, робота, та не приїде. Хоча…, а може? Але дні згорали як сонце за горизонтом, а ніхто так і не приїздив…

Кілька разів приїздила сестра, син її привозив. Вона приходила, навозила гостинців, але зустріч їх була завжди холодною. Катерина вже й сама добре не пам’ятала, що саме привело до їхньої сварки, але знала добре одне, що та колись образила її дітей.

Якийсь час, в сусідній кімнаті, проживала жінка з одного з Катериною села, ось від неї Катеринені сусіди дещо дізнались і про її життя. Катерина жила дітьми. Для неї не існувало нікого і нічого окрім її доньок. Через конфлікти з учителями переводила їх то з класу в клас, то з школи в школу. Чоловік роки терпів таке життя, майже не вилазячи з заробітків, до часу поки ще діти були малі, а коли дівчата підросли і зрозуміли своє місце і місце тата в їхньому домі то він, не витримавши зневаги, поїхав десь далеко ще якийсь час дзвонив, висилав гроші, а потім зник назовсім.

Потім до Італії поїхала Катерина. Дівчата вже були старші, пішли вчитися. Одну доньку побудувала, друга виїхала до Америки, третій купила квартиру. Все, що заробляла, віддавала їм. Сестра намагалася поговорити з нею, казала подбай про себе, дітям віддала, що могла, думай про старість, а та все твердила мої діти не такі як решту, не такі як твої, мої доньки подбають про мене, не лізь в мою сім’ю за собою дивити, тоді і посварилися.

Коли почала хворіти і приїхала додому, то їхати, насправді, не було куди. На місці батьківської хати стояла вже нова  - старшої доньки. Пожила з нею якийсь час, може й року не було, а та каже: ти не лише мені допомогала, нехай тепер за тобою твоя улюблена Надія дивиться. Забрала її молодша, пів року пожила і в тої, а потім її сюди і привезли, сказали, що на час поки ремонти зроблять, а потім назад заберуть, ось так тут вона вже більше трьох років і живе. За цей час ні одна з них так і не приїхала ні разу.

Того дня, Катерина, як звичайно сиділа біля вікна і раптом побачила як на подвір’я заїхала машина якої вона раніше тут не зауважувала. Кров підійшла їй в голову аж дихання перехопило - це вони, приїхали, ледве стримала себе щоби не закричати і раптом заніміла, з машини вийшла сестра з сином.

-       Приїхала! Нова машина, син біля неї, приїхала показати як добре їй живеться, - заздрість і ненависть в черговий раз охопила Катерину.

Коли сестра ввійшла, вона й не повернулася до неї. Розмова була скупою як на слова, так і на почуття. Навіть близько не нагадувала розмову двох сестер. Прощаючись, сестра нахилилась, мовби намагаючись поцілувати і тихо сказала:

-       Сестро, прости мені якщо я щось перед тобою завинила.

У відповідь Катерина, вдивляючись в стіну, прошепотіла:

-       Буду вмирати прощу, буду жити - ні.

Ранок в кімнаті був переповнений німою тишею, Катерини в кімнаті не було. На старенькій тумбочці, біля її ліжка, лежав маленький образок і догорала невелика свічка.

о.Василь Ткачук