Священик-капелан Іван Гопко: війна для бійців з АТО ніколи не закінчиться
  • Срд, 27/08/2014 - 17:53

Місто Сторожинець, районний центр у Чернівецькій області, розташовується всього за 15-20 хвилин їзди від обласного центру. Здавалося б, так близько до Чернівців, однак, певна різниця від чернівчан відчувається навіть у зовнішньому вигляді місцевих людей. Коли вперше побувала у цьому місті (бо проїздом через Сторожинець чернівчанам доводиться їздити часто), то мала нагоду потрапити на храмове свято у римо-католицькому храмі. І особисто для себе (звісно, суб’єктивно) означила, що у жителі Сторожинця незримо поєднуються три національності: українці, поляки, румуни.

Отож, цілком зрозуміло, що і віросповідання тут різні. Але вживаються всі конфесії мирно. Більше того, римо-католицький храм і одна із православних церков навіть розташовані майже впритул один до одного.

Підозрюю, що дуже цікаво би було ґрунтовно описати тамтешнє релігійне життя (не кажу культурні про особливості, бо вони, очевидно, тут цікаві і неповторні). Однак цього разу у нас тут була запланована зустріч із настоятелем храму Всіх Святих українського народу УГКЦ, отцем Іваном Гопком. Священика насправді за останні місяці дуже рідко можна застати у Сторожинці. І не тому, що він такий зайнятий, чи, може, опікується, ще додатковими парафіями. Отець Іван, як і багато українських священиків всю зиму провів у Києві на Майдані (в інтернеті вже всі оглядали відео, на якому він 18 лютого під кулями благословляє людей), а розмовляли ми якраз після першої поїздки отця у зону АТО на Схід України, адже невдовзі планує знову туди вирушити. А між Майданом і його першою поїздкою на Схід, у Сторожинці був освячений щойно збудований храм УГКЦ.

Отче, як у такому специфічному в національно-культурному плані місті, як Сторожинець, почувається греко-католицька громада?

— В принципі, ми почуваємо себе як вдома – не інакше. Маємо приблизно сто родин парафіян. Хоча сама історія парафії дуже давня, вона організувалася тут ще два століття тому. Одна із нинішніх православних церков — це храм, який колись був греко-католицьким, до 50-х років минулого століття. А вже за незалежної України, 14 років тому, для греко-катроликів Сторожинця розпочалася нова сторінка. Слава Богу, ми вже побудували храм, але до того десять років служили у капличці.

До Другої Світової війни, коли тут була Румунія, то населення у Сторожинці було поділене не за націоанльною ознакою, а за релігійною. Я переглядав старі документи румунської примарії. Отож в метриці писали: православний (тобто румун), уніат (тобто греко-католик), католик (тобто поляк), протестант (отже німець чи голандець). Так, так, не дивуйтеся. У селі Жадові, що за 13 км. від Сторожинця, була колонія голандців і німців, які були протестантами. Безперечно, вони жили і у Сторожинці. І зараз у нас на вулиці Б. Хмельницького ще досі є протестантська кірха. Щоправда, яка там конфесія сьогодні — точно не знаю.

— А скільки храмів у вашому місті?

— Наша церква, римо-католицька, дві православні церкви Київського Патріархату і чотири церкви Московського Патріархату.

— Аж чотири?

— Ну так… Може це і багато для населення міста у 18 тисяч.

— Як я себе відчуваю у Сторожинці, то це щось між кордонами України, Польщі, Румунії…

— І це не дивно. У Сторожинці за статистикою проживає кілька десятків національностей. Окрім українців, румуни, поляки (їх вже менше, ніж було раніше), росіяни, євреї… І все вносить свій колорит. Строжинець завжди був, є і залишиться таким порубіжним містечком між різними укладами, соціальними культурами. Населення в основному розмовляє українською, навіть багато румуномовної молоді переходить на українську. Бо, якщо старші люди румуномовні більше тяжіють говорити російською, то молоде румуномовне населення дає ознаки українськості, скажемо так. Вимова у них вже гарніша.

— Церкву, де ви служите, було освячено весною, коли Ви повернулися з Майдану… І освячено під титулом Всіх Святих українського народу. Як на мене, в цьому є щось символічне…

— Так, певно, так і є. Наша каплиця носила ім’я святої Анни, то бічний престіл так і залишимо – святої Анни. Бачите, ми вирішили віддати нашу церкву під покров всіх Святих українського народу якраз, коли в країні витав дух національного піднесення — Майдан, боротьба наших хлопців, смерть за Україну… І ми хотіли, щоб Всі Святі нашого народу опікувалися кожним вояком, який є на Сході. Щоб опікувалися кожним пораненим, скаліченим, кожним вигнанцем, переселенцем, біженцем… Щоб, молячись у цьому храмі, вони, ці святі, були з нами.

— Тобто, церква однозначно назавжди буде пов’язана саме з цим 2014 роком? І власне, з цими подіями пов’язані і Ви…

— Ну, так виглядає. Але ми не тільки пов’язані — я, церква, наша парафія, з цим Майданом. Ми пов’язані і з попереднім Майданом — Помаранчевої революції. Якраз у 2004 році влітку ми заклали фундамент, а восени вже був майдан і я поїхав до Києва. Отож, наш храм будувався від майдану до майдану.

— Про цьогорічний Майдан. Як виникає бажання у священика їхати туди? Адже можна залишитися вдома і дуже ревно молитися і хтозна, чи не буде це сильнішим актом…

— Коли розпочався Майдан, один мій приятель-священик розповідав, що він якраз тоді захворів, але мав велике бажання поїхати до Києва, та раптом – висока температура. І він каже: “ Я лежав і молився вервицю, пив лікарства і знову молився”. А я йому відповідаю: “Не знаю, хто більше спричинився до тих подій, ти чи я. Бо у Господа ж все записано”.

Розповім вам таку історію. Одного разу в Києві я прийшов на барикаду, після поранення, і запитую, чим міг би хоч якось долучитися до помочі. На що один хлопчина відповідає: “Ви знаєте, отче, ви нічим тут не допоможете, бо є кому робити. Добре те, що ви тут є, що ви тут ходите. Ми вас бачимо, і нам вже легше”. І я собі думаю, дійсно: вони молоді, енергійні, і справлялися дуже добре і без нас. Але присутність священика має бути, щоб ці діти не почувалися самотніми, покинутими, щоб відчували себе потрібними.

— В інтернеті є те вже знамените відео, де Ви на Майдані благословляєте наших хлопців фактично під кулями. Скажіть чесно, було страшно?

— Якось не зауважив того страху, правда. Знаєте, коли стало страшно? Коли повернувся додому, зняв камелавку, а малий син просунув пальчик у прострілену дірку. Один отвір на шапці, другий – на комірі куртки. Ну, один міг бути випадково, але два – точно, певно, не випадковість. Ясна річ, що Боже провидіння врятувало. У мене вдома кажуть:”Стрілець кулі посилає, а Бог кулі носить”. Вже у ці місяці, коли я був на Сході країни, це між Ізюмом і Слов’янськом, на базі АТО міністр Аваков одного дня вручав нагороди. І приїхали бійці колишнього спецпідрозділу “Беркут”. А ми в той час на базі зробили невеликий намет-каплицю. Я закінчив відправляти Службу Божу і чую, як один із “беркутівців” каже іншому: “Я його точно пам’ятаю, це той піп, якого я бачив на Грушевського”.

— До слова, з кимось із колишніх “беркутівців” ви спілкувалися?

— Так, звісно!

— І вони щось усвідомили, винесли якийсь урок?

— Ви знаєте, вони всі глибоко переконані, що виконували наказ. Коли між нами почалася бесіда, я зрозумів одну річ: не варто повертатися у розмові з ними до тих подій. Вони сприймають це як свою особисту поразку. На жаль... Думаю, що тим, у кого руки не у крові, хто не знущався з людей, не варто це брати особисто на себе. У них, мені так виглядає, ніби розвинувся комплекс провини. Як вони сприймають цю ситуацію? З точки зору священика, вони на дорозі усвідомлення того, що підсвідомо вчинили щось не так. І вони на дорозі каяття – не перед людьми, а перед собою. Але це моя оцінка тільки як спостерігача.

Там, на Сході, ми дуже добре подружилися з офіцерами Національної гвардії – людьми, відданими своїй професії . І з одним із офіцерів у нас виникла розмова. І я побачив, що ці люди переживають і живуть тим минулим. Майдан їх не відпустив. Пам’ятаєте, коли казали, що люди на Майдані майдануті? То виявилося, що та майданутість перейшла і на тих, хто був з протилежного боку барикади.

Але так важко забути ті страхіття зими. І ще важчим видається примирення з тими, хто стояв з протилежного боку…

— Я був на одному із блокпостів під Слов’янськом, де у першій шерензі стояв батальйон, сформований із Самооборони, за ними – Збройні сили, далі – “Беркут”. Вони на контакт фактично не йдуть. Але свою роботу сумлінно виконують. Мені так виглядає, що десь підсвідомо вони хочуть реабілітувати себе в очах громадськості. Хоча ми бачимо, що зараз основний тягар цієї війни лягає навіть не на внутрішні війська, не на Національну гвардію, не на спецпідрозділи. А на плечі того ж таки народу.

— Часом видається, що пробачити “беркутівцям” і їм подібним готові всі, хто був на Майдані, навіть хто потерпав від них, але не ті, хто дивився на це через ТБ та інтернет

— Знаєте, коли в тебе кидають світло-шумові гранати, а до них прив’язані гайки-шурупи і твоє обличчя, наче розбитий кавун після цього… То вже далеко не просто залишатися без злості. Але треба переступити через себе, об’єднатися, аби побороти спільного ворога. Ми тоді мали спільного ворога – владу, яка була антинародною, і ця влада послуговувалася тим же “Беркутом”. Я кажу так: всіх їх треба віддати на суд їхнього ж власного сумління. Бо жоден суд державний чи виправний заклад, осуд преси чи суспільства не завдасть їм такого болю і таких прикростей, як власна совість.

— Ви згадували Помаранчеву революцію, однак на Майдані 2004 року було менше священиків. Зараз їх було набагато більше. Люди побачили церкву іншою, як гадаєте?

— Основна маса людей сприймала священиків на Майдані як належне. Тобто священики тут мають бути – так думало суспільство. З отцем Василем Гасинцем із Чернівців ми приїхали до Києва вперше 30 листопада. І кожен раз наших чергових приїздів ми весь час потрапляли у найгарячіші моменти. Як і всі, чергували вночі, спілкувалися з людьми. Спали у машинах, у бусах – де випадало. Не йшли у намети до людей, щоб люди не почувалися скованими через присутність священиків.

— Різні конфесії вживалися на Майдан мирно. Але чи цей мир не закінчиться там, на Майдані?

— Кожна Церква вносила свою посильну лепту...

— І Московського Патріархату?

— Окрім, на превеликий жаль. Їх практично не було. І позиція цієї Церкви негласно і невимовно була виразною – вони трималися влади. А ось парафіян цієї Церкви зустрічав на Майдані, і їм було дуже сумно, що з ними немає їхніх священиків.

Майдан не був розділений на конфесії. Майдан був розділений на тих, хто за народ і хто проти. Переконаний, що наш народ набагато мудріший і від влади, і часто від багатьох церковних служителів. І думаю, що наступний майдан буде чисто духовний. Люди захочуть бачити одну Церкву.

— Так закінчиться епоха Московської Патріархії в Україні?

— Її епоха закінчилася давно. Бо Церква російська, але вона складається тут з українців. І єпископи, священики далеко не є виразниками думки їхніх парафіян. Ця Церква ще на початку Майдану втратила зв’язок із реальністю. Але сама ця Церква зараз розділена, бо зустрічав свідомих священиків. Там йде підводна боротьба і ніхто не береться сказати, чим це завершиться. Російська Церква в Україні і надалі стає п’ятою колоною Москви, незважаючи на думку вірних, з якою вона не рахуються. Думаю, це початок кінця цієї Церкви. Просто прийде такий час, що їм не буде для кого відправляти Службу.

— Як священик, очевидно бачили і чули різне за час священства. А на Майдані було щось таке, що вразило вперше?

— Я мріяв побачити згуртованість традиційної Церкви в Україні і побачив. Мене вразили велика глибока віра народу у свої сили і уповання на Бога. Я бачив молодечий запал тих людей – це не можливо описати словами. Коли мене поранили, привели у Будинок профспілок, де із тенісних столів були облаштовані операційні. Рука посічена, на нозі стріляна рана, на лиці кілька надрізів. Лежу і бачу біля мене на сусідньому операційному столі поклали чоловіка, в якого з тіла стирчав просто болт. Але я бачу, що він не переймається за свою рану, а здивовано дивиться у мій бік, мовляв, невже це я лежу зі священиком на одному операційному столі!

Сильно мене вразила жорстокість деяких “беркутівців”, які лаялися, кидалися на людей, на священиків. На мене накинувся один “беркутівець” із Сімферополя, а між нами став звичайний простий полковник міліції і каже:” Отче, йдіть звідси”. А вище по Інститутській – маса людей, які кричать про допомогу і тече кров, і я стою у тій крові. І той беркутівець, і цей полковник… Я це бачу, все розумію, але сприйняти це не можу. Мозок не сприймає те, що бачать очі. І крик жінки “Батюшка, рятуйте”, а її б’ють по плечах. Вона падає, накривається моєю єпатрахилью, тягне на себе підрясник…. Ось в той момент мене, не знаю звідки, взялася злість. Ні, не ненависть. Просто, чому той “беркутівець” так вчиняє з цими людьми, що вони завинили і кому?

— Ми з Вами спілкуємося вже у новому храмі УГКЦ, хай ще не облаштованому. А навколо – будматеріали і ще маса роботи. А у вас дитина маленька і Ви вже скоро вдруге плануєте їхати у зону АТО…

— Та я і сам дивлюся, що робиться біля церкви і думаю собі: “Бардак!”. Я не можу з цим змиритися, але і не маю часу щось з цим робити. І одразу собі кажу, що спочатку нам треба зробити ту справу, найнеобхіднішу – на Сході країни. А потім кожен приїде додому і буде полагоджувати свої особисті справи.

— Отче, як минає день священика у зоні Антитерористичної операції?

— По всякому минає… Ось, наприклад, такий день: дощ, цілу ніч дощ, 5-та година ранку, сумки ледь не плавають у наметі від води. Заходять хлопці, будять крайнього: “Батюшка тут живе? Треба, щоб посвятив машину, бо у нас виїзд”. Встаю, накидаю військовий одяг, єпатрахіль, беру молитовники, свячену воду. Йду по болоті, траві, лісі. Благословлю воїнів на війну. Освячую БТРи, зброю, їжу… Все, що у них з собою. Бо у тих БТРах вони і їдять, і сплять.

— Часто спостерігали за тими молодими хлопцями, котрі віч-на-віч зіткнулися зі смертю?

— Так, мав бесіди з ними. Багато з них потребувало і потребуватиме не тільки опіки психологів, а й священиків. Важко дуже дивитися на цих молодих людей, бо за віком вони мені діти… Вони в такому молодому віці переживають війну. І ця війна буде з ними завжди – на роботі, коли вони повернуться до праці, вдома з дітьми, коли вони спатимуть…Для них війна ніколи не закінчиться. Як може закінчитися війна для молодого хлопця, якому 18 років, а його товариша на очах розриває навпіл?. Для хлопця, який збирає частини тіла свого товариша? Та на великий свій подив, я побачив в них величезну надію і безмежну віру – направду. Я бачив очі тих дітей, які були спокійні і впевнені, як дорослі.

— Один поет, котрий теж воює на Сході, описує всі ті події віршами. Зокрема, пише й про те, як цілитися хоч і у ворога, але людину…

— Будь-яке вбивство є гріхом. Інше питання, чи воно є оправданим. Нехай собі задасть питання ворог, який йде завойовувати іншу країну, чому він себе вбиває руками захисника цієї країни? Це питання можна поставити у площину того, що вбиває не захисник нападника, а вбиває себе сам нападник. Бо він йде свідомо забрати чиєсь життя. А захисник йде свідомо боронити своє життя.

 

— Отче, одна війна завершиться, але далі буде ще важча боротьба – боротьба з байдужістю. Є ті, хто воює і допомагає воїнам та пораненим, а є ті, хто спокійно живе, веселиться і, здається, ні про що і ні про кого не думає…

— І вони, останні, проживуть життя без усяких його добрих і поганих якостей. Це інфантильні люди, які, навіть не знають, чи вони проживають життя. Якщо їх не цікавить ні доля народу, ні країни, зрештою їхнє майбутнє, то хіба вони живуть? Вони існують. Як з ними жити поруч? Їх не варто осуджувати. Їм варто поспівчувати. Гріх так казати, але образно, це люди, так би мовити, третього сорту. Перший сорт – це люди, які вболівають за долю інших. Візьмемо приклад Христа, скільки людей вболівази за Його розп’ятття? Одиниці, але які яскраві: Богогородиця, Іван Богослов, Йосип Ариматейський, Соломія, Марія, мати Якова. Про них знає весь світ. Це ті люди, яким не байдужа доля тих, хто поруч.

Другий сорт – ті, які не хочуть, щоб інші почувалися краще і перешкоджають, поборюють все те добро, до якого прагне людина.

Третій сорт – найгірший, це люди, яким все байдуже, вони ніби і зло не чинять, але і добро їм байдуже. Колись один німімецький філософ сказав, що для того, аби перемогло зло, добрій людині достатньо нічого не робити. Через байдужість людини діє зло. Цих людей треба старатися змінити власним прикладом. А все решту залишати на суд Божий.