Святий єпископ-хірург
  • Нед, 11/06/2017 - 17:17

11 червня 1961 року став днем відходу до Господа неповторної особистості в історії людства – видатного хірурга, професора, доктора медицини, автора 55 наукових праць з хірургії, фізіології та анатомії, 12 томів проповідей, єпископа-сповідника віри, лікаря душ і тіл – святого архієпископа Луки Войно-Ясенецького (мирське ім'я: Валентин Феліксович Войно-Ясенецький).

Народився Валентин 9 травня 1877 року в Керчі (Крим, Україна). Його батько, провізор Фелікс Станіславович, був римо-католиком (з польським корінням), а мати Марія Дмитрівна – православною. Пізніше Валентин згадував, що саме батько дав йому приклад доброї релігійності, зокрема, коли бачив його вночі, як той молився.

Маючи пристрасть до малювання, Валентин спочатку мріяв стати художником, і навіть поїхав на навчання в Мюнхен у приватну художню школу професора Кнірра, але витримав тільки три тижні – туга за батьківщиною перемогла його, і він повернувся в Україну, у Київ. Там 1898 року вступив і блискуче закінчив медичний факультет Київського університету (нині Національний медичний університет імені Богомольця). Коли закінчував університет, один професор сказав Валентину: "Тепер Ви набагато краще розбираєтеся в медицині і хірургії, ніж я, бо Ви досконало опанували всі предмети, всі відгалуження...". А коли Валентин запропонував тему своєї докторської дисертації ("Регіонарна анестезія"), яка була дуже важливою і актуальною для медицини, і 1916 року з великим успіхом захистив її, то професор Мартинов із захопленням так охарактеризував цю роботу: "Ми звикли до того, що докторські дисертації зазвичай пишуться на задану тему, з метою отримання вищих призначень по службі, і наукова цінність їх невелика. Та коли я читав Вашу книгу, то отримав враження співу птаха, який не може не співати, і високо оцінив її".

Вражає, що для написання своєї докторської дисертації на тему регіонарної анестезії Валентин Войно-Ясенецький вивчив німецьку і французьку мови (французьку вивчив беж жодних попередніх знань) та прочитав більше 500 праць цими мовами.

Та найвідомішою і знаменитою в медицині працею Валентина Войно-Ясенецького були "Нариси гнійної хірургії". Коли він почав її писати, йому прийшла дивна, нав'язлива думка, що коли книжка буде написана, на ній стоятиме підпис єпископа. А тоді у нього й думки не було і про священство, не те що єпископство. Та так і сталося: в час, коли книжка була закінчена, хірург Валентин вже був єпископом Лукою... До того ж, цю працю він закінчив, будучи заарештованим у Ташкентській в’язниці. Цікаво, що про це думають атеїсти і релігійні скептики: як щось подібне може статися? Надзвичайно освічений і при тому глибоко віруючий хірург, єпископ Лука взагалі був чимось абсурдним для атеїстичного світу: як може бути так, щоб така високоосвічена людина, професор міг бути віруючим, і більше того, ще й прийняти духовний сан?.. Та було саме так, й одна лиш особа вченого єпископа була найкращим свідченням гармонійного співіснування науки та релігії. На цю тему Лука написав працю "Наука і релігія", в якій аргументовано спростовував погляд про їх несумісність, і натомість доводив їх взаємодоповнення. До речі, Лука, вже будучи єпископом, написав іншу видатну, але вже релігійну працю – "Дух, душа і тіло", яку він ставив вище, ніж свої "Нариси гнійної хірургії".

Життя святителя Луки – це яскравий приклад Божого провидіння, за яким ця неймовірно виняткова Людина була обрана для почесного і високого служіння в єпископському сані в такий важкий революційний, постреволюційний, воєнний час, час войовничого атеїзму і жахливих репресій, гонінь і переслідувань за віру. Все це пережив єп. Лука, який 11 років провів у засланнях, зокрема на Північний полюс, з нестерпними умовами, перетерпів виснажливі т. зв. "конвеєрні допити", які тривали по 13 діб (коли чекісти допитували безперервно, змінюючи один одного і не даючи допитуваному ні на хвилину чи то відпочити, чи заснути, обливаючи його холодною водою...). Та все це єп. Лука переніс з шляхетною, християнською гідністю, без жодних нарікань ні на Господа, ні навіть на своїх мучителів...

Коли під час заслання почалася Друга світова війна, єп. Лука написав до найвищого державного керівництва лист, в якому просив перервати його заслання і відправити на фронт або в тил у госпіталь, щоб як хірург міг рятувати життя пораненим воїнам, а після війни готовий повернутися назад... І його прохання таки вислухали, і він направився лікувати життя численним пораненим. Проявивши таким чином справжній подвиг любові до страждаючих воїнів, навіть така безбожна влада не могла закрити на це очі і вдати, ніби він нічого не зробив, тому нагородила хірурга-єпископа найвищою премією – Сталінською премією І ступеня. Адже тисячі вилікуваних від руки видатного хірурга все одно не мовчали б про свого цілителя. Це було справжнім нонсенсом і ніби абсурдом в історії Радянського Союзу, що атеїстична влада нагородила духовну особу, ба й більше – самого єпископа, найвищою державною нагородою. Та ця нагорода була цілком справедливою і заслуженою, дійсно за величезний подвиг жертовного хірурга і єпископа Луки. Грошову нагороду, яку він отримав з премією, він роздав на потреби вдів полеглих воїнів та їх осиротілих дітей...

Після закінчення війни, знову ж за Божим провидінням, єпископу Луці не довелося повертатися на заслання. На нього чекали інші завдання і випробування – вже в служінні архієпископом Сімферопольським і Кримським. Безбожна влада не давала спокою весь час і погрожувала, але непохитний і відважний в захисті своєї пастви і Христового імені владика Лука не боявся її, вірно продовжуючи діяльність талановитого хірурга і достойного єпископа до останніх днів свого праведного і подиву гідного життя. І 11 червня 1961 року відійшов до Господа.

Оцінюючи життя і діяльність святителя Луки Войно-Ясенецького можна ствердити, що на ньому сповнились слова Христа: "Істинно, істинно говорю вам: хто в Мене вірує, той так само діла робитиме, що їх Я роблю. А й більші від них робитиме". Адже він відзначався незвичайною любов’ю і жертовністю як хірург і єпископ, скальпелем і молитвою врятувавши численні життя або з Божою допомогою подарувавши здоров’я. Вже сам вибір життєвого шляху хірурга був мотивований прагненням полегшити людям страждання, що він успішно здійснив. Він був авторитетним науковцем і хірургом-практиком, до якого, крім убогих хворих, яких він завжди радо і безкорисливо приймав, часто таємно приїздили на лікування чиновники найвищого рівня, а також професори медицини на консультації та за порадою.

Такою ж яскравою і зразковою була діяльність Луки як єпископа. Він виголосив чимало проповідей, яким приділяв багато уваги. Їх було зібрано у 12-ти томах і в очах священного синоду вони представляли велику богословську цінність, за що єпископу Луці мали намір присвоїти ступінь доктора богослов’я, але через побоювання перед радянською владою утримались від цього.

Лука своїми вчинками і єпископським служінням засвідчував, що є добрим пастирем і справжнім духовним батьком як для своєї пастви, так і для підданих йому священиків. Він завжди цікавився і співпереживав їх буденщиною і проблемами та допомагав їм доступними йому засобами. Ніколи не ділив священиків на приближених і віддалених та не допускав ніякого підлабузництва і фальшування з їх боку. "Стиль" його єпископського служіння був справді зразковим служінням, а не правлінням, як закликає до цього пресвітерів ап. Петро в своєму Першому посланні: "не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада". Про це свідчить доступність владики Луки для всіх своїх овець на чолі з їх наглядачами – священиками, а також його підписи: "З милості Божої єпископ Лука". Отож, не "Владою, даною мені Церквою…", як це люблять підкреслювати багато ієрархів, а милістю Божою… На жаль, не всі єпископи мають таке розуміння. Як часто адміністрування, фінансові клопоти, поділ на наближених і віддаленіших, вгодних і невгодних, відгородження себе від проблем пастви і духовних дітей – священиків, байдужість заважають єпископам бути добрими слугами Божими і батьками для своїх духовних дітей. Урядування, чиновництво й фінансове забезпечення – доводиться з прикрістю констатувати, спостерігаючи за ділами, діяльністю і поведінкою деяких з них у наш час. Як потрібні сьогодні такі єпископи як свт. Лука! Тільки такі врятували б нашу, та й будь-яку іншу націю, народ і державу, та й цілий світ.

Владика Войно-Ясенецький відзначався великою скромністю. Він дуже переймався проблемами своєї пастви і мало турбувався про самого себе, своє власне одіяння. Його старенька, зате чиста, ряса була вже такою полатаною, що його помічники не раз наполягали на тому, що варто купити нову, гарну, на що владика завжди відповідав: "Латай, латай! Он скільки вбогих і нужденних!" Така позиція свідчить про співпереживання і співстраждання владики зі своєю паствою, своїм народом, його близькість з ним. Таким і має бути справжній, добрий пастир: жити разом зі своїми вівцями, ділити їх радість і смуток, бачити їх турботи і проблеми та весь час пильнувати їх від можливого нападу вовків. Інакше як може встерегти пастир своє стадо від згуби злих нападників? Як зможе він застерегти їх від небезпеки, якщо він не перебуває з ними?

Відомий ще такий цікавий факт. Одного разу єпископ Лука попросив свого референта вказати йому на недоліки, над якими йому треба працювати і викорінювати. Секретар, трохи подумавши, відповів, що владика надто наївний і довірливий у стосунках з людьми. Тоді владика задумався на короткий час і сказав, що таку свою манеру ставлення до людей змінювати не буде. Яка глибока мудрість єпископа: турбота про свій духовний стан спонукає його звернутися з проханням до свого підлеглого, помічника, вказати на його хиби! Це справжній прояв смирення: господар просить слугу виявити його слабкі сторони, його неправоту, яку потрібно виривати з коренем… Ніколи не чув про подібний вчинок інших єпископів. Усі християни мають так чинити, та в першу чергу зразком у цьому мають бути, звісно, самі ієрархи. А їх приклад, без сумніву, буде надихати чимало людей.

Єпископ Лука був людиною глибоких знань, об’єктивних і широких поглядів не лише в сенсі науки й медицини, а й як богослов. Він радо приймав до Кримської архієпархії греко-католицьких священиків із Західної України, вважаючи їх добрими, освіченими і ревними священнослужителями. Своїм же (православним) священикам вл. Лука як докір і спонукання до наслідування наводив приклади деяких святих Католицької Церкви, зокрема св. Жана Марі Віаннея. Такі вчинки були явно немислимими й неприпустимими для православних ієрархів, та Лука зумів вийти за рамки невиправданої конфесійної упередженості і доктринальних принципів.

Святитель Лука Войно-Ясенецький, на жаль, досі залишається маловідомим або зовсім невідомим. Головною причиною його невідомості серед широкого загалу є строга заборона радянської влади поширювати інформацію про особу Луки, особливо про факт його єпископського сану, релігійної діяльності та праць. Причину ж незнання про святителя серед католиків вбачаю в упередженості їх частини до Православної Церкви та її святих. Та є один чудовий приклад вшанування католицького святого православними вірянами – ліванського мароніта (іншими словами – греко-католика) монаха Шарбеля. Дуже хочеться, щоб і святитель Лука користувався пошаною серед католиків та став містком єднання між найближчими братами-християнами – вірянами Католицької і Православної Церков.

Святий єпископ-хірург не лише за життя рятував хворих душею і тілом, а й після смерті свого тіла продовжує це робити, про що говорять численні свідчення чудесних зцілень та медичні "дива", про що мені не раз доводилось чути особисто.

Слава Богу за такого вірного слугу Його!

Святителю Луко, моли Бога за нас, грішних!