«Від нашої ефективності сьогодні залежить не тільки добробут людини, але навіть і життя», – отець Любомир Яворський
  • Чтв, 19/05/2022 - 12:07

«Основна роль Церкви в усі часи – душпастирське служіння, в якому вона дбає про душу людини. Але війна дуже "підсвітила" соціальне служіння Церкви, зробила цей напрямок дуже важливим […]. Для того, щоб ефективно служити потребуючим та відповідати на виклики часу, Патріарша курія УГКЦ, яка є виконавчим органом церковної влади, заснувала ряд інституцій або переорієнтувала роботу вже існуючих організацій».

Світанок 24 лютого змінив життя багатьох із нас. На наші українські землі прийшла війна, якої ми не бажали. Війна, яка руйнує інфраструктуру, житлові масиви, цілі міста, а водночас – наш спокій та затишок. Проте, їй не вдалося похитнути нашу любов до свободи та Батьківщини, нашу впевненість у перемозі та готовність наближати її власними зусиллями та жертвами.

Очевидно, що Церква не змогла залишитися осторонь пережиття своїх вірних та народу. Будучи поруч із людьми на фронті, в укриттях, у лікарняних палатах, в окупації, під час прощань із загиблими, вона продовжує свою основну місію – наближення людини до Бога через добро, правду, справедливість і красу. Як їй це вдається у настільки неспокійному та тривожному часі, – говоримо сьогодні із отцем Любомиром Яворським, Патріаршим економом УГКЦ, у програмі «Відкрита Церква» із Анастасією Вихор.

 

– Отче Любомире, де Вас особисто застав початок цієї другої фази війни  повномасштабне вторгнення Російської Федерації на наші землі? Якими були Ваші перші думки та відчуття?

– Я думаю, що з часом усе це все більше буде переосмислюватися. Ці події мені накладаються на моє капеланське служіння, коли відбувалася окупація Криму і треба було їхати на Херсонщину, в Донецьку чи Луганську область. А тут таке дежавю. Хоч і вже не військовий капелан і займаю іншу роль у Церкві.

24 лютого. Це повідомлення застало мене у Києві, в себе вдома. Коли до мене телефонує мій побратим із Департаменту військового капеланства Олександр Іванович Мельник і каже: «Отченьку, ви те саме чуєте, що і я? Вибухи!». «Так, – кажу, – вибухи! Це працює наше ППО, бо ще нічого не падає по Києву і не бачимо». Так він колись до мене дзвонив, коли тривав Майдан. Здавалося, що найболючішим моментом було будити дружину і казати що, все таки, війна розпочалася. Але ще болючіше було йти і будити сина. Колись я втікав від нього в АТО. Він був ще маленький. А тепер треба було казати сину: «Прокидайся, і будете зараз евакуюватись, бо тато залишається в Києві». Такими були перші миттєвості цієї фази війни.

 

– Очевидно, що найпершим завданням Церкви є служіння. Беручи до уваги його основну мету,  наближення людини до Бога,  здійснюється воно різними способами, зважаючи на обставини та «знаки часу». Яким чином із початком війни змінилося служіння Церкви? Що першочергово сьогодні робить Церква?

– Служіння Церкви не надто змінилося. Церква має свою основну класичну роль – пасторальне служіння, тобто піклування про душу людини. І тут пригадаю цікавий момент, який стався тоді, коли ми відвідували з Блаженнішим Святославом наш Чернігів і отців редемптористів, які там служать. Приходить жіночка. Отці подумали, що вона прийшла по допомогу, їсти хоче. Тому її запитали, чи потрібна матеріальна допомога. А вона каже: «Та ні! Я хочу посповідатися».

Найперше, що робить Церква – це душпастирське служіння, пасторальна діяльність. Людина – це є духовне і матеріальне створіння. Наше тілесне єство також може отримати рани; тілесне потребує їжі і пиття. Із настанням нової фази війни ми сьогодні зустрічаємося з великим числом переселених людей, з воїнами нашої країни, які потребують помешкань, харчів, які потребують підтримки, прийняття. Це служіння завжди було у Церкві, бо Церква мала окремі інституцій, які здійснювали соціальне служіння.

Наша Церква створила через Керівний центр Патріаршої курії Карітас України. Відтак створювалися єпархіальні і парафіяльні осередки Карітасу. Ба більше, соціальне служіння розподілене між окремими структурами, які у нашій Церкві є чітко визначеними. Але тут раптом – такий величезний масштаб! Війна Росії проти нашого народу показала нам, що одна інституція нездатна відповісти на цей виклик часу, коли приходить настільки велика кількість людей. Таким чином, кожна парафія стає місцем, де є не тільки душпастирське служіння, але є і соціальне служіння. І тут певним чином підсвітилася оця друга роль. І хоч вона була завжди, зараз вона стала видимою і дуже потрібною.

– Які механізми взаємодії вдалося запустити Українській Греко-Католицькій Церкві у відповідь на теперішні виклики? Здається, що при ній діє відразу декілька ініціатив: Антикризовий центр, центр взаємодії «Мудра справа» та логістичний штаб?

– Спробуємо трохи окреслити, як воно усе насправді виглядає. Церква діє через різні інституції. Я згадував про те, що основною є Керівний центр Патріаршої курії, що є виконавчим органом церковної влади і тому саме він засновує різні додаткові інституції, які потрібні для тих чи інших потреб і викликів часу. Однією із таких інституцій є Патріарша фундація «Мудра справа», яка на сьогоднішній день у часи війни набирає повноцінних обертів.

Ми також маємо інші інституції: фонд Шептицького, фонд Архистратига Михаїла. Кожен із них має певну свою роль. Якщо говорити про фонд Архистратига Михаїла, то він сфокусований на підтримці військового капеланства чи на підтримці військових і членів їхніх сімей. Фонд Шептицького сконцентрований на внутрішній пасторальній діяльності. Натомість Патріарша фундація «Мудра справа» скерована на суспільство, ба навіть на трансформацію українського суспільства задля більшої співпраці назовні із громадянським суспільством. Тому при Патріаршій фундації «Мудра справа» були створені декілька проєктів.

Відвідуючи наші єпархії в центральних, східних та південних областях, чи навіть на західних областях, ми бачимо колосальну потребу у продуктових наборах. Люди чергами звечора займають черги, бо знають, що приїде до Харкова, до нашого катедрального храму допомога і вранці її будуть роздавати. Ми побачили справді велику потребу в харчах. На самому початку війни люди так кинулися допомагати, що віддали все, не залишивши для себе нічого. Дякувати Богу, ми запустили ініціативу, спрямовану на це. Ми знайшли тих перших жертводавців, які нас підтримали. Це – владика Борис Ґудзяк із Філадельфії, отець Тарас з Відня. Вони підтримали створення продуктових наборів. Зараз ми шукаємо інших додаткових партнерів, щоб можна ще більше це реалізовувати. Один продуктовий набір передбачений для сім’ї на 2 особи, і ним можна прохарчуватися упродовж тижня часу. Там є найнеобхідніші речі: олія, крупа, консерви – рибні, м’ясні, овочеві, та інше.

Окрім того, ми як Антикризовий центр бачимо потребу не тільки у продуктових наборах. Патріарший паломницький центр зараз не возить людей у паломництва, бо триває війна. Сумніваюся, що зараз є бажаючі поїхати в паломництво, мандрівку за кордон. Але водночас є автобус і персонал, який може возити людей. І він возить тих, які сьогодні приїжджають з різних міст України, чи то зі сходу, а чи з центральної України. Їх привозять на захід і розміщують у наших церковних помешканнях, поселяють та піклуються. Також і цей наш проєкт підтримав владика Борис Ґудзяк з Філадельфії.

Також у нашій Церкві існує Логістичний центр. Ми побачили, що на початку війни існував великий хаос щодо допомоги. Це дуже природньо і нормально. Всі хотіли допомогти. Зараз допомога з-за кордону значно зменшилась. Якщо раніше кожного дня ми приймали у Логістичному центрі 2 фури вантажу, то зараз 1 фура на тиждень. Спілкувалися про це з єпископами і вони підтвердили, що таке зменшення відбувається у кожній парафії. Саме зараз ця акція допомоги закінчується. Проте, на початку існував цей хаос: так багато всього допомагали і тому треба було створити логістичні центри. Вони створювались по різних регіонах України. Туди прибуває допомога і відтак ці необхідні речі, продуктові набори чи інші засоби везуть і доставляють до тих віддалених населених пунктів, де є найбільша потреба. Я самостійно ці маршрути проїжджав і дивився на ті звільнені від окупації населені пункти. Вони насправді дуже потерпіли і потребують того, щоби через наш Логістичний центр туди можна було приїжджати і доставляти допомогу.

– Як сьогодні виглядає співпраця із міжнародними партнерами? Адже судячи із новин, сьогодні увесь світ виявляє зацікавленість Україною. Що насамперед ми, тобто кожен на своєму місці, повинні їм доносити?

– Насправді, ми маємо дуже багато партнерів, які сьогодні підтримують Україну. Це партнери внутрішньоцерковні і партнери зовнішні, які через нашу Церкву хочуть допомагати найбільш потребуючим верствам населення. Я вже згадав про наших двох партнерів з Філадельфії та Австрії. Також варто згадати про Німеччину. Владика Богдан Дзюрах на початках підтримав і переслав кошти для того, щоб ми могли діяти і служити. Також з Італії від владики Діонісія Ляховича прийшла допомога. Окремо надійшла допомога із Пармської єпархії від владики Богдана Данила.

Також ми маємо зовнішніх партнерів, які є нашими друзями. Серед них – «Церква в потребі» («Kirche in Not»). Вони надзвичайно чутливі. Вони добре розуміють, що для того, щоби Церква могла допомагати людям, то як інституція повинна бути спроможна це робити. Отож, має бути забезпечення священнослужителів та створення інституцій. Вони відразу відгукнулися і допомогли нам. Також варто згадати про «Реновабіс», австрійський «Портикус» та Католицьку єпископську конференцію Канади. Справді сьогодні багато наших партнерів відгукнулися, забезпечивши нашу інституційну спроможність задля соціального служіння, проєктів та душпастирської роботи. Ще один важливий момент: щоб священики ефективно допомагали на місцях, їм потрібно, скажу так, «колісницю», тобто транспортний засіб, щоб можна було довезти допомогу. Тому нам потрібно було оперативно у певних віддалених місцях надати їм автомобілі. Отож, партнерів сьогодні є дуже багато.

Ще одним з таких суттєвих наших партнерів, які нас підтримують, є Лицарі Колумба. Коли розпочалась війна вони надали 1.000.000 $, щоб різні наші інституції почали запускати різнобічну підтримку. Пізніше вони виділили ще пів мільйона через Церкву, щоб допомогти потребуючим. Це насправді наш надійний хороший партнер, який відчуває Церкву, болі нашого народу і наших вірних.

Варто також згадати і про внутрішньоукраїнських партнерів. Фонд Арсенія Яценюка на початках надав допомогу через наші церковні інституції. Фонд Олександра Шевченка також через церковні інституції надав допомогу. На початках мобілізація була дуже потужна і зараз ми стараємося об’єднуватися заради допомоги. Це так чудово, що ми вміємо об’єднатися і надати допомогу! Я завжди повторюю своїй команді, і це буде стосуватися всіх: від нашої ефективності сьогодні залежить не тільки добробут людини, але навіть і життя. І чим ефективніше працюємо сьогодні, чим більше ми об’єднуємося, тим краще. Світ сьогодні це – мережевість. Це – світ зв’язків і комунікації, що дає нам більше можливостей. Виглядає, що це частина нашого генетичного коду: ми швидко об’єднуємось, швидко напрацьовуємо варіанти і йдемо служимо разом.

– Неодноразово наші державні та церковні очільники наголошують на тому, що цю війну веде увесь український народ. Ми також бачимо зміну наративів російської пропаганди щодо того, хто є їхнім противником: спочатку це була державна влада, а вже у скорому часі  кожен українець. А це означає, що наближення нашої перемоги  це наше спільне завдання. На Вашу думку, що повинен у такому разі робити пересічний християнин та вірний нашої Церкви для її наближення?

– Ми уже в деяких місцях чуємо ці слова про перемогу. Особливо це чути у Києві, коли слухаєш про те, як звільняли Бучу, Ірпінь чи інші населені пункти. Ти розпочинаєш усвідомлювати, що перемоги уже є. Можливо, вони ще маленькі, але вони вже приходять. На самих початках ми навіть не думали про це, хоча і молилися. Ми вірили. Ми знали, що Україна витримає. Ці перемоги відбулися, і ці перемоги вже є.

Дуже важливо, щоб ми сьогодні розуміли те, що війна в Україні – це боротьба добра проти зла. Батько брехні – це диявол і все, що ми слухаємо і що говорять по ту сторону російського кордону нас дивує. Ми дивуємося тому, наскільки вишукано можна обманювати і говорити неправду. Це показує насправді, що це зло, а ми стоїмо на стороні добра. Можливо, терпимо, нас болить, нас розпинають. Ми сьогодні вмираємо, але ми точно йдемо до воскресіння, а зло іде до смерті назавжди. Нам головне тепер не піти за сценарієм зла і злом на зло відповідати. Будучи християнами, ми повинні йти до справжньої перемоги. У нас на просфорі написано: Ісус Христос – Перемога. Тому коли ми готуємо до Літургії Тіло Христа, ми вже йдем до перемоги. Ми переможемо. Головне, щоби наш дух залишався чистим світлом у напрямку до добра.

– З іншої сторони, багато людей сьогодні відчувають себе ображеними на Бога, не розуміють Його місця у цій війні і тому відходять від віри. Ще більше ці почуття загострилися після моторошних кадрів із Бучі, Бородянки, Ірпеня, Маріуполя. Подорожуючи цими місцями, бачачи все на власні очі, які відповіді Ви знаходите для себе? Де черпаєте силу не опускати рук?

– Дуже показовим є те, що коли ми відвідали Ірпінь після його звільнення, ми їхали з Блаженнішим Святославом та нашою командою і нам не хотілося говорити упродовж цілого дня. Оці перші дні: з однієї сторони ти їдеш і дивишся на російських солдатів з технікою, що продовжують лежати на дорозі, а з іншої – ти дивишся на братські могили, де вже лежать наші мирні люди. Це наслідок цієї війни, війни тих російських солдат. Саме через них там опинилися наші люди, через т. зв. «визволителів». Ти багато речей собі не можеш пояснити, особливо, коли до тебе телефонують і питають, як можна це пояснити? Єдине, що дає сили і розуміння, що з тими людьми в братських могилах лежить Ісус Христос також розіп’ятий. Коли він лише прийшов дитятком у світ, його вже хотіли вбити. Його бичували, розпинали, Він помер за гріхи, і зробив це, бо переживав і зараз переживає. Але водночас Він нас веде до воскресіння і це дає силу усвідомити, що потрібно йти дальше.

Ми бачимо великі подвиги тих самих людей, їхню віру, їхні переконання. Переконання однієї бабці 1938-го року, у якої вже немає хати. Залишилася лише піч. І вона каже: «Я вірю, я маю надію, не опускайте руки!» І раптом ти дивишся на оцих поважних людей, які втратили все. Адже їм три пенсії треба зібрати, щоб лише двері купити. Очевидно, що допоможуть. Але ця віра дає силу йти дальше.

І також наші захисники. Вони бачать, вони захищають свій народ. Вони люблять його. Так разом і у вірі ми йдемо до перемоги.

– Під час Ваших подорожей у минулому окупованими територіями нашої держави Ви зустрічаєтеся із багатьма людьми. Чим вони діляться з Вами? Які історії Вас особисто вразили?

– Багато історій слухаєш. Адже так важливо не просто привести допомогу, а сісти з тими людьми і поспілкуватися, почути їх. Вони насправді мають що сказати, вони мають чим поділитися. Ті переживання їхні… Вони стали для нас моментами великого болю, але і свідченнями звитяги і натхнення. Як люди могли це все пройти і витримати?

Дуже болючим моментом для мене був той, коли ми їхали на звільненій Чернігівщині. Ми зупинилися і побачили бабцю. Вона просто стояла біля своєї фіртки на подвір’ї і ми підійшли до неї. У неї страшне пережиття: ще декілька днів тому тут їздили росіяни. Люди ховалися і не відкривали дверей. Найбільше, що мене зачепило, це те, як бабця сильно плакала. Росіяни застрелили корову і замінували поля. Ви тільки уявіть: це сталося в селі. І тепер вона не має того, що її годує. І насправді це плач старшої жінки, яка на тих землях ще точно пам’ятає Голодомор, пам’ятає Другу Світову війну. І сьогодні вона пройшла такі жахливі обставини життя. І це не тільки вона. В її особі говорю про мільйони людей. І ти думаєш: за що цій людині на долю випало стільки біди?

Серце розривалося, коли ми побачили дівчинку з її бабцею. Ми мали подаруночки від німецьких дітей. Діти в Німеччині запакували їх для діток в Україні. Це були індивідуальні пакунки з листівками. Я даю цей дарунок тій дівчинці, а вона з обережністю його взяла. Діти ідуть до тебе із великою обережністю, бо нещодавно тут ходили російські солдати. Тому діти залишаються переляканими. І бабця розповідає: «Вона мене просила, щоб російські солдати, нас не вбивали». ХХІ-е століття. Це болить.

Таких прикладів є багато і їх треба записувати. Коли ми відвідуємо наших священників і вони розповідають, що люди вижили, люди врятувалися. Хтось ішов 30 кілометрів пішки до Броварів, де їх нагодували, обігріли, прихистили. І таких випадків мільйони. Є болючі, але є й ті, які надихають, щоб жити дальше.

– Як і велика кількість організацій та інституцій, Церква сьогодні активно включилася у боротьбу із гуманітарною кризою. Що може Церква дати більше, аніж світські чи державні інституції, подаючи допомогою потребуючим?

– Я б не говорив тут про те, що може зробити Церква ще більше. Кожен на своєму місці робить все, що може. Церква – це інституція, до якої є довіра. Вона є мережею. По своїй мережі Церква може досить швидко мобілізовувати закордонні єпархії. Може також надати допомогу і бачити найбільш потребуючих людей. Тому через цю комунікацію всередині, через нашу мережу, ми можемо дуже швидко організовуватись і надавати ефективну допомогу тим людям, які найбільше цього потребують.

Я вже сьогодні згадував про те, що це відбувається у світлі закликів митрополита Андрея Шептицького до об’єднання, до колаборації, до запуску цих процесів. Дуже важливо, щоб ми об’єднувалися. Чим більше ми об’єднуємося, тим більше ми бачимо.

Сьогоднішній світ є світом високих технологій. Ми можемо відслідковувати гуманітарну допомогу. Всі в один момент кинулися допомагати тільки Бучі та Ірпеню. Натомість інші села, дуже віддалені і непулярні, не підтримали. А там могло потерпіти ціле село. У нас таке часто трапляється, коли є один герой і йому всі допомагають, а є ще сотня героїв, про яких не згадали. І тому є таким важливим цей об’єднаний формат, щоб допомогти всім по максимуму.

– Розкажіть про найяскравіші приклади соціального служіння УГКЦ сьогодні.

– Я би зараз відмітив цей гарний проєкт із продуктовими наборами, який ми започаткували. Його цінність полягає також в тому, щоб ми підтримували свого виробника в Україні. Йдеться про церковних соціальних підприємців, які виготовляють макаронну продукцію, чи добувають воду, а чи роблять якісь інші продукти харчування. Ми можемо підтримати свого виробника у такий спосіб, аби надати робочі місця, щоб в Україні люди могли працювати. І це все йде на розвиток економіки і підтримку тих, які найбільше потребують.

Але наступний наш крок на нас ще чекає. Ми скоро перейдемо на етап «після війни». На нас так багато чекає. Створення робочих місць, нових соціальних підприємств, які ми будем запускати вже через Патріаршу фундацію «Мудра справа». Ми вже мали і напрацювали багато різних ідей із нашими активними священниками. Зараз це все стає ще актуальнішим, а навіть набуває нових масштабів. Так будемо разом йти до відбудови нашої країни.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць