Ваше Блаженство!

Як православні християни, діти українського народу і громадяни своєї країни, ми не лишаємося осторонь хвилюючих подій, відлуння яких сягає далеко за межі України. Ми живемо в умовах кривавої війни, яка щодня забирає життя наших братів і сестер. Жорстока дійсність вимагає від нас і жорсткої риторики, усе має бути названо своїми іменами і голос Церкви має звучати не інакше як пророчий голос.

Найперше зазначимо, що неприязнь до націоналізму – і саме українського націоналізму – настільки глибоко увійшла в плоть і кров вірних УПЦ, що ми навіть не помітили, як зростили у своїх рядах відверто російських націоналістів: кліриків та мирян, для яких не лише суверенітет України та автономія УПЦ не є цінністю, але які співчувають тим, що бажали б позбавити безцінного дару від Бога решту українців. Латентні російські націоналісти щонайменше лояльно поставилися до окупації України на півдні та кривавого заколоту сепаратистів і диверсантів на сході. Більш свідомі з них, миряни виявляли дієву підтримку "ополченцям" чи навіть ставали в їхні ряди, клірики благословляли озброєних бандитів, молилися за їх перемогу або й навіть очолювали збройні угрупування. Треба визнати, що реакція на це місцевих єпископів та священноначалія УПЦ в цілому була і залишається щонайменше недостатньо рішучою. Наслідком такої непевності, а подекуди і бездіяльності, як раз і стали випадки агресивного поводження деяких бійців АТО з окремими священиками (про що згадували Ви у відповідному зверненні). Випадки переходу священиків та громад в юрисдикцію УПЦ-КП мають у своїй основі ті самі причини. Несвоєчасне мовчання як зло породило інше зло, і провину ми схильні вбачати насамперед в діях неадекватних кліриків, у бездіяльності ієрархів УПЦ, аніж в нестриманості бійців чи "прозелітизмі" представників КП.

Зауважимо, що відповідні заяви від імені Церкви таки лунали. Але, на жаль, іноді вони були несвоєчасними, не достатньо рішучими, не в повній мірі репрезентативними. Так подекуди потрібне і своєчасне слово ми чули з уст речника УПЦ (нині відстороненого), або ієрарха, який опікується військом, іноді знаходили його у зверненнях ВРЦіРО, скріплених підписом нашого Предстоятеля. Натомість в офіційних заявах УПЦ, не кажучи вже про заяви місцевих єпископів, часто бракувало чітких визначень та декларування конкретних заходів щодо виходу з кризового становища. Такими конкретними заходами могли б успішно слугувати анафеми, проголошені усім, "хто незаконно тримає в руках зброю" і тяжко погрішає проти Євангелія, законів України та міжнародного права. В історії Церкви анафеми бувало застосовувалися не за призначенням, але тепер саме час вдатися до дієвих ліків, які спричиняться до вщухнення військового конфлікту і загоять церковні рани.

Те, що у нас нерідко називають братовбивчим протистоянням, має бути назване війною, і аж ніяк не громадянською. Участь політичного керівництва, спецслужб і навіть регулярних військ РФ у цій війні беззаперечна для кожного, хто бажає бачити і розуміти. Попри те, що Українська Православна Церква послідовно відстоює ідею цілісності і неподільності України, українці досі не почули офіційного рішучого засудження Церквою окупації Криму та спроби відторгнення інших областей України. Це дивує, адже ми вшановуємо святителів, що відлучали від церковних таїнств імператорів та імператриць, котрі зневажали народ і церкву, натомість наше священноначаліє не наважується оголосити анафему навіть іноземним панам, що загарбують надбання народу України і ранять тіло Церкви. Жодним чином це не свідчить про розважливість та високу духовність ієрархів. Беззаконне відчуження частини території України має бути назване окупацією, а Російська Федерація має бути визнана країною-агресором.

На початку березня цього року, у самий розпал спецоперації російських спецслужб з окупації Криму, Ви, як місцеблюститель Київської митрополичої кафедри, зверталися до президента РФ Путіна і патріарха РПЦ Кирила з проханням всіляко посприяти деескалації конфлікту і запобігти розділенню України. Обидва звернення були дуже своєчасними, але, на превеликий жаль, адресати не зважили на Ваші вмовляння і не запобігли протизаконному силовому відторгненню Криму від України. Далі більше – страх відторгнення навис над іншими регіонами, а існування України як суверенної держави опинилося під загрозою. За Богом дане право мирно жити у своїй країні в законних її кордонах безвинно гинуть до сьогодні наші військовики і мирне населення.

У згаданому зверненні до президента РФ Ви висловилися, що “знаєте його як православного християнина”. Це було невиправданим перебільшенням. Г-на Путіна натомість треба віддати анафемі, як винуватця й відповідального за нинішню війну та за злочини проти людяності.

Щодо патріарха Кирила, то сказати, що він нічого не зробив, аби запобігти війні чи зупинити її, – це не сказати нічого. Кров не лише українців, а й громадян РФ – найманців і кадрових військовиків – зокрема на його руках. Патріарх не лише створив надійний тил для кремлівського агресора, але й опустився до відвертого наклепу на українців, адже особисто неодноразово озвучив на увесь світ ту брехню, яку раніше поширювали офіційні та неофіційні речники патріархії. Зокрема про те, що, начебто, в Україні триває громадянська війна, джерелом якої є ніхто інший як уніати та розкольники, що всюди сіють лише ненависть та ворожнечу і протистоять вірним нашої церкви. Наклепами, облесливими промовами, проповіддю ідеології "руського світу" (стрижнем якої є гіпертрофований російський націоналізм, поєднаний з нездоровим есхатологізмом та іншими -ізмами) патріарх не зупиняє війну, а підливає масло у її всепоглинаючий вогонь. Жодному ієрарху ми не дозволимо безвідповідально зводити наклепи на наших братів та сестер, хай навіть таких, що не належать до нашої церкви.

Не великий господин і не отець нам патріарх московський. Ми не згадуємо його за богослужінням, як не згадують його на багатьох інших парафіях. Не бажають чути імені патріарха під час церковних служб тисячі громад УПЦ, але настоятелі не наважуються припинити його поминання, тримаючись "передання старців" всупереч докорам совісті і здорового глузду. Просимо Ваше Блаженство внести ясність у ситуацію, що склалася, і рекомендувати священнослужителям УПЦ обмежитись поминанням імен місцевого єпископа та Предстоятеля УПЦ.

Ми виступаємо рішуче проти насаджання ідеологій та політичних схем, замімікрованих під проповідь християнства. Проповідь Євангелія і проповідь винятковості тієї чи іншої цивілізаційної моделі несумісні. Проповідь вчення Христового і проповідь ідеалів "руського світу" так само несумісні. Ні проросійській (проруській, панславістській), ні прозахідній риториці не місце у наших храмах, у церковних постановах та церковних ЗМІ. Так само риторика в ключі "анти", риторика протиставлення "цивілізації добра" та "цивілізації зла" для нас неприйнятні. І якщо ми, українці, не здатні зупинити потоки свідомості, що, тісно сплітаючись, линуть з Кремля та Чистого провулку, то принаймні на своїй землі і з уст наших ієрархів та кліриків ми бажаємо чути лише слово творче, об’єднуюче та будуюче, без приниження "бездуховного Заходу" (бо це неправда) та звеличення "святої Русі" (бо це ще більша неправда). Зауважимо, що саме неправда, твердо засвоєна простодушними та нерозважливими людьми, сподвигла сотні і тисячі з них взяти в руки збою, щоб убити українця на його ж святій землі, і лише тому, що неправда, як породження диявола, зобразила українця фашистом, людиноненависником, безбожником і запроданцем.

Разом з мільйонами православних українців вважаємо, що сам Бог підводить нас до тієї межі, коли подібно до Авраама і Лота, шляхи котрих в якийсь момент розійшлися, – не для того, щоб розірвати їхні стосунки, а саме щоб їх зберегти і кожному здійснити власне покликання, – історичні шляхи УПЦ та РПЦ мають остаточно розійтися, аби кожна з церков виконувала своє покликання у світі успішно, не спотикаючись на каменях ідентичності.

Згадаймо текст постанови Священного Синоду РПЦ про визнання автокефалії Грузинської Православної Церкви:

«Не имея оснований входить теперь в разбор всего, что с тех пор говорилось и писалось за и против грузинской автокефалии, и оставляя без внимания всякие взаимные счеты, подозрения, предубеждения и печальные недоразумения, мешавшие беспристрастному подходу к данному вопросу, мы теперь имеем счастливую возможность ограничиться лишь самым главным и существенным: по церковным правилам (Всел. IV, 17 и др.), церковные границы должны следовать за государственными».

Отже, лишивши у минулому всіляку упередженість та особисті амбіції, треба визнати, що УПЦ не лише має усі підстави для отримання цілковитої незалежності, але більше того – цього потребує від нас строге слідування канонічному праву Церкви.

Ми пам’ятаємо, що у листопаді 1991-го року воля переважної більшості ієрархів, кліриків, ченців та мирян, що представляли Собор УПЦ, була у тому, щоб випросити у Московської патріархії дарування автокефалії. І це прохання таки було передано в Москву, і розгляд його було відкладено до зібрання Помісного Собору РПЦ. Щоправда після того Помісні Собори збиралися, але згадане прохання не розглядалося. Просимо Ваше Блаженство посприяти тому, аби прохання про дарування цілковитої самостійності нашій церкві було розглянуто Московським патріархатом, а за потреби і Вселенським патріархатом, якнайшвидше.

Ми усвідомлюємо і те, що дарування автокефалії утруднюється зокрема з причини розділеності українського православ’я. Розуміючи, що причина цього розділення не в одній зі сторін конфлікту, а неодмінно в кожній зі сторін (долю провини можна оговорювати окремо), слід виявити всю можливу для Церкви ікономію, поблажливість та протягнути руку помочі нашим братам і сестрам поза УПЦ. Нам не треба боятися вибачитись за минулі і нинішні гріхи, навіть якщо ми у серці вважаємо, що наші провини неспівмірні з їхніми. Христос, що умиває ноги грішникам, являє нам приклад дієвої любові, яка здатна підкорити серце брата. Просимо Ваше Блаженство зробити усе можливе і навіть неможливе для якнайшвидшого загоєння рани церковного розколу.

Знову і знову просимо Ваше Блаженство невпинно і невтомно давати архіпастирську оцінку усім кричущим і суспільно значимим випадкам порушення Божих заповітів та невід’ємних прав громадян України. Спонукайте наш єпископат тримати руку на пульсі подій та відповідно реагувати на виклики часу. Серед багатьох явищ, відповідальну оцінку яким мають дати наші ієрархи, можна згадати сам факт існування так званих "православних армій" на сході нашої країни, факти відкритої дієвої підтримки їх кліриками та монастирями РПЦ, факти проведення сепаратистами безбожних "парадів ганьби", факти відчуження і привласнення борцями проти України майна мешканців Донбасу, факти свідомого знищення ними ж інфраструктури та стратегічних промислових об’єктів регіону тощо.

Очікуємо чергових звернень священноначалія з приводу насилля на ґрунті релігійної та ідеологічної нетерпимості (маємо на увазі пограбування, викрадення, катування, вбивства бойовиками "розкольників", "сектантів", "бендерівців" та ін.), а також звернень на захист прав і свобод кримців, що нині терплять утиски (якщо не сказати гоніння) з боку окупаційної влади.

На решті, просимо дати оцінку діяльності самозваного "офіційного сайту УПЦ" і такої ж фантомної "прес-служби УПЦ" на чолі з В. Анісімовим, котрому Ви не так давно давали інтерв’ю. Вважаємо факт безвідповідальної багаторічної діяльності цієї структури ганьбою для нашої церкви і нашого священноначалія.

Вам, блаженніший владико, промислом Божим судилося бути Предстоятелем церкви, на Вас покладено великий тягар відповідальності за її сьогодення і майбутнє. Пастирська турбота про вірних і християнська любов до “зовнішніх”, мудрість і виваженість у рішеннях, але водночас рішучість і безкомпромісність, коли це необхідно, – усе це якості, без яких архіпастирське служіння немислиме. І це саме ті якості, котрі бажає бачити у Вас Ваша паства.

Можливо, тон нашого звернення є доволі різким, проте продиктовано це не зухвальством, а болем за долю нашої церкви і нашого народу. Сподіваємося бути почутими. Залежно від того, як розгортатимуться наступні події, цей лист від нас може бути не єдиним і не останнім.

Дане звернення вважаємо відкритим, його текст публікуємо на інтернет-сторінці нашої парафії.

Настоятель та парафіяни Димитріївського храму с. Вишнів Ківерцівського р-ну Волинської обл..

29 вересня 2014 року

(Підписи двадцяти парафіян).