Апостольський Нунцій в Україні Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті був особисто знайомий з Блаженнішим Любомиром із 1985 року. На прохання «Обозревателя» він поділився своїми спогадами про цю велику людину.

«Для мене його присутність була дуже близькою. Я знав його з 1985 року ‒ із того часу, як почав працювати у Ватикані. Він дуже часто приходив у Конгрегацію для Східних Церков, коли був студитом (монахом Студійського статуту. - Ред.) в Castel Gandolfo. Пізніше я став свідком відновлення його пастирської діяльності в Україні як єпископа.

Його присутність на цій посаді була дуже бажаною Святим Престолом. Я дуже добре пам'ятаю ті дні і ті почуття, які відчували всі, зокрема святий Іван Павло II, а також кардинал Сільвестріні, який на той момент був префектом Конгрегації для Східних Церков.

У всіх було розуміння того, що відправити Любомира Гузара в Україну означало зробити великий внесок для відродження і розвитку Церкви в Україні.

Потім я був присутній на його інтронізації, коли він став Верховним Архиєпископом ‒ на цій події я представляв Конгрегацію для Східних Церков.

Коли я став заступником секретаря цієї Конгрегації, він дуже часто приїжджав до Риму, ми говорили про ситуацію в українській Церкві, про співпрацю й допомогу.

Наші відносини перервалися, коли мене призначили Апостольським Нунцієм у 2001 році і відправили на Кавказ. А потім ми знову знайшли одне одного тут, в Україні, коли мене призначили Апостольським Нунцієм в Україні.

Ми зустрілися як справжні старі друзі, так, ніби ніколи не розлучалися. Це було дуже прекрасно, хоча стан його здоров'я тоді вже був дуже важким.

Я багато разів приїжджав до нього, щоб привітати з різними святами або порадитися з того чи іншого приводу. Одного разу він особисто приїхав у Нунціатуру, незважаючи на те, що йому було надзвичайно важко пересуватися.

Я завжди ставився до Блаженнішого як до людини високих моральних якостей. Його мова, глибина слів, мудрість думок ‒ все це свідчило про глибоку чернечу основу.

Дуже добре пам'ятаю його виняткову доброзичливість і делікатність. Коли він звертався до мене з проханнями, вони завжди були сформульовані вкрай делікатно: «Якщо можна...», «Не могли б ви...». І кожного разу, коли щось було зроблено, він дзвонив і щиро дякував за це. Після богослужінь, на яких я був присутній, він також завжди особисто дякував мені. Все, що він робив, було пронизане величезною повагою до людей.

Ще один аспект, який мене завжди вражав у ньому ‒ це його здатність говорити на історичні теми в контексті України. Він був людиною, яку дуже добре розуміли навіть невіруючі. Він був яскравим прикладом того, кого Папа сьогодні міг би назвати неклерикальною людиною. Його вирізняла безпосередність у спілкуванні з іншими, особливо щодо спільних цінностей.

Але найбільше мене вразила одна річ, яку він мені одного разу сказав. «Знаєте, я все менше розумію політичні речі в Україні. Але я відчуваю, що у мене є один обов'язок: обов'язок молитися. Зараз у мене є багато часу. Я вже не можу робити багатьох речей, але ніхто не може відняти у мене цієї можливості: молитися за свій народ».