Вінницький замок та єзуїтський монастир у ХVII столітті
  • Птн, 05/08/2016 - 14:18

      Археографічні згадки про Вінницький замок також відносяться до періоду козацького повстання 1648-1657 років, яке у польській історіографії називається «Хмельниччина».

      Як було зазначено вище, в українських та польських архівних установах відсутні матеріали з приводу історії Брацлавщини часів «Золотого спокою» 1638-1648 років, що не дає нам змоги однозначно судити про ті етнополітичні та соціальні процеси, які відбувалися в Вінниці перед козацьким повстанням. Слід лише відзначити, що шляхта та міщанство Вінниці самі не були однозначними в оцінці дій Богдана Хмельницького. За твердженнями В. Отамановського міщанство у більшості своїй підтримувало козаків. Однак ця думка, на наш погляд, потребує більш детального обґрунтування й перевірки.

      Справді однозначним є лише те, що вже в квітні 1648 року гарнізон Вінницького замку приводиться до стану повної бойової готовності. Міський гарнізон на той час складався переважно з реєстрових козаків і драгунів-русинів. Були сформовані і окремі шляхетські загони (пізніше названі ополченням). На кошти магістрату проводиться ремонт міських валів та Мурів.

      Однак, після оголошення звістки про перемогу козацько-татарського війська над регулярними частинами В. Потоцького під Жовтими Водами та М. Потоцького під Корсунем – Брацлавщина вибухає. Костомаров з цього приводу зазначав, що селяни покидали свої маєтки, вбивали панів і тікаючи до лісів створювали повстанські загони. Вже наприкінці травня 1648 року Брацлавський, Барський, Шаргородський, Могилівський повіти кишіли бунтівниками. Багато було і, так званих, «дейнек», які вбивали й грабували усіх без розбору.

      Життя у воєводстві ставало все більш напруженим та небезпечним. Шляхта, тікаючи від селян, стікалась до таких оборонних пунктів як Брацлав і Вінниця. У стінах Вінницьких Мурів та Вінницького замку намагалися знайти притулок тисячі біженців переважно польського та єврейського походження. Підтвердження цьому знаходимо в працях М. Костомарова та М. Грушевського.

      Вже на початку червня 1648 року на територію Брацлавського воєводства вступають повстанські війська під командуванням Максима Кривоноса. Вони одразу обростають величезною масою українських селян та міщан, досягаючи своєю чисельністю цифри в 20 тисяч чоловік. Протягом кількох днів Кривонос повністю опановує терени Брацлавщини і без суттєвих зусиль здобуває такі стратегічні оборонні центри як Брацлав, Шаргород, Дашів, Черленків, Могилів, Ямпіль. Повстанці взяли створили два «кільця»: кільце навколо Бару та кільце навколо Вінниці.

      Населення більшості захоплених Кривоносом містечок було нещадно знищене. Це наганяло справжній жах на оборонців Вінниці. Більша частина козацько-драгунської залоги міста подалася до Кривоноса, тоді як місцеві поляки приготувалися захищатись. Проти оборони виступали вінницькі міщани, які і відкрили міські ворота козакам. Залога Вінницького замку склала зброю 1 липня 1648 року.

      Відсутність організованого спротиву та міщанська ініціатива відчутно позначились на долі міста, яке не було піддане руйнації. Козаки досить толерантно поставились до місцевих євреїв та поляків. Не було зруйновано єзуїтський колегіум, католицький монастир і костьол.

      Простоявши на території Вінниці протягом кількох тижнів Максим Кривоніс з головними силами вирушив в напрямку Бара. У Вінниці ж згідно з універсалами Богдана Хмельницького розпочалось формування нової «козацької» адміністрації. Брацлавське воєводство ділиться на Могилівський, Брацлавський і Кальницький полки. Вінниця передається у склад Кальницького полку, який очолює командир нової замкової залоги Остап Вінницький.

      По завершенні Брацлавського походу Максима Кривоноса, «зачисткою» Брацлавщини від шляхти займались полковники І. Ганжа та О. Вінницький. Останній, до речі, відзначився здобуттям Тульчина, в якому було вирізане все населення.

      Наприкінці 1648 року полковою владою регулюються і умовні кордони полку, які було проведено вздовж річки Південний Буг на півдні, вздовж річок Південний Буг і Соб на заході та вздовж Чорного й Уманського шляхів на північному сході. Центром було призначене містечко Кальник до якого з Вінниці перевели адміністрацію та залогу.

      Козацькі залоги було розміщено також в Липовці, Дашеві, Прилуці, Вороновиці, Черленкові. У Вінниці вочевидь була залишена замкова залога, яка містилася на території острівного замку та єзуїтського колегіуму (Мурів). Однак адміністративне, економічне й оборонне становище Вінниці було надзвичайно послаблене переведенням його у ранг сотенного містечка. Вінницьким сотником, комендантом Вінницького замку було призначено Ярему Урошевича, згадку про що знаходимо в «Реєстрі Війська Запорізького» 1649 року.

      За умовами підписаного в 1649 році Зборівського мирного договору, Вінниця і вся територія Брацлавського воєводства офіційно увійшли до новоствореної козацької держави – «Війська Запорозького». На території Вінниччини було заборонено римо-католицьке віросповідання, скасовувалась Берестейська церковна унія 1596 р., заборонялось проживання поляків та використання польської мови в адміністрації та навчанні. Будівлі Домініканського (існував з 1621 року) та єзуїтського монастирів було передано сотенній адміністрації. Єзуїтський колегіум (стараннями старости Яна Ордживольського від 1642 року колегіум носив титул «вищого училища») було збережено, але у зв’язку із скасуванням діяльності на території України «Чину Ісуса Христа», його було передано у власність православної громади.

      Точного підтвердження відшукати не вдалось, але цілком вірогідним виглядає те, що колегіум був реорганізований на основі структури православних братських шкіл і очевидно об’єднаний з православним училищем при церкві святих Кузьми і Дем’яна. Були значно розширені права, зокрема права на власність, православного жіночого монастиря Благовіщення, де з 1645 року також діяв навчальний заклад, який також було приєднано до духовного училища церкви св. Кузьми та Дем’яна. Таким чином, у 1649-1650 роках робиться спроба створити єдиний навчальний заклад у Вінниці, який мав розміщуватися на території міських Мурів.

      Тут слід відзначити, що подібна ідея мала глибоке коріння. У пам’яті міщан ще живими були спогади про існування у Вінниці вищого училища при православному монастирі Вознесіння Господнього, заснованого 1632 року стараннями київського митрополита Петра Могили та руського шляхтича Михайла Кропивницького. У Вінницькому державному архіві вдалось відшукати громадянські акти у яких згадується про це училище, як про «філію» Києво-Могилянського колегіуму (у 1630-1640-х рр. «вищого училища»). Ці матеріали були представлені на ХХІІІ Всеукраїнській історико-краєзнавчій конференції «Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення», що відбулась 20-21 жовтня 2011 року в стінах Вінницького державного педагогічного університету.

      В 1639 році філіал Києво-Могилянської академії у Вінниці припинив свою діяльність і був переведений до Гощі, де отримав набагато більш вільніші умови для розвитку та оновлення навчальних програм.

      Так чи інакше, але процес впровадження у вінницьких Мурах чогось на зразок «вищої освіти» продовжувався протягом 1649-1651 років, коли православним монастирям і церквам були надані величезні фінансові кошти, єзуїтське майно, нові приміщення та всі землі, які починаючи з 1620-х років належали домініканцям та єзуїтам. У православну власність перейшло також кілька селищ вінницької сотні, що раніше були власністю «Чину Ісуса Христа» (Ордену єзуїтів).

      Аналогічні перетворення відбулись у всіх населених пунктах Кальницького та Брацлавського полків. При цьому, було знищено багато католицького духовенства, яке відмовлялось покидати терени Брацлавщини.

      У цей «позборівський» час Кальницьким полковником було призначено Івана Куницького-Яцьківського, який ще в липні 1648 року, у складі військ Максима Кривоноса, брав участь в захопленні Літина, Брацлава та Вінниці. Тут варто відзначити, що деякі дослідники ототожнюють його особу з персоною Івана Богуна, спираючись на приблизно однакові часові проміжки їхнього полковництва на Вінниччині. Відомий історик С. Коваленко з цього приводу пише: «При цьому Іван Куницький-Яцьківський рідко називається за прізвищем, а найчастіше зветься Федоренком або Федоровичем. Так по-батькові міг зватися й Іван Богун. Проте Володимир Кривошея обстоює точку зору, що це були різні особи й Іван Федоренко, Кальницький полковник з «Реєстру Війська Запорізького 1649 року», був саме Іваном Куницьким-Яцьківським».

      Очевидно, що саме за часів Куницького-Яцьківського відбуваються і певні ремонтні роботи у Вінницькому замку та Вінницьких Мурах. В Мурах, замку й у Вознесенському православному монастирі встановлюються гармати і розміщується залога з вінницької сотні та міщан. Реорганізується також вся система міської оборони, яка раніше трималася виключно на Вінницькому замку. Місто відтепер захищають три основні фортифікаційні споруди: замок на острові Кемпа, єзуїтські Мури та Вознесенський монастир. Міська залога та сотенна адміністрація була розподілена між цими трьома пунктами. Місто ззовні оточили системою валів і дозорних пунктів.

      Така заплутана система оборонних укріплень пояснювалась ставкою Богдана Хмельницького на Вінницю, як на основний стратегічний центр колишнього Брацлавського воєводства, що неодмінно мало призвести у майбутньому до спроб відбиття його поляками. Варто відзначити, що гетьман не прогадав і вже з середини 1650 року поляки розпочинають основні приготування до нової війни саме в межах сусіднього Подільського воєводства. Цим зумовлюється і призначення Івана Богуна влітку 1650 року на посаду Кальницького полковника. Знаючи про полководчий талант Богуна, Хмельницький сподівався таким чином організувати дієву оборону Вінниці та брацлавського прикордоння. З цією ж метою брацлавським полковником гетьман затвердив Данила Нечая.

      Наприкінці лютого 1651 року війна спалахнула з новою силою. В обхід міждержавних угод на терени колишнього Брацлавського воєводства вступає 25-тисячне військо під командуванням гетьмана Мартина Калиновського. Його загін складався переважно з частин подільського шляхетського ополчення, придворних козаків, руських драгунів та польської кавалерії, включаючи гусар і рейтарів. Калиновський одразу зумів провести ряд успішних дій по захопленню прикордонних селищ та містечок Брацлавського і Кальницького полків. Калиновському вдалося зайняти великий плацдарм на території Війська Запорозького. Подальшою його метою було розвинути свій успіх в напрямках Вінниці та Брацлава.

      Значною перемогою польської зброї став розгром Брацлавського полку в бою за містечко Красне. Зокрема був вбитий і полковник Данило Нечай. Спаливши по дорозі майже два десятки населених пунктів поляки підійшли до Вінниці. Калиновський вважав Вінницю «ключем» від усієї Брацлавщини. Захоплення цього міста відкривало шляхетським та коронним військам перспективу наступу в напрямку Липовець-Біла Церква-Умань-Чигирин. Здобуття Вінниці на даному етапі було основною метою весняної кампанії М. Калиновського.

      На заваді планам польського гетьмана стояла добре спроектована система міської фортифікації і тритисячний козацько-міщанський гарнізон під керівництвом Івана Богуна.

      Професор М. Подолинний у монографії «Вінниця. Історичний нарис» вважає, що козаки зосередились переважно навколо єзуїтського монастиря, тобто в Мурах. Слід також відзначити, що багато авторитетних академічних джерел, як ось «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область» та «Вінницький замок» М. Білинського підкреслюють, що головним центром оборони був саме Вознесенський православний монастир.

      Так чи інакше, але окрім Мурів та Вознесенського монастиря в обороні Вінниці були використані й інші фортифікаційні споруди, а передусім Вінницький дерев’яний замок на острові Кемпа. Підтвердження цьому знаходимо і в дослідженні М. Білінського, який пише: «Богун, коли дізнався, що з Калиновським сила війська, залишив у Замку залогу (гарнізон), а сам вийшов назустріч полякам…». Отож, маємо підстави вважати, що міський гарнізон полковник Богун рівномірно розмістив у замку, Мурах та православному Вознесенському монастирі.

      На річці Південний Буг козаки прорубали ополонки і притрусили їх соломою. Заманивши невеликим козацьким загоном авангард польського війська, тобто кінноту під командуванням Лянцкоронського на кригу, козаки обстріляли потопаючих в ополонках поляків із замкової артилерії. В цей же момент розгублені сили Лянцкоронського контратакував кінний загін Богуна. У страшній різанині полягла більша частина передового загону Калиновського і кілька гусарських хоругв. Із загону Лянцкоронського не вибрався майже ніхто, окрім нього самого.

      Основній кінноті Калиновського вдалося відбити козацьку атаку і замкнути Богуна в міських стінах. 11 березня 1651 року після невдалого цілодобового штурму розпочалась облога Вінниці.

      За час облоги, Калиновський як мінімум тричі штурмував місто. Найчастіше польські відділи намагалися здобути Вознесенський монастир і острівний замок. В ході кровопролитних боїв Калиновський втратив цвіт своєї кавалерії і близько половини особового складу загону. Втрати Богуна також були значними, враховуючи загальну невелику чисельність його відділів. Сили у козаків були практично вичерпані.

      Поразці Івана Богуна зарадив Богдан Хмельницький, який дізнавшись про облогу Вінниці, вислав місту підкріплення у складі двох полків. Після кількаденних боїв, Калиновський був змушений зняти облогу та відступити. Свіжі сили козаків зуміли наздогнати його під Якушинцями, де повністю знищили польський загін.

      Михайло Грушевський відводить «Вінницькій битві» 11-20 березня 1651 року особливе значення в цілісному контексті козацько-польських воєн 1648-1657 років. Тривала витримка залоги Богуна врятувала від поразки основні козацькі сили, знекровивши поляків, запобігши розвиткові стратегічного успіху Калиновського. Разом із тим бачимо у цій облозі і повну недієздатність польського шляхетського ополчення та недалекоглядність самого Калиновського. Взявши Вінницю в облогу, поляки допустилися серйозної тактичної помилки і цим спричинили подальшу поразку всієї весняної кампанії 1651 року.

      В ході оборони Мури та Вознесенський монастир були сильно поруйновані. Що ж стосується острівного замку, то тут відомостей знову бракує. М. Білінський навіть припускав, що замок з усієї лінії оборонних укріплень зазнав найменших руйнацій.

      Протягом 1651 року Вінниця була швидко відбудована. Відновленням фортифікаційної лінії від квітня 1651 року займався І. Куницький-Яцьківський, якого знову було призначено полковником взамін І. Богуна.

      Однак після битви під Берестечком, яка закінчилась перемогою польської зброї та повним розгромом армії Хмельницького, був підписаний Білоцерківський мирний договір за яким Вінниця і вся територія колишнього Брацлавського воєводства повертались до складу Речі Посполитої. На деякий час Мури було повернено під юрисдикцію Римо-католицької церкви, а в замку розмістилась регулярна залога. Цей період в історії Вінниці є одним з найцікавіших і одночасно одним з найменш досліджених, адже документи, які б проливали світло на нього, безповоротно втрачені ще в ХVII столітті.

      Вже в 1652 році військо Хмельницького розгортає новий наступ проти Польщі, в ході якого козаки знову ж таки без бою здобувають Вінницю. Відновлюється Кальницький полк, а у Вінницю повертаються руські порядки заведені в 1648-1650 рр. Полковником знову призначається І. Богун, який у 1653-1657 роках відновлює і наново розбудовує лінію оборонних укріплень Вінниці, а також посилено займається проектом розбудови нових та відбудови старих оборонних укріплень у польсько-українській прикордонній зоні між Вінницею і Меджибожем.

      Цьому сприяє реорганізація адміністративно-правового статусу Вінниці, яка у 1653 році перетворюється в полковий центр Кальницького полку. З того часу останній іменується Вінницьким полком. Щоправда, нове правове положення міста залишалось хитким. Так, наприклад, після створення військово-політичного союзного блоку між Військом Запорозьким і Московією у 1654 році, була проведена адміністративно-територіальна реформа, за якою Кальнику повертався статус полкового міста. У 1655 році це право в черговий раз передано Вінниці. Такий стан зберігався до кінця XVII століття і став однією з найбільш характерних особливостей політико-правового життя вінницької громади в козацьку епоху. Адміністративний статус, зрозуміло, впливав на стан фінансування вінницьких оборонних укріплень.

      У грудні 1653 р. у Вінницькому замку побував і сам Богдан Хмельницький, який повертався з Жванецького походу. Це вочевидь посприяло збільшенню козацької залоги в замку.

      Вже у січні 1655 року під ворота Вінниці знову підступили польські війська, але цього разу вже під командуванням С. Потоцького, який рухався на Умань. Зважаючи на відсутність в місті І. Богуна, міщани надіслали до табору Потоцького посланців, які заявили про вірність вінничан короні Речі Посполитої і запросили польську залогу до міста. Проте у березні 1655 року кількатисячний загін І. Богуна після короткого бою знову захопив Вінницю. З цього часу і аж до смерті Б. Хмельницького в 1657 році оборонні укріплення міста Вінниці перебувають в глибокому тилу польсько-козацької війни, виконуючи роль збірного пункту з якого війська перекидалися далі на захід.

      У 1657 році гетьманом обирається Іван Виговський, який знаходить основну підтримку саме в полках Правобережної України, зокрема і у Вінницькому (у 1657-1658 рр. вінницьким полковником з подачі Виговського був Андрій Безштанько). У 1658 році гетьман розриває військово-політичні стосунки з Москвою і підписує з представниками Польщі Гадяцьку унію, яку невдовзі ратифікує сейм у Варшаві. Згідно з цим договором, Річ Посполита реорганізовувалась по принципу «триєдиної федерації поляків, литвинів та русинів». Українці отримували такі ж права як Литва і вважались цілком суверенною державою (Велике Князівство Руське). Ця нова геополітична концепція була гаряче підтримана Правобережною Україною, а особливо Іваном Богуном. Між Польщею та Брацлавщиною на короткий час ліквідували прикордонну зону і до Вінниці пішов цілий потік шляхти. Поступово відновлювались права Римо-католицької церкви. Постало питання про повернення католикам Єзуїтського монастиря (Мурів) та передачу Вінницького замку під контроль спільної шляхетсько-міщансько-козацької залоги.

      Процес створення союзної держави з поляками та успішна українсько-московська війна 1658-1659 років були перервані відреченням І. Виговського. Його відхід від державних справ призвів до загострення соціально-економічних і станових суперечностей в Гетьманщині, наслідком чого стала жахлива громадянська війна – «Руїна». Братовбивчий конфлікт 1660-х років охопив в першу чергу терени Брацлавського воєводства. У Вінниці, зокрема, загострились міжнаціональні протиріччя між русинами і поляками та соціальні протиріччя між старшиною і козацькою «черню». Можемо припустити навіть, що у 1659-1661 роках у Вінницькому полку могли періодично вибухати збройні повстання козацьких та селянських низів, які придушувала сотенна залога Вінниці.

      Робити певні висновки про період 1660-х років в історії Вінниці, надзвичайно важко, адже архівний матеріал практично зовсім відсутній, а наявні документи напряму не стосуються Вінницького замку. Відсутні документи як в українських, так і в польських архівних установах (на цьому, зокрема, наголошували В. Отамановський, М. Грушевський, М. Костомаров), що унеможливлює конструктивне відображення 1658-1671 років в історії оборонних укріплень міста Вінниці. Деякі історики, як ось М. Білінський вважають, що відповідний археографічний матеріал можна відшукати в московських чи петербурзьких архівах. Однак, В. Отамановський вважав, що весь матеріал міських адміністративних установ, який стосувався міських укріплень, «загинув» ще під час буремних років Руїни. Таким чином, рекомендував Отамановський, відновлювати даний період в історії Вінниці потрібно, в першу чергу, шляхом археологічних досліджень.

      На нашу думку, варто зазначити лише, що Вінниця протягом 1660-х рр. десятки разів переходила з рук в руки то до правобережного гетьманату, то до польської корони. Зазначені роки – час гетьманування П. Дорошенка, який намагався об’єднати під своєю булавою Правобережну і Лівобережну України. Заради цього він часто змінював свою геополітичну орієнтацію, звертаючи свої погляди то до Варшави, то на Османську Порту, то на самого себе. Постійні переходи козацької верхівки з табору в табір руйнували Брацлавщину. Безперервно продовжувався міжнаціональний конфлікт між поляками та русинами. Під ворота Вінниці вперше за тривалий час декілька разів підбиралася кримська орда. У місті протягом десятиліття панувало то двовладдя, то відверте безвладдя. Врешті-решт польський сейм у 1670 році вирішує навести лад на Правобережній Україні і споряджає для цього 50-тисячне військо під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського. Стратегічною метою Собеського було встановлення домінуючих позицій на Брацлавщині і захоплення Кальника, Брацлава та Вінниці.

      Наприкінці літа 1671 року коронне військо вступає на територію Брацлавського воєводства і опановує Брацлавський і Кальницький полки. Для оволодіння Вінницею відправляється десятитисячний загін під командуванням князя Єроніма Любомирського. Його відділи складалися переважно з важкої кавалерії (драгуни-русини, гусарські хоругви). 4 вересня 1671 року авангард Любомирського з першої атаки увірвався в місто. Варто підкреслити неорганізованість козацької оборони та відсутність єдиного керівництва над вінничанами. Це призводить до того, що загони міської самооборони та вінницької сотні без бою здають першу лінію оборони і зачиняються в Мурах та на острівному замку.

      Оборона Вінниці за деякими даними тривала десять, а за деякими даними вісім днів. Любомирський спалив Вінницький замок на острові Кемпа і знищив дощенту більшу частину міста. Всі міщани та селяни, які не встигли заховатися в Мурах, були знищені.

      Козацька залога і самооборона, які обороняли вінницькі укріплення, за чисельністю не перевищували 2-3 тисяч чоловік, тоді як загін Любомирського складався з відбірних регулярних хоругв Собеського і чисельно наближався до десяти тисяч. Таким чином 14 вересня (за деякими даними 12 вересня) поляки здобули Єзуїтський монастир та Мури. Залишки козацько-міщанської залоги, а також вся старшина і православне духовенство були вирізані.

      За наказом Собеського Вінницький замок було спалено дощенту, вали зрівняли з землею. Внаслідок оборони 4-14 (12) вересня 1671 року Вінниця зазнала найбільшої у XVII столітті руйнації. Замок знищили, суттєвих руйнувань зазнав Вознесенський монастир, Старе Місто повністю спалене. Населення скоротилося з 20 тисяч до 2 тисяч осіб. В адміністративно-правовому, торгівельно-економічному та культурно-політичному спектрах життя Східного Поділля основне місце знову займає Брацлав.

      Варто зазначити, що Собеський, користуючись наданою йому сеймом владою, зберігає за вінницьким міщанством його права та привілеї, магдебурзьке право і офіційний міський статус для Вінниці. В Єзуїтському монастирі залишається невелика залога коронного війська. Вже восени 1671 року починається відбудова дерев’яного частоколу Вінницького замку на острові Кемпа.

      В грудні 1671 року війська П. Дорошенка вибивають з міста польську залогу і поновлюють контроль над теренами Кальницького полку. Можна припустити, що протягом 1672-1673 років Вінницький замок відбудовується і в його стінах знову розміщується козацька залога. Існує також думка, що до складу козацького гарнізону увійшли союзні Дорошенку турецькі відділи, але ця гіпотеза потребує ще перевірки.

      У квітні 1674 року коронна хоругва Анджея Моджейовського знову займає Вінницю, про що читаємо у хроніках того часу. Роблячи Єзуїтський монастир своєю базою, Моджейовський завдає декілька суттєвих поразок туркам, що, однак, не врятувало Вінниці від турецького панування. Згідно з Журавненською польсько-турецькою угодою 1676 року практично вся територія Брацлавського воєводства, а також частина Придніпров’я входять до складу Османської імперії. В умовах нескінченних польсько-турецько-козацьких воєн, каральних походів лівобережних гетьманів та московітів, братовбивчого громадянського конфлікту всередині русько-українського поспільства, Брацлавщина та більша частина правобережного Придніпров’я перетворюються в безкрайню пустку – Дике Поле. Навколо Вінниці на десятки кілометрів простягалася «випалена земля». В умовах мусульманізації Східного Поділля припиняють свою діяльність всі існуючі православні та католицькі монастирі. Не стала виключенням і значна католицька спадщина Вінниці, Єзуїтські монастир і колегіум. Населення міста в цей період становило не близько 1,5 тисяч чоловік. Саме тоді були безповоротно втрачені міщанські та магістратські архіви. Археологічні експедиції та експертизи не дають жодної інформації про цей період міської історії, адже проводились не на належному рівні. «Османська епоха» в історії Вінниці (1676-1699 роки) є навіть більшою білою плямою для істориків, аніж часи «Золотого спокою» 1638-1648 років. За весь час, наприклад, не знайдено жодного документа чи згадки в хроніці, які хоча б трохи пролили світло на такі питання, як османський гарнізон у Вінницькому замку, відбудову або перебудову міських укріплень в 1670-х – 1690-х роках.

      Отже, в 1699 році для Брацлавщини хронологічно закінчується доба «Руїни» і терени Східного Поділля остаточно повертаються до складу Речі Посполитої. Розпочинається тривалий період відбудови зруйнованих міст та містечок воєводства і процес відновлення регіональних соціально-економічних відносин. Вінницькі міщани відновлюють втрачені європейські права та привілеї на здійснення внутрішнього самоврядування, відновлюється Магдебурзьке право, відбувається реорганізація аграрної та військової політики Польщі на «Кресах східних». Це сприяє відновленню обороноздатності Вінниці. Магістрат виділяє кошти на черговий ремонт острівного дерев’яного замку. Ремонтуються башти і частокіл. Коштом духовенства ремонтуються також і Мури, де остаточно осідають єзуїти. Утвердження польської корони на Вінниччині знаменувало собою завершення козацької доби, яка себе для Брацлавщини і сама на той час вже остаточно вичерпала.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики.

 

Список використаних джерел

1. Антонович В. Б., История малорусского казачества, Киев, 1882

2. Антонович В. Б., Вибрані твори, Київ, 1995

3. Аркас М., Історія України-Русі, Київ, 1990

4. Білінський М., Вінницький Замок, Вінниця, 1927

5. Бируля О., Архітектурна історія Вінниці, Вінниця, 1930

6. Вінниця. Історичний нарис / за редакцією М. Подолинного, Вінниця, 2007

7. Від града Въница до міста Вінниця / за редакцією О. Царенка, Вінниця, 2005

8. Грушевський М. С., Історія України-Руси, Т. 9., Ч. 1., Київ, 1996

9. Енциклопедія історії України, т. 1., НАН України, Київ, 2006

10. Енциклопедія історії України, т. 2., НАН України, Київ, 2007

11. Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область, АН УРСР, Київ, 1972

12. Отамановський В. Д., Вінниця в XIV-XVII століттях, Вінниця, 1993