«Всі виклики і завдання Церкви на сьогодні пов’язані з одним головним завданням – рятувати людське життя», – Глава УГКЦ Блаженніший Святослав
  • Суб, 30/04/2022 - 11:13

Питання «Де є Бог у час війни?» у ці великодні дні звучить в Україні особливо. І Воскресіння Христове дає певну відповідь на це питання з глибини сердець мільйонів людей: Він – тут, в Україні, з нами і серед нас. Болить нашими ранами, плаче нашими сльозами, воює і допомагає нашими руками.

У програмі «Відкрита Церква» напередодні Великодня Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав каже: «Великодня cубота – це час переміни, коли Господь починає перетворювати плач на радість, смуток – на велике свято Воскресіння. Смуток не зникає сам по собі, але він преображається. Хочу побажати кожному такого преображення і переміни. Ісус сказав апостолам безпосередньо перед cвоїми страстями: "Будете сумувати і плакати, а світ радітиме. Але ваш смуток і плач на радість обернеться, і тоді тієї радості у вас ніхто не забере". Хочу всім побажати пережити цю Пасху як перетворення плачу і смутку на радість присутності між нами воскреслого Христа. Таку переміну не може зробити людина, її може вчинити лише сам Господь Бог».

 

 «Найбільше, що запам’яталося, – це очі»

Блаженніший Святослав каже: значення і вагу того, що відбулося і відбувається в Україні і з українцями у цій війні, ми ще будемо осмислювати. Зараз ми проживаємо ці події безпосередньо – у причетності та співпереживанні, у тому, щоб розділити горе і біль, поділитися хлібом і домом, підтримати словом і молитвою.

«Те, що мені пригадується зараз за ці страшні березень і квітень – це дуже багато зустрічей, – ділиться Блаженніший. – Ми, як Церква, постійно були в русі, відвідували наших священників, монахів і монахинь, наших людей у різних обставинах».

Те, що згадує Блаженніший Святослав із цих поїздок і зустрічей – очі людей, яких торкнулася війна. Очі військових, капеланів, волонтерів, біженців, тих, хто пережив окупацію:

«Найбільше, що мені запам’яталося – це очі. Пригадую очі наших військових капеланів – змучені, збентежені, але в тих очах було видно ще тоді, на початках, якусь незламність, рішучість. Ні в кого в очах не було страху.

Про що кажуть очі людини під час війни? Про це в перші дні війни розповідали наші хлопці, які зі зброєю в руках захищали наш Патріарший собор і виловлювали на Дніпрі російських диверсантів, які підходили до нього. І наші хлопці казали: "Ми бачили в їхніх очах страх. І це означає, що ми переможемо".

Очі наших військових, які побували в боях. Очі наших поранених хлопців, яких ми відвідували тут, у Київському шпиталі: все, що вони, як один, просили – "Моліться, щоб я якнайшвидше став у стрій". Очі наших волонтерів, зокрема, діточок, які допомагали батькам у логістичних центрах. Очі переселенців, які навіть соромилися так називатися і казали: "Мусимо перечекати і вертаємо додому". Очі наших молільників, які вдень і вночі вдивляються в очі самого Бога і Його любові. В очах усіх цих людей було видно, як день за днем ця перемога, про яку говорили наші оборонці собору вже в перші дні війни, проявляється щоразу ясніше».

Церква залишається з людьми

Принцип УГКЦ – завжди бути зі своїм народом, у ці місяці війни втілився буквально: десятки священників, сотні монахів та монахинь залишилися на окупованих територіях разом із людьми, які з різних причин не змогли евакуюватися.

«Коли ми свого часу формулювали це гасло – Церква має бути зі своїми людьми, воно стосувалося душпастирства нашої Церкви для емігрантів, для діаспори: хвиля еміграції з України останніх п’яти-семи років була вражаючою, – каже Блаженніший Святослав. – Думаю, тоді ніхто з нас навіть уявити не міг, яке значення це гасло матиме для самої України: бути зі своїм народом тут, вдома, здавалося природною і доволі легкою справою.

Але бути зі своїм народом в окупації – це, я б сказав, особливий крок. Бо наважитися залишитися в окупації означає цілковито здатися на милість Божу, ти не знаєш, що тебе чекає. Багато отців мені говорили, що вони відчували, коли приймали для себе таке рішення, – що коли військо відступило, а влада шукає якогось діалогу з окупантами, присутність священника є для людей останньою надією. Невідомо, хто може допомогти у таких обставинах. Залишається лише Церква і священник».

У своїх монастирях залишилися отці василіани у Званівці (Бахмутський район, Донеччина), у Покотилівці біля Харкова, в окупованому Херсоні. Залишилися отці редемптористи в окупованому Бердянську. Залишився Марійський духовний центр у Мелітополі.

«Хочу згадати владику Василя Тучапця, який залишився у Харкові: у катедральному соборі УГКЦ щодня отримують продуктові набори щонайменше півтори тисячі харків’ян», – каже Блаженніший Святослав.

Три зони служіння Церкви в час війни

Глава УГКЦ підкреслює: всі виклики і завдання Церкви на сьогодні пов’язані з одним головним завданням – рятувати людське життя. І діяти відповідно до обставин і потреб на виконання цього завдання. «Тому ми у своєму служінні поділили всю територію України на умовні три зони», – пояснює він.

Перша зона – «гаряча», це зона бойових дій, обстрілів і окупації.

«Це дуже особливі обставини і ми намагаємося насамперед бути там присутніми. В Українському війську – через наших військових капеланів, але й через наших єпископів, священників, монахів і монахинь, які залишилися з цивільним населенням, – каже Блаженніший. – Там ця присутність має особливе завдання – рятувати людей фізично, годувати їх, бо з їжею буває важко, і за першої можливості сприяти їх евакуації. Особливо важко у містах в оточенні і окупації… Великим болем є Маріуполь… Ці гарячі точки палають сьогодні, і я захоплююся служінням наших отців, які підтримують надію в людей, які там перебувають».

Друга зона – парафії та монастирі, розташовані в безпосередній близькості до районів бойових дій.

«Це місця, де люди, які виїжджають з-під обстрілів, можуть вперше зупинитися і перевести дух – перекусити, переодягнутися, переночувати, зорієнтуватися, що робити і куди рухатися далі, – пояснює Блаженніший Святослав. – Коли бойові дії велися на території Київської архиєпархії, такі центри служіння тим, хто в дорозі, були на півдні Київської області – у Фастові та Білій Церкві, в Умані, і далі на захід – на Вінниччині та Житомирщині».

У цій же зоні при парафіях УГКЦ уже на початку березня були створені логістичні центри для прийняття гуманітарних вантажів.

«Після звільнення Київщини в нашому Патріаршому соборі і в Патріаршому центрі утворився найбільший на цій території логістичний центр, – каже Блаженніший Святослав. – Синодальний зал, який ми готували для Синоду Єпископів УГКЦ у липні, сьогодні повністю зайнятий одягом, і там щодня, як бджілки, працюють волонтери, щоб його посортувати і відправити тим, кому це зараз потрібно. У всіх приміщеннях собору та його криптах, у всіх кімнатах Патріаршого центру все заставлене різними видами допомоги – жодного сантиметра вільного місця немає. І це показує динаміку руху цих зон і відповідного служіння Церкви: тут воно є здебільшого соціальним».

Третя зона служіння Церкви – там, де вимушено переселені люди осідають, тимчасово чи на довший час. Це захід України і закордон.

«Ми намагаємося прийняти цих людей, допомогти реінтегруватися в суспільне життя, надати їм необхідну допомогу, лікарську опіку, шукати можливостей, щоб діти навчалися, а працездатні люди знайшли роботу. Особливе служіння – там, де люди перетинають західний кордон. Усім відомі різні історії на українсько-польському кордоні, коли були страшенні черги: люди на вокзалах потребували допомоги, щоб просто фізично пережити цю подорож, на яку вони відважилися. Наші громади закордоном – це окремий вимір: вони мобілізувалися, щоб не тільки збирати гуманітарну допомогу для українців, а й опікуватися нашими біженцями», – розповідає Глава УГКЦ.

«Радість Великодня перетвориться на нашу силу вижити, витримати і не зневіритися»

Ця розмова відбувалася перед самим Великоднем, і тому постало природнє питання: як зустріти день Воскресіння Христового цього року, і взагалі – як дозволити собі відчути радість посеред горя, руйнувань і смерті?

«Це дуже важке питання, на яке, можливо, сьогодні ми не маємо достатньої відповіді, – каже Блаженніший Святослав. – Але так, як солдат потребує їжі і перепочинку, щоб поновити свої сили і продовжити боротьбу, так само і кожна людина серед постійного виклику смертоносної війни, у постійному емоційному виснаженні і втомі, потребує свята. Ми говорили про це в переддень Великодня і рік, і два роки тому, у часи пандемії, коли люди перебували в постійному стресі і страху смерті. Сьогодні маємо ще жорстокішу дійсність і ще реальнішу небезпеку смерті.

Так, ми потребуємо свята, але маємо розуміти, що Пасха відбувається незалежно від того, будемо ми сумувати чи радіти, будемо думати тільки про земне чи й про небесне. Пасхальний рух Христа – це діло Боже. Пасха відбувається навіть коли людина буде закриватися від тієї радості, тремтіти від страху – як це було з апостолами, які не знали на початку, що таке Пасха і Воскресіння. Як пише євангелист, вони сиділи за замкненими дверима і тремтіли, але Христос прийшов до них і крізь замкнуті двері: так, як Він вийшов із закритого гробу, так само пройшов і крізь закриті двері, щоб сказати учням слово, яке потім стало джерелом пасхальної радості: «Мир вам!».

Отож, ми віримо і знаємо, що Христос у день Пасхи, у Великодню неділю, прийде. Він прийде, і так важливо, щоб ми не спали в той час, щоб ми чували, щоб ми Його зустріли і прийняли те, що Він хоче дати нам.

Тому Пасха буде, і український народ буде святкувати її, буде приймати цю небесну радість, яка перетвориться на нашу силу вижити, витримати, пройти далі цією дорогою терпінь і не зневіритися. Пасха нам дуже потрібна, щоб ми не опустили руки, щоб ми повірили у Воскресіння. Бо повірити у Воскресіння Христове сьогодні для нас означає повірити в перемогу України, яка буде так сяяти цими днями крізь ті очі, з яких ми почали нашу розмову, очі переможців».

***

Модератор програми о. Ігор Яців запропонував Блаженнішому Святославу бліц: короткі питання – короткі відповіді, наскільки це можливо. Питання про те, що зараз болить найбільше. І – відповіді духовної особи і українця.

– Чому Бог не зупинить Росії?

– Думаю, Він її зупинить. Він її вже зупиняє. Але щоб зупинити зло, Господь Бог хоче співдіяти з людиною. Зло вчиняє людина, тож інша людина з Божою допомогою повинна зупинити те зло і побороти його.

– Яку молитву найчастіше промовляєте останнім часом?

– Найчастіше – "Господи, помилуй". Або трошки довший варіант – так звану Ісусову молитву: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних".

– Що робити, якщо повітряна тривога застала в храмі?

– Де є найближче укриття, варто з’ясувати заздалегідь. Зокрема, коли ходите до якогось одного храму чи заходите до нього вдруге чи втретє, довідайтеся про це. Деякі храми мають укриття у своїх криптах, і тоді можливо туди зійти. Але про все це варто поцікавитися заздалегідь.

– Чи можна дозволяти собі бути веселим під час війни?

– Відповім, можливо, з іншого боку: не можна дозволяти собі весь час сумувати. Не дайте ворогові вкрасти вашої радості. Війну ми перемагаємо й тоді, коли не піддаємося паніці та страху, які ворог хоче нам навіяти.

– Три слова підтримки для українського захисника.

– З нами Бог!

– Слова підтримки тим, хто втратив близьких.

– Віддайте вашу найдорожчу людину в люблячі обійми Господа Бога, бо вона не перестала існувати – вона є в Бозі.

– Ви боїтеся смерті?

– Ну, всі бояться. Але смерті треба не так боятися, як бути до неї готовим.

– Коли настане перемога України?

– Не знаю. Але точно знаю, що вона буде.