В'ячеслав Заїкин як дослідник юридичного статусу Святого Престолу та церковного права
  • Суб, 28/05/2016 - 22:45

      В сучасній Україні, незважаючи на 25-літній період ідеологічно незаангажованого розвитку юридичної науки, церковне право в якості цілісної навчально-наукової дисципліни ще не відбулось. Вивчення церковного права зосереджено або в структурі канонічного права (на юридичних факультетах і в богословських закладах), або в контексті курсу релігієзнавства для філософів та політологів. Ми мусимо зазначити, що церковне право має багато відмінностей від права канонічного. Під терміном “церковне право” ми розуміємо всю сукупність інституційних і антропологічних релігійних концепцій, що вписуються в юридичну площину. Церковне право може вивчати як католицьку, так і православну юридичні традиції. В свою чергу, “канонічне право” є наукою, що вивчає конкретні канони і догмати певної церкви. Церковне право з'являється там, де теоретико-методологічні засади юриспруденції застосувуються на богословському полі. Канонічне право виникає з прагнення пристосувати богослов'я до наукових юридичних реалій.

      Шлях церковного права на пострадянському просторі протягом ХХ століття був тернистим. Це особливо стосується України та Білорусії, де релігійне різноманіття завжди поєднувалось з етнокультурною різноплановістю. В межах єдиного соціально-культурного ареалу в історичному процесі одночасно розвивались та еволюціонували православ'я, римо-католицизм і греко-католицизм (католицька віра східного обряду). Християнство в Україні ніколи не вичерпувалось українським етнічним контекстом. Значний внесок в становлення церковного праворозуміння здійснили також поляки, угорці, вірмени, греки, чехи, словаки, литовці, росіяни. Великий пласт мусульманського та іудейського населення завжди становив благодатний грунт для богословсько-правничих порівнянь та перейняття досвіду в межах культурного співіснування трьох найгрунтовніших монотеїстичних релігій.

      Сучасна українська наукова школа церковного та канонічного права представлена професором В. Лубським та М. Лубською. Варто окремо відзначити фундаментальне дослідження під редакцією В. Лубського (“Релігієзнавство”), де автори намагаються розкрити формування інституційної структури християнських і нехристиянських церков та релігійних організацій з позицій інтеграції історичної, політологічної та правничої методологій. Українське релігієзнавство під керівництвом такого корифея як В. Лубський дійсно має всі можливості для перетворення в міждисциплінарну галузь знання, вивчення якої буде корисним для всіх гуманітаристів.

      Однак, В. Лубський не є першим серед засновників міждисциплінарного українського релігієзнавства. Українська школа церковного та канонічного права, що розвивалась ще з XVI століття, завдяки зусиллям братських шкіл, Києво-Могилянської Академії, православних і католицьких колегіумів, була достойно представлена і в ХХ столітті. Найменш відомим, але найбільш продуктивним та харизматичним серед плеяди українських церковних правників та істориків ХХ століття є В'ячеслав Заїкин.

      В'ячеслав Заїкин — історик та юрист, непересічна особистість свого часу, що здобула одразу дві вищі освіти. Андрій Портнов, який в сучасному українському науковому дискурсі першим звернув увагу на Заїкина, так його характеризує: “Один із найцікавіших українських істориків церкви та один із найвлучніших рецензентів та найдопитливіших історіографів” [6, c. 107]. В'ячеслав Заїкин реалізував себе і як історик, і як історіограф. Однак, його спадщина — спадщина репресованого радянською владою науковця, залишалась невідомою до останнього часу. Це особливо стосується юридичної наукової спадщини Заїкина. На сучасному етапі ми вперше звертаємо увагу на Заїкина-юриста. При цьому, ми вважаємо за необхідне акцентувати саме на церковно-правових поглядах вченого.

      В'ячеслав Михайлович Заїкин народився у 1896 році в містечку Вовчанськ на теренах Харківської губернії. Походив Заїкин з родини дворян, що мали шляхетське та козацько-старшинське походження. Дід Заїкина (Михайло Колосовський), а також прапрадід і прадід були священиками. Батько майбутнього вченого помер в 1902 році, тому виховання Заїкин отримував від своєї матері, що в подальшому часто виступала співавтором його історичних розвідок. У брошурі “Каплуновка. Из воспоминаний А. М. Заикиной”, що була видана вченим у 1936 році та відображала спогади матері вченого, він зазначив, що мати особливу увагу приділяла “вихованню релігійного почуття і світогляду”. З листування В. Заїкина з Осипом Назаруком відомо, що він закінчив Третю Харківську гімназію. З 1914 по 1918 роки він навчався одночасно на юридичному факультеті та на історико-філологічному відділенні Харківського університету [6].

      В. Заїкин вважав себе учнем М. Максимейка та М. Клочкова, що вийшли з наукової школи Михайла Владимирського-Буданова. Вчений писав: “я додержуюся схеми історії українського державного устрою й права Владимирського-Буданова й Максимейка, а не Грушевського або Липинського”. Протягом свого навчання в Харківському університеті В. Заїкин був нагороджений двома почесними відзнаками і грошовими преміями імені Каченовського та золотою медаллю. Особливу увагу вченої ради Харківського університету привернула праця “Невільництво в Московській державі XVI-XVII століть”. Це — одна з перших наукових праць здібного студента. Вона заклала фундамент історико-правничої концепції Заїкина, стала першою працею концептуального характеру. Заїкин репрезентує себе в ній як правника-історіософа. Це доволі незвичне поєднання як для часів Російської імперії, так і для сьогодення. Студенту вдалось розглянути не лише історію невільництва як економіко-правового феномену, але й дослідити взаємозв'язки церковної історії та кріпацтва. Зокрема, автор розробив схему застосування московського законодавства та імплементації цього законодавства церковними структурами.

      Нагороджені також були студентські дослідження “Капітуляція в Туреччині” і “Босфор та Дарданелли”. Сам Заїкин також стверджував, що ще в 1912 році йому вдалось опублікувати статтю “Сучасний стан і перспективи українського національного руху”. Інформація про це міститься у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, де зберігається еміграційна бібліографія праць вченого [6].

      В 1918 році В. Заїкин закінчив Харківський університет та готувався до здобуття професорського звання на історико-філологічному відділенні. На деякий час Заїкин полишає правничі студії. Революція та громадянська війна змушують його виїхати на Кубань, де він захистив дисертацію “Соединение Украины с Московским государством в 1654 году”. Історик викладав філософію та методологію історії на кафедрі російської історії Донського Педагогічного інституту, планував написати синтетичну “Історію Донщини”.

      Андрій Портнов знайшов у листах Заїкина дуже цікаву характеристику, яку дав вченому Богдан Кістяківський під час спільного перебування на Кубані. Кістяківський назвав Заїкина “більш історіософом чи методологом, ніж правдивим істориком” [6, c. 112]. Під час викладання в Донському Педагогічному інституті Заїкин справді основну увагу звертав на методологічні проблеми історії. При цьому, починаючи з 1921 року, Заїкин повертається до правничої сторони історичної методології. Він вважає, що без права не може бути історії. Право є стержнем історичних подій, оскільки воно відображає також політичний бік досліджуваних процесів.

      Активізувати дослідження з церковного права Заїкину дозволяє нелегальний переїзд на територію Польщі в 1922 році. З 1923 року він співпрацює з Українським Центральним Комітетом, починає викладати “історію державного ладу України” на Вищих курсах українознавства у Варшаві, що були відкриті спеціально для петлюрівської та гетьманської еміграції [6, c. 114-115].

      Історія державного ладу для Заїкина є чистою правничою наукою. Державний лад Заїкин завжди вважав категорією права. Вміння мислити “поняттєво-категоріально”, здатність до історіософії допомогли вченому поєднати вивчення церковної організації та державної влади. Саме у Варшаві Заїкин починає вивчати Святий Престол. Особливо цікавими, на його погляд, виявились аспекти взаємодії між Римо-Католицькою та православними церквами [2, c. 46].

      Протягом 1922-1924 років у Варшаві активно організовувався православний богословський факультет при Варшавському університеті. Його створення було продиктовано кількома причинами. По-перше: з часів Російської імперії у Варшаві залишалась досить велика кількість православних, якими опікувалась визнана Константинополем на правах автономії Польська православна церква. По-друге: Варшава стала осередком української петлюрівської еміграції, склад якої характеризувався наявністю великої кількості знавців православ'я та богословів з числа УАПЦ. На думку польської влади, створення православного богословського факультету мусило б об'єднати російський та український православний напрями під єдиним наглядом. Окреме дослідження цьому питанню у Польщі присвятила М. Папєжинська-Турек, яка відзначала наростання “тенденції до українізації” православного богословського факультету. В 1923-1926 роках його викладачами стали В. Заїкин, І. Огієнко, В. Біднов. Кандидатуру Заїкина ректорату Варшавського університету запропонував голова Українського Центрального Комітету у Варшаві М. М. Ковальський [7, c. 291-292].

      Період викладання Заїкина у Варшавському університеті характеризується зближенням з І. Огієнком. Вчений навіть напише брошуру про Огієнка: “Професор Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений”. У цій брошурі Заїкин відзначить, що не погоджується з деякими поглядами Огієнка на православ'я [3, c. 15]. В подальшому це непогодження переросте в особистий конфлікт.

      На православному богословському факультеті в Варшаві Заїкин починає студіювати проблематику церковного права в контексті взаємозв'язків між Римо-Католицькою церквою та православ'ям. Заїкин підтримує контакти водночас з петлюрівцями, гетьманцями, поляками, проросійськими колами. Для нього вимальовується базова ідеологема в церковно-правових дослідженнях — необхідність церковної канонічності для будь-якої релігійної організації. Заїкин висловлює переконання в особливій “правничій” ролі Святого Престолу в українській історії під час інавгураційної лекції у Варшавському Східному інституті в березні 1927 року (назва лекції: “Україна на переломі XVI-XVII століть”). Вчений вважає, що українське православ'я зокрема та руське загалом не могло б сформуватися духовно в тому вигляді, в якому воно оформилось, без політико-правового діалогу з Римо-Католицькою церквою [2, c. 46].

      Заїкин приділяє багато уваги вивченню католицького догматизму та православних канонів. Саме на основі цих досліджень його ще в 1924 році обрали дійсним членом Українського Наукового Інституту в Берліні. В 1927-1929 роках Заїкин остаточно оформлює структуру власного світогляду: він вважає себе християнським консерватором. Про це він пише у статті-відповіді на рецензію Л. Окиншевича під назвою “Історично-правнича наука української еміграції в освітленні “марксо-ленінськім”” [4], що так і не була надрукована.  Заїкин активно вивчає діяльність “Католицької дії” (“Католицької акції”) на теренах Італії, а також фінансування Святим Престолом Католицької народної партії в Італії, що протягом тривалого часу була основним політичним суперником фашистів. Він приходить до висновку: “Між християнсько-консервативною ідеологією і фашизмом безодня” [4, арк. 14-15].

      У 1931 році Заїкин переїздить до Львова. Він нарешті встановлює широкі контакти з греко-католицькими колами. Він співпрацює з рядом російських православних і греко-католицьких часописів, зокрема із проросійським “Словом” та греко-католицькими “Дзвонами” і “Записками ЧСВВ”. Він створює навколо себе досить інтелектуальне та цікаве товариство разом з біблійним фундаменталістом Олександром Домбровським та істориком, майбутнім священником Теофілем Кострубою. Їхні дискусії постійно проходять навколо актуальних проблем церковного та канонічного права. Вони охоплюють проблематику католицького догматизму, юридичного визначення теологічної істини та правового статусу Святого Престолу. Заїкин планує захищати докторську дисертацію під керівництвом професора економічної історії Львівського університету Францішка Буяка.

      Період 1930-х років, після створення в 1929 році Ватикану, стає для Заїкина періодом досліджень в галузі церковно-правового обгрунтування юридичного статусу Апостольської Столиці. Його церковно-правові погляди цього періоду слід розділити на ряд тезових положень: 1) Заїкин одним з перших обгрунтував “надтипову” концепцію міжнародно-правового статусу Ватикану. Він вважав, що Святий Престол не обов'язково має володіти територіальним суверенітетом. На думку Заїкина, Ватикан — це “понад-держава”, чий юридичний статус визначається загальною історичною роллю, а не особливостями сьогодення. 2) Історіософія Заїкина побудована на синтезі концепцій В. Липинського та К. Леонтьєва. Він назвав свій світогляд “християнским етично-державницьким”. Заїкин вивчав ідеології та партологічні особливості свого часу і прийшов до висновку, що найліпшою ідеологією для України є “християнський консерватизм” [1; 5]. 3) На думку Заїкина, “політика пронизує церковну історію”, а продуктом цього є церковне право. В релігії завжди слід дотримуватись канонів як юридичних категорій. Неканонічна церква не може бути релігійною. Україна не має творити якусь “свою національну церкву”. Вона має відображати світовий контекст взаємодії православ'я і католицизму. Відсутність національних церков в католицьких державах не завадила створити національні держави [1]. 4) Для Заїкина участь мирян, світських елементів в церковному житті є виправданою з позицій канонічного права.

      В. Заїкин був православною церковною людиною. Саме факт його “церковності” допомагав глибше розбиратись в тонкощах співжиття церков і в особливостях канонічного права. Заїкину-історіософу дуже пощастило. Він визнавав соціально-культурне та духовне верховенство церкви та знайшов власну ідеологію — християнський консерватизм. У складні часи ідеологічних пошуків першої половини ХХ століття мало дослідників, як істориків, так і юристів могли похвалитися ідеологічною визначеністю.

      В 1934-1936 роках Заїкину вдалось налагодити контакти з “проросійськими” православними колами Львова. Він пише для православної газети “Слово”. Андрій Портнов так пише про становлення світогляду Заїкину в той період: “Маючи грунтовні філософські, теологічні, літературні знання, Заїкин не раз заявляв про інтерес саме до методологічних проблем, із захватом відгукувався в листах про розвиток в Україні сходознавчої науки, про спроби психоісторичних досліджень” [6, c. 125].

      В 1937 році вчений відніс себе до “групи українських християнських консерваторів”, учасниками якої він вважав Домета Олянчина, Степана Томашівського, В'ячеслава Липинського, Івана Крип'якевича, Василя Кучабського, Івана Кревецького, Теофіла Кострубу. На думку Заїкина, ця група “змагає до об'єктивного позитивізму, але в оцінці і в самім змалюванню, в їх працях виразно відбивається їх християнсько-консервативна ідеологія” [5, c. 9]. Сам Заїкин навчився писати невеликі, лаконічні, але дуже влучні та фундаментальні праці. А. Портнов так про це пише: “Заїкин був насамперед істориком церкви, але його перу також належать публікації з історії українського націогенезу, численні персонологічні розвідки, історіографічні огляди. Більшість праць вченого невеликі за обсягом, але мають відбиток живої думки вченого, спонукають до думання” [6, c. 126].

      В. Заїкин не погодився з відомою статтею Мирона Кордуби під назвою “Найважніший момент в історії України” (1930), де автор сформулював концепцію “загальноруської культурної сфери” і писав, що Київська Русь “не була ані українською, ані, очевидно, великоруською, тільки руською”. Заїкин же вважав, що українці в VIII-IX століттях були “справжнім народом чи нацією з досить високою розвиненою культурою й суспільно-державною організацією” [6, c. 127-129].

      Разом із цим, остаточне формування нації, найголовніший етап етногенезу, за Заїкиним, відбувся в процесі запровадження християнства на українських теренах. Ще в 1929 році в російському католицькому журналі “Китеж” Заїкин опублікував статтю “Князь Ярополк — католический государь Руси”, де обстоював переконання про католицьке віросповідання князя. В подальшому схожі тези висловлюватимуть М. Брайчевський та Л. Гумільов. Саме ця стаття 1929 року слугує фундаментом для поглядів Заїкина на католицизм та його роль в українській історії. За Заїкиним, функціональні особливості цієї ролі розпочали формуватись дуже рано — в ІХ-Х століттях. До 1054 року (“Великого розколу”) розглядати українську церковну структуру та організацію відокремлено від Папи Римського взагалі не варто. Саме в 1054 році розпочалась остаточна візантинізація руського християнства.

      Церковне право для Заїкина виступає методологією для історіософських узагальнень. Воно сприймається ним як різновид історико-правничої науки. Церковне право католицького канону є справжньою рушійною силою української історії. Отже і Святий Престол виступав одним із “центрів сили” впродовж історичного процесу. Політико-правовий вплив Папи Римського на теренах Речі Посполитої та Великого Князівства Литовського спричинив перейняття ряду церковно-правових підходів офіційного Риму українським православ'ям.

      Католицькі впливи на українське православ'я в галузі церковного права розглядаються Заїкиним у книзі “Участие светской элиты в церковном управлении: Выборное начало и «соборность» в Киевской митрополии в XVI-XVII веках”. Ця книжка є особливо цікавою для нас в контексті взаємодії між церковним правом католицизму і православ'я. Заїкин аналізує католицьку традицію участі світського елементу в виборі духовенства, яскравим свідченням чого є тривале застосування практики обрання Папи Римського “громадянами Риму”. В російському канонічному праві “право вибору духовенства мирянами” з'явилося після Стоглавого собору 1551 року. На православних землях Речі Посполитої світський елемент не міг приймати безпосередньої участі в обранні православних єрархів. Однак, “землевласник” завжди міг виконувати роль мецената церкви і остання на початку XVII століття підтримувала своє існування саме завдяки такій допомозі української шляхти та козацтва. Формування братств і братських шкіл є наочним прикладом взаємодії між мирянами та церквою в непростих історичних умовах.

      В 1596 році, з ініціативи офіційного Риму та Варшави, було проведено Берестейський собор, на якому було укладено “унію” між українсько-білоруським православ'ям та Римо-Католицькою Церквою. Ця унія призвела до створення греко-католицизму, посилення утисків щодо віруючих східного обряду. Для Святого Престолу відбулась важлива подія — він зміг організувати під своєю юрисдикцією “католицьку церкву східного типу”. Однак, закріпити політичний успіх Папі Римському завадила дуже груба внутрішня політика Польщі. Остання одразу після 1596 року перестала визнавати православ'я, почала змушувати священників та цілі єпархії силою навертатись в греко-католицьку віру. Держава всіляко підтримувала католиків східного обряду, але абсолютно не помічала того, що більшість населення продовжувала сповідувати традиційну православну віру. Саме ця “неповоротка” внутрішня політика офіційної Варшави стала однією з найголовніших причин для початку Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в 1648 році.

      В контексті формування греко-католицизму та посилення ролі римо-католицизму на українських землях в добу Речі Посполитої, Заїкин особливо підкреслював роль митрополита Петра Могили. Саме реформи останнього “вивели Церкву зі стану занепаду, хаосу й навіть деякого ухилу в бік протестантизму й сприяли її всебічному відродженню” [6, c. 132].

      Історико-правничу концепцію В. Заїкина відносно греко-католицизму та збільшення ролі Римо-Католицької Церкви на українських землях в першій половині XVII століття гарно відображає його стаття — “Униатская Церковь, Польское государство и Украинское Национальное Движение в их исторических взаимоотношениях” (була надрукована в “Слові”, №10 за 1935 рік). У цій статті Заїкин критикує використання поляками греко-католицизму в своїх цілях та загалом дає негативну оцінку унії 1596 року. Разом із тим він продовжує критикувати Українську Автокефальну Православну Церкву, називаючи її “самосвятською”, тобто такою, що не є канонічною. На думку Заїкина, неканонічний характер УАПЦ призвів до поступового її духовного перетворення в секту. На цій підставі вчений критикує книгу О. Лотоцького “Українські джерела церковного права”, пише на неї розлогу рецензію (була надрукована 1932 року в часописі “Byzantinoslavica”). Для Заїкина ідеал українського національного та державного православ'я полягав у витворенні канонічного церковного організму.

      Разом із цим, Заїкин продовжує співпрацювати і з католицькими виданнями міжвоєнної Польщі. А. Портнов називає його “одним із найталановитіших авторів наукових католицьких видань” [6, c. 135]. Він пише статтю “Преподобний Стефан, єпископ Володимирський і Галицький та його відношення до зєдинення Руської (Української) Православної Церкви з Римсько-Католицькою в останній чверті ХІ віку”, що була надрукована в Записках ЧСВВ (т. 3, вип. 1-2, 1928 рік). В цій статті він особливо підкреслює, що юридичних підстав для того, щоб вважати українську церкву відокремленою від офіційного Риму, не існує. Він пише, що в 1054 і пізніше році київська церква не зробила жодних заяв з приводу підтримки розколу чи стосовно розколу загалом. Для Заїкина концепція “поєднання України зі Святим Римським Престолом” — це єдине можливе втілення справжнього поєднання України з Європою.

      В систему мислення Заїкина вкладались лише юридично закріплені церковні інституції з позицій церковного права. Так, протестантизм він називав “ознакою нездорового стану, упадку, розкладу” [6, c. 138]. Він аналізував юридичний статус Святого Престолу, Ватикану крізь історичну призму. Саме історизм притаманний юриспруденції В. Заїкина як методологічна база. Заїкин глибоко вивчав церковне право, але так і не присвятив окремого дослідження юридичному статусу Ватикану. Поряд із цим, його погляди цілком вписуються в “надтипову” концепцію міжнародно-правового статусу Апостольської Столиці. Його погляди є саме контекстом, з якого слід виходити під час формування тез авторських поглядів. Їх треба оцінювати під певними кутами зору — кутом канонічності і кутом християнського консерватизму. Найбільше “ватиканського” в науковому житті Заїкина принесли дискусії з його львівськими товаришами — Домбровським і Кострубою. Однак, незважаючи на це, Заїкина слід назвати одним з першим українських ватиканістів та дослідників юридичного статусу та історико-правничої ролі Святого Престолу.

      В. Заїкин не довго пропрацював після приходу радянської влади в 1939 році. 22 березня 1940 року його заарештували, а 27 липня 1941 року Заїкина розстріляли в Чернігові.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

 

Література:

1. Заїкин В. Головні моменти української державности. / В. Заїкин. // Молода нація. — №1. — 2004. — с. 66-83.

2. Заїкин В. З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ в. / В. Заїкин. // Записки ЧСВВ. — т. 3, вип. 1-2. — 1928. — с. 46-47.

3. Заїкин В. Професор Іван Огієнко як церковний та громадський дія і як учений. / В. Заїкин. — Варшава, 1925.

4. Заїкин В. Історично-правнича наука української еміграції в освітленні “маркcо-ленінськім”. // Рукопис. ВР ЛНБ, ф. 288, од. зб. 27, арк. 14-15.

5. Заїкина О. Історично-правнича наука української еміграції та головні ідеологічні напрями в ній. / О. Заїкина, В. Заїкин. — Львів, 1937.

6. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття. / А. Портнов. — К.: Критика, 2011.

7. Papierzynska-Turek M. Miedzy tradycja a rzeczywistoscia: Panstwo wobec prawoslawia. 1918-1939. / M. Papierzynska-Turek. – Warszawa, 1989.

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць