У інтерв’ю для «Живого телебачення» майбутній єпископ розповідає про своє дитинство у дворах собору Святого Юра у Львові та вплив на виховання християнської родини підпільної Церкви, навчання у Львівській духовній семінарії та в Римі, день ієрейського рукоположення, обов’язки Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ, досвід співпраці та вплив владики Богдана Дзюраха, викладання у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії, а також роздумує над тим, яким є добрий єпископ і над місією Церкви в час війни.

Походження і зародження покликання

— Отче, розкажіть, будь ласка, про себе, про свої дитячі роки.

— Я народився 13 квітня 1981 року у Львові в християнській родині Михайла та Ганни, яка належала до підпільної Церкви. З нами разом проживала бабця Юстина і старша сестра Галина. В цьому середовищі я зростав. Найперше, дякую за те, що від самого дитинства мене батьки виховували у християнському дусі.

Хоч ззовні, поза межами нашої квартири був Радянський Союз, переслідування Церкви, вдома у нас все-таки завжди був осередок християнства, де звучало, щоправда з певними перешкодами, ватиканське радіо. Ми кожної неділі слухали Літургію з Ватикану, а також батьки мене вчили молитися. Найбільше до цього доклалася моя бабця, яка вчила нас молитися і любила брати нас з собою до церкви, коли ми гуляли в парку біля собору Святого Юра. Ми не розуміли, що там правилося, але вона казала: «Послухайте, побудьте тут трошки з Богом».

В такому середовищі я зростав, і я дуже вдячний своїм батькам за те, що вони навчили мене любити Бога, Церкву і супроводжували своїм життям кожен день мого життя. Вони дали мені вміння любити, творити добро. Мій батько вмів цінувати людей. Він казав, що краще мати сто друзів, аніж сто рублів, як тоді говорили. Він любив людей. Не знаю, чи в нього за життя були вороги, але принаймні я про них не знав.

Таким чином людяні цінності закладалися змалку. І я також люблю людей. Це мені передалося, мабуть, від батька, і я цим дуже тішуся. Це є щось, що виходить природньо, я б сказав навіть, на рівні ДНК.

— Ваше дитинство минало у дворах собору Святого Юра. Яким було ваше зростання при архикатедрі у Львові?

— До 90-х років, за Радянського Союзу, коли Церква ще була в підпіллі, до собору я приходив лише зі своєю бабцею, яка приводила нас на Вечірню, коли ми гуляли. Натомість батьки, які були вірними греко-католиками, не йшли до православної церкви. Вони вдома слухали молитву з радіо Ватикану. І це була наша основна молитва. Але в той час, коли молилися вдома, було не так, як зараз, можливо, хтось собі розуміє, що можна дивитися онлайн, сидячи за столом. Ми всі стояли, в хаті було включене все світло, на столі горіли свічки. Ми були майже, як у храмі.

Натомість, коли Україна стала незалежною, і собор Юра повернувся під юрисдикцію нашої Церкви, — а він є найближчою парафією до нас — то природно, що мої батьки і наша родина ходила до собору Святого Юра.

Спершу я просто приходив як парафіянин, не одразу почав прислуговувати. І це почалося, знову ж таки, навіть не з моєї ініціативи. Моя бабця і мама багато вишивали для собору. Свого часу багато вишивок у соборі Юра були нашої родини, часами навіть більше половини. І ось одного разу паламар пан Іван, який закінчив підпільну семінарію, заохочував мене приходити прислуговувати.

Як і інші хлопці ззовні, я не відчував у собі якоїсь великої святості (а розумів, що ті, які прислуговують, — це святі ангели). Був ніби добрим хлопцем, але не вважав себе ангелом. Я боявся йти прислуговувати, відчував певний трепет. Але далі познайомився з кількома хлопцями, які прислуговували, я їх знав зблизька, ми разом вчилися в школі. Ще з одним вчилися у шаховій школі. Відповідно, я бачив, що вони не такі вже ангели, як я собі уявляв. Зрозумів, що якщо вони прислуговують, то і я можу спробувати. І вже у 9-му класі я прийшов прислуговувати до собору Юра. А оскільки це катедральний храм, і в той час у нас було, крім Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського, ще два єпископи-помічники: владика Юліан Ґбур і владика Василь Медвідь, ми біля них прислуговували і зростали — при священниках, при єпископах.

Нам це було досить цікаво, бо часто відвідували різні парафії Львівської архиєпархії, яка на той час була досить великою і бачили життя Церкви зсередини. Бачили трохи глибше. З іншого боку, приклад багатьох священиків собору Святого Юра нас надихав. Ми бачили, як вони живуть і розуміли, що вони звичайні, але дуже добрі люди.

Напевно, саме їхній приклад заохочував до того, що пізніше я вирішив вступати до семінарії. Хоча від дитинства я любив математику, і багато моїх друзів навіть тепер знають, що люблю цифри, рахую без калькулятора. Коли ж прийшлося обирати, куди йти, я готувався паралельно вступати як до семінарії, так і на економічний факультет до університету Франка, бо це мені подобалося, і цим я навіть частково жив. Та все-таки в 11-му класі, відчуваючи покликання, я залишив економіку і почав цілеспрямовано готуватися до вступу в семінарію.

Навчання у Львівській семінарії та в Римі

— Пригадайте, будь ласка, яким було навчання у семінарії, можливо, були цікаві історії?

— Ми навчалися сім років. Був період досить складний, бо найперше нам як хлопцям було складно економічно, але з іншого боку ми відчували радість від навчання. Навчання в семінарії було цікавим тим, що найперше — це спільнота. Хоч ми, однокурсники, всі були різними, але ми вміли жити разом. Життя в семінарії нас зобов’язувало жити по кілька осіб в кімнаті. Нас було четверо в кімнаті — з різними характерами, з різних областей, але, завдячуючи Божій ласці, з цієї кімнати ми всі закінчили семінарію. Бо назагал із 30-ти, які поступили, нас закінчило лише 19.

Щодо навчання, то в нас були два напрямки: філософія і богослов’я. Звичайно, для нас, семінаристів, цікавішим було богослов’я, хоч дехто любив і філософію. А «випускали пар», займаючися спортом. У семінарії ми мали свою футбольну команду, грали баскетбол, хтось тягав гантелі і штанги, хтось просто бігав.

Також в семінарії ми мали один день — Андріївський вечір, коли ми могли безкарно робити певні жарти. Часто одні одним, а також ректорату і працівникам семінарії. Пригадую один смішний момент, як до дзвонів, які нас часто будили о 5:45 щодня, хлопці прив’язали мотузки і притягнули собі їх до вікон кімнати. Коли охорона чергувала, хлопці з кімнати дзвонили у дзвони, а було темно. Охорона бачить, що дзвони дзвонять, а нікого нема. Мали таку розвагу.

Інший жарт — один з наших шоферів мав свій автобус, який він ремонтував і зняв мотор. Наші хлопці відігнали автобус в інший кут семінарії. Це було досить далеко. Він зранку прийшов і каже, що автобус вкрали. А йому на те: «Як вкрали, як мотору нема в автобусі?!» Так пішов шукати по території і знайшов його. Коли попросив в ректораті хлопців назад пригнати, то цю справу доручили хлопцям з того курсу, який його відганяв. Так співпало. Вони тоді ще казали, що п’ятеро ввечері відігнало, а зранку сорок пхало назад.

Сила робити жарти завжди була. Це був такий викид позитивних емоцій.

— Після семінарії ви продовжили навчання у Римі. Яким було навчання там, яку освіту здобували?

— Чесно кажучи, я не збирався їхати до Риму. Я думав закінчити семінарію і далі йти на душпастирське служіння. Але на сьомому курсі навчання нам, сімом хлопцям з курсу, запропонували вчитися у Римі. Дали тиждень часу, щоб обрати напрямок і університет. Я вирішив, що якщо ректорат нас там бачить, то треба скористатися з цієї нагоди і здобути освіту.

Єпископ-номінант Андрій Хім’як, о. Тарас Валах і о. Володимир Крамар — студенти вищих навчальних закладів у Римі

Я поїхав у Папський східний інститут, де вивчав літургіку. Бо це є те, що мене цікавило ще з часів семінарії. У 2008 році я закінчив у Римі ліценціат, з чим повернувся до України. Але на той час у Києві був Києво-Вишгородський екзархат, мало парафій і я думав: де ж я використаю ті знання?! У Львові є семінарія, є УКУ — можна десь викладати. А в Києві — можливо, буде якась літургійна комісія екзархату. Але, думаю, Бог знає. Якщо кличе до цього, то напевно з цього має бути якийсь плід. Ми так інколи щось робимо, але не знаємо, для чого.

Але як виявилося пізніше, після повернення з Риму, наприкінці 2008 року я почав викладати в УКУ на екуменічній програмі східну християнську духовність в онлайн-режимі. Це була перша програма, з якої вийшло навіть кілька журналістів, які зараз є активними у християнській пресі. А далі, вже перейшовши до Києва, була вже семінарія наша і я почав викладати там. Тому, як бачите, Боже провидіння запровадило мене не лише на студії, але також і до викладацької праці.

10-річчя Священства

— Отче, у вас сьогодні [4 листопада 2022 року] 10-річчя Тайни Священства. Згадайте цей момент, емоції, які ви пережили 10 років тому. Хто уділив вам це таїнство?

— Ця подія відбулася у Патріаршому соборі. В ютубі є ролик, який називається «Народження нового священника». Цей ролик зробив о. Ігор Яців. Тоді ще не було «Живого телебачення», але вже був о. Ігор, який намагався у певний спосіб зберегти пам’ять про цей гарний день для мене. Практично кожного року я його передивляюся, і це духовна наснага для мене, для нового служіння.

У момент свячення ми відкриваємо двері в нове життя. Хоч перед тим і дияконське служіння є близько біля престолу, але тоді, коли ти береш Ісуса Христа на руки, коли ти відчуваєш те, що дає тобі святитель, ти розумієш всю відповідальність, яку на тебе Господь кладе. Разом з нею розумієш і те, що Бог дає і свою ласку. Про неї говориться у молитві, якою висвячують священника, що Божественна благодать доповнює все, чого не вистачає. В цьому з’являється певність, що Господь буде провадити.

Священник не є господарем служіння, він є слугою і руками Господніми. Ми є очима, руками і не раз голосом Божим, який промовляє до людей, Його знаряддям. Ми маємо свою справу виконати, наскільки Господь нам її поручив, і йти далі, маючи з цього радість.

Моїм святителем був Блаженніший Святослав, так як він є правлячий архиєрей Київської архиєпархії. Також під час цієї Божественної Літургії були присутні й інші єпископи: владика Богдан Дзюрах, на той час мій керівник, секретар Синоду Єпископів і куріяльний єпископ у той час, владика Кеннет Новаківський, який тоді очолював програму «Жива парафія» і, будучи у Львові, приїхав на мої свячення, і четвертий — владика Коша з Молдови. Отож я мав гарних гостей в цей день. Особливо мені було приємно, що був присутній владика Богдан, бо він був для мене може батьком, може старшим братом і дуже близькою людиною, яка провадила мене до Священства.

Яким є добрий єпископ?

— Які перші емоції ви відчули і пережили, коли дізналися, що невдовзі станете єпископом? Про що ви в цей момент подумали, що відчували?

— Насправді емоції дуже різні. З одного боку, розумієш, що Церква дає певне завдання, а коли Господь кличе щось через Церкву робити, то напевно дасть і силу це робити. А з іншого боку, це нове служіння як новий виклик. Приймаючи цей вибір, для мене були дуже важливими слова владики Богдана: «Казати Богові „так“ є дуже складно, але сказати „ні“ є ще складніше». Тому я довіряю Богові, Церкві, виборові Синоду, який потвердив і Святіший Отець. В душі відчуваю мир і спокій. Це добре і цього досить.

— Яким на вашу думку є добрий єпископ? Ви довгий час були помічником владики Богдана Дзюраха. Який досвід від нього ви перейняли, а що плануєте розвинути у своєму служінні?

— Служіння владики Богдана для мене, як і для багатьох священників, завжди було прикладом. Той час, який я перебував з ним, з 2009 по 2021 рік, ці дванадцять років нашого спільного життя звісно міняли наш спосіб життя і наше бачення. На початку владика Богдан був мій керівник, а я йому допомагав, це залишилося і надалі, але з роками наші стосунки обросли важливими деталями. Він став близький мені по духу, також наші родини добре зналися між собою, його родичі навіть називали мене своїм родичем. Було справді приємно в родині владики Богдана відчувати себе своїм. Тому цей дух його, який він мав, був мені близьким.

Хотів би підкреслити два важливих елементи, які владика має у собі. Він завжди казав, що єпископ має бути душпастирем душпастирів, тобто добрим душпастирем для своїх священників. І це душпастирство полягає у двох елементах: підтримці моральній і матеріальній. З другого боку, владика завжди вмів бачити потребуючих людей. Не раз, коли ми десь їхали чи йшли, він постійно до когось підходив. Він вміє зауважити людину, яка має певну потребу. Це мені дуже імпонувало.

А ще його жертовність. Я собі пригадую один випадок. У 2014 році, коли почалася війна, один з наших капеланів, який мав досвід капеланства у Косово, повертався додому зі Сходу України через Київ. Розповідав владиці, як там було, а далі каже: «Не мають ні копійки, щоб доїхати додому. Можливо, мені допоможете?» Владика витягнув все, що мав у гаманці, і віддав йому. Все до останньої гривні. Це було для мене дуже будуюче.

Владика Богдан Дзюрах і єпископ-номінант Андрій Хім'як

— Ви у Києві вже з 2009 року. Чи звикли до столичного темпу життя і до ритму міста, адже ви невдовзі станете єпископом-помічником для всієї центральної України? Якими будуть ваші обов’язки, як єпископа-помічника?

— Малим хлопцем я думав, що я дуже домашня дитина, бо завжди був з батьками. Але пішовши в семінарію, я відчув, що мені є добре там, де я є. Був у семінарії — мені було добре, в Римі на навчанні також почувався комфортно, як вдома. Влітку їздив трохи на працю до Америки і там також почувався, як вдома. Приїхавши до Києва, це місто також дуже швидко стало для мене рідним домом.

Київ є мені рідний, і темп життя тут мені дуже підходить. Приїжджаючи до Львова, мені бракує ритму Києва.

Щодо Київської архиєпархії, то я тут не правлячий єпископ, а тому не потрібно буде приймати забагато рішень — маємо Блаженнішого, є владика Йосиф, який є протосинкелом і також помічником Київської архиєпархії. Вони мають левову частку душпастирських обов’язків, а я буду робити те, що мені Блаженніший повірить після свячень своїм декретом. Наразі я готовий служити єпархії, молитися разом з нашим народом. Буду також залишатися у Секретаріаті Синоду Єпископів, де маю так само чимало роботи. Розумію, що обов’язків буде ще більше. Буду намагатися з Божою силою і ласкою їх виконувати.

Обов’язки Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

о. Іван Вихор, єпископ-номінант Андрій Хім'як, владика Богдан Дзюрах, о. Роман Славич

— Розкажіть, будь ласка, чим займається Секретаріат Синоду, якими є ваші обов’язки сьогодні?

— Секретаріат Синоду — це «кухня» Синоду, яка «готує їсти», хоч цих «кухарів» дуже часто ніде не видно. Наша робота є круглорічна. Найперше, ми готуємо великий Синод, який відбувається раз у рік. Регулярно відбуваються Постійні Синоди. Синод Єпископів — це законодавчий орган, тому треба постійно готувати різні документи. Праця над документами є досить тривалою. Передбачає співпрацю Секретаріату з різними групами людей, експертами. Це одна ділянка.

А друге — це наша праця в кадрових питаннях. Всі проголошення, які є [нових єпископів — ред.] — це праця, яку проводить Секретаріат, і яку ніхто не бачить і не знає, бо це все є таємницею. Щодо себе, я не займався моєю справою [обрання єпископом — ред.], бо це мало бути і для мене таємницею. Але щодо інших людей, ми цю працю провадимо.

— Ви третій викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, який отримав звістку про те, що буде єпископом. Яким буде далі процес навчання у семінарії? Будете залишатися викладачем чи шукаєте собі заміну?

— Я ще не знаю, якими будуть обов’язки в Київській архиєпархії, але маю надію залишитися викладачем семінарії. Це для мене є важливо. Вже 10 років я викладаю в семінарії Київській і завжди кажу хлопцям, що вчуся разом з ними. Кожного разу, коли готуєшся до лекції, оновлюєш знання, шукаєш щось цікаве для них. Відповідно, це нагода самому ставати кращим.

А з другого боку, це нагода, особливо тепер буде, пізнавати семінаристів, бачити впродовж року, якими вони є, які здібності, який інтелектуальний рівень мають. Бо колись прийдеться їх святити на священників чи рекомендувати до цього. Відповідно, важливо знати, якими вони можуть стати у майбутньому священниками для архиєпархії.

Тому маю надію, що залишуся викладачем, але зараз, у час війни, дуже важко відповісти, що буде завтра.

Війна і УГКЦ

— Як війна змінила Церкву? Яка роль УГКЦ у відбудові нашої України?

— Біда торкнулася всіх. Думаю, що немає в Україні людини, яку б вона не зачепила. Зокрема інформаційна складова потужно заторкає кожного з нас, і кожен переживає її по-різному.

Церква завжди є зі своїм народом. Наші душпастирі хочуть бути зі своїм народом і залишаються як у тих містах, де зараз є відносний мир і спокій, так і в тих містах, які сьогодні є під окупацією. Ми подивляємо священників, які служать людям в умовах окупації. Нам важливо бути зі своїми людьми, бо Церква є мамою. Якщо діти відчувають, що мама з ними, то почувають себе у безпеці. Церква має бути поруч, має бути доступною і відкритою для людей. Церква зцілює рани і любить тих, хто є занепокоєний, хто втратив рідних, і супроводжує особливо тих, хто має найбільші переживання чи потреби.

Інша сфера, якою Церква зараз активно займається, — це соціальне служіння. Наші священники через різні благодійні організації, як «Карітас» чи «Мудра справа», намагаються послужити людям у потребі. Час війни — це час великих втрат. У цей скрутний момент хочемо допомогти тим, чим може Церква.

Дуже важливим у служінні Церкви є близькість і любов. Навіть тоді, коли ми не маємо що дати, ми є поруч і розділяємо з людьми їхні потреби і біль.

— Сьогодні все частіше зникає зв’язок, світло, вода чи тепло. Ми дуже чекаємо на його появу, як десь під час цієї темної війни ми чекаємо на світло нашої перемоги. В цих ситуаціях розуміємо, що це нагода стишитися, зупинитися і подумати. Чим ви займаєтеся у той момент, коли зникає світло і що порадили б робити українцям?

— Це час очікування. Коли немає світла вдома, особливо немає зв’язку чи інтернету, ми часто не знаємо, чим зайнятися. Коли в хаті є сам, то поводишся інакше, ніж тоді, коли в хаті є родина.

Коли сім’я перебуває в темряві чи холоді, то це є добра нагода для спілкування. Темряви інколи бояться, особливо діти, вони потребують певного затишку. Важливо в цей момент брати дітей на руки, ставати ближче. Це нагода рідним обійнятися. Тоді стає безпечніше і тепліше. Це є десь така одна з порад.

Час темряви, з одного боку, є фізичним. Але цей час може пригадати і про час духовної темряви. Тому це є нагода для молитви. Ми знаємо, що ця війна не є лише війною загарбання, але й духовною боротьбою зла проти добра. Ми знаємо, що добро переможе. Всі українці вірять в те, що ми переможемо, вірять у відбудовану і кращу Україну від тієї, яка була до війни. В цей час, коли нам бракує світла, тепла чи звязку, ми маємо бути терпеливими і з розумінням ставитися до того, що цього немає. Пам’ятаймо про заклик Блаженнішого, який просив вимикати зайвий прилад чи лампочку, які не є потрібними. Це теж внесок у нашу спільну перемогу. Зараз нам потрібно єднатися. Момент, коли ми є в темряві, є моментом для думання про єднання. Народ, якщо буде єдиним, він вистоїть у будь-якій темряві: духовній чи фізичній.

— Чи знаєте вже дату єпископської хіротонії?

Вона буде точно після хіротонії о. Миколи Семенишина. Він ще не знає дати, тому я також ще не можу думати про неї.

Бліц

— Що таке бліц? — Це щось робити швидко. Ми в дитинстві грали бліц шахи. Нам давали п’ять хвилин на партію, якщо не вкладався в час, то програв.

— Улюблений вид спорту? — Футбол.

— Яку книгу зараз читаєте? — «Моє життя і робота» Генрі Форда.

— Ваша найзаповітніша мрія? — Бажаю всім миру.

— Чи любите і маєте домашніх тварин? — Люблю домашніх тварин. Маємо зараз котика.

— А як звати? — Маємо два. Перший — Кицик. Другий, який нам привіз один військовий, — Байрактар, але сестри кличуть його по-різному — Зозулька та інше.

— Скільки маєте похресників і як часто з ними бачитеся? — Маю вісім похресників. Бачуся по-різному, залежно як далеко від них перебуваю.

— Країна для проживання, крім України? — Мені подобається Америка.

— Що робите, коли вимикають вдома світло? — Перебуваю у темряві.

— Кава чи чай? — Кава.

— Улюблена пісня та музичний жанр? — Люблю гурт «Без Обмежень» «Зорі запалали».

— Активний чи пасивний відпочинок? — Якщо втомлений, то пасивний. Якщо в нормальних силах, то активний.

— Море чи гори? — І одне, і друге.

— Улюблена ікона? — Вишгородська Богородиця.

— Життєве кредо? — Завжди йти вперед.

— Лаконічна порада кожному українцю сьогодні? — Бажаю вірити в те, що Бог є з нашим народом, в те, що темрява завжди буде переможена світлом Божим. Бажаю зуміти його прийняти.