Я плАчу на кожному служінні в церкві. Це не тільки тому, що я псих з ПТСР чи слабка жінка..
Просто коли церква співає:
"Ти за мене Бог воюєш,
В тіні крил Твоїх стою я,
Оновив в мені Ти силу - 
Я піду і не боюсь"..    

кожен це розуміє по-своєму. А я - БУКВАЛЬНО.  Як мінімум разів 10 я б вже мала загинути. Перед першим обстрілом ДРГ наших позицій хлопці в моєму окопі попросили мене зайти в казарму скип'ятити води у термоси. Бо змерзли.. Як тільки за мною гепнули казармені двері, повітря розірвали автоматні черги.. 
Я впала на підлогу і, подолавши перший приступ панічного страху, повторювала - "Я тебе не покину і не відступлю від тебе".  (Пс. 117:6). Як мантру. Так я робила і всі наступні рази, коли було страшно. Іноді в собі, а іноді й вголос. 
Значить, я ще потрібна тут. 
Бог з нами
Не жалійтеся. ДЯКУЙТЕ. Бо те, що зараз відбувається, на початку війни всі вважали неможливим. "Неможливе людині - можливе для Бога". (Луки 18:27)

З Фейсбук-сторінки Міли Литвиненко