Як у сучасних обставинах не втратити віри і не зрадити своїх переконань
  • Птн, 26/04/2013 - 11:43

"Мусимо поставити собі питання:

у що ми віримо, кому ми віримо і що ми готові зробити,

щоб відстояти наші переконання"

 

Часто є ситуації, які ставлять нас перед дуже важким і важливим вибором. Не йдеться про якісь матеріальні речі, а радше про духовні чи моральні. Якщо озирнутися на недавню історію, можна побачити чудові взірці мужності, коли люди не відмовлялися від своєї віри, своїх поглядів, своїх переконань навіть тоді, коли дивилися в очі смерті. Український католицький університет провів дискусію на тему "Мужність свідчити віру в сучасному світі".

 

Під час дискусії виступили Любомир Гузар та очевидці подій 40-50 років минулого століття – син священика, дисидент Ярослав Геврич, Наталія Николин, яка зазнала переслідування від радянської влади за те, що не зреклася своєї віри, отець Петро Баран та сестра Юліта.

 

Блаженніший кардинал Любомир Гузар

 

Ми говоримо про історію і дуже часто думаємо про минувшину. Часом це правильно. Але чому ми говоримо про історію? Не тільки, щоб задовольнити нашу цікавість про те, як то було, але ми свідомі однієї дуже важливої правди: люди і обставини життя впродовж століть не дуже змінюються. Те, що було актуальне кількасот років тому є актуальним для нас і сьогодні і буде актуальне в майбутньому. Отже, є певна тяглість. І цю нитку ми хочемо втримати цілою, не розривати, щоб із того, що було навчитися того, що буде.

 

Йдеться про надзвичайно важливу життєву правду, яка була завжди правдивою і завжди нелегкою для здійснення – свідчити про свої переконання. Можемо взяти до уваги релігійні переконання. Віра – те, що є підставою нашої релігійної ідентичності, нашого бажання сповняти Божу волю. Але не треба виключати й інші аспекти дуже подібного характеру. Недавно я мав нагоду чути програму по радіо про нашого славного поета Василя Стуса. А після цієї програми я мав нагоду говорити із паном Євгеном Сверстюком, який брав участь у цій програмі і знав особисто багато тих людей, що в часах 60-их і пізніших роках минулого століття свідчили свої переконання. Я не виключаю, що в них був сильний релігійний аспект їхніх переконань. Сьогодні вони представляться нам дуже часто як люди, які трималися своїх переконань. Сверстюк сказав, що Стус прийняв смерть, щоб не зрадити своїх переконань.

 

Ми знаємо про мільйони мучеників в історії церкви, в історії релігії. Ми знаємо людей, які це саме робили заради своїх переконань. Одним словом, говоримо тут про явище, яке є знаним упродовж віків від початків існування людства. Люди завжди мусіли в якийсь спосіб, а інколи навіть у такий радикальний спосіб, свідчити про свої переконання. Це мученики. Коли ми говоримо сьогодні про мужність у свідченні нашої віри, мусимо поставити собі питання: в що ми віримо, кому ми віримо і що ми готові зробити, щоб відстояти наші переконання.

 

Ми сьогодні живемо у прикрих обставинах. Дуже багато є нарікань, дуже багато осуду. Це не безпідставно. І ми питаємо себе, як з цього всього вийти, чи можна з цього вийти? Так, напевне можна. Це не вперше в історії людства люди перебувають у таких обставинах. Як з цього вийти? Свідченням своєї віри в Бога, свідченням свого щирого правдивого, солідного переконання. Воно має відбуватися в дуже практичних аспектах і воно ніколи не є легким. У багатьох випадках в історії ті, хто хотів відректися Бога і своєї віри в Бога платив за це життям. Сьогодні також треба мати велику відвагу, щоб в певних моментах сказати "ні – я буду поступати інакше. Я буду поступати так, як мені велить моя віра в Бога і моя людська гідність".

 

Я наведу вам такий приклад. Уявімо собі десять чиновників, які, сповняючи свої завдання, кожен бере хабарі. Раптом один з них каже: "Ні. Я буду служити людям і не буду від них брати більше, ніж належить". Одним словом, він відмовляється брати хабарі. Але це не так просто. Треба рахуватися з тим, що коли він так скаже, то його дев'ять колег накинуться на нього, кажучи "що ти робиш? Ти у нас відбираєш хліб! Ти нас ображаєш!".

 

Отже, треба мати відвагу, щоб сказати перед ними "шановні колеги, я далі так робити не буду". Це вимагає колосальної відваги. Це не мучеництво, але майже мучеництво, яке вимагає мужності, про яку ми сьогодні хочемо чути, свідченням з минулого, яким ми хочемо надихнутися, щоб самі ним жити і передавати грядущим поколінням ту відвагу і мужність.

 

Ми з того зачарованого кола, у якому ми опинилися, не вирвемося, якщо не засвідчимо свою віру в Божу правду і в ту людську гідність, якою Бог нас обдарував.

 

Ярослав Геврич, син священика

 

Я син греко-католицького священика, який не зрадив своєї віри, віри в своїх батьків і навчив нас, як треба жити. Я також гордий за свою маму. Я був малим, коли тато  вернувся зі собору, де НКВС "обробляв" священиків, аби ті зрадили свою віру. Батько прийшов додому і сказав: я заявив відразу, що своєї віри не зраджу. Йому відповіли: завтра прийдете.

 

Все було зрозуміло. Мама, коли це почула, сказала: "Богдане, як би там не було, все в Божих руках.  Я не хочу, щоб колись наші діти сказали, що їх батько був зрадником. Яка сила волі була у нашої мами, якщо вона, маючи п’ятеро дітей, жертвувала усім заради віри".

 

Батько відбув свої 10 років – тоді давали мало. Він повернувся і далі працював священиком. Я би не сказав, що церква тоді була мовчазною – це лише зовні так виглядало, але церква жила, завжди заявляла про себе.

 

Пам'ятаю, як КДБ відправив мене у мордовські табори, а батька звільнили з роботи – він тоді фельдшером працював. Але він не розчарувався і ще більше присвятив себе церкві. Він курував Хмельницьку, Вінницьку і Одеську області. Їздив туди тижнями і помагав священикам, які вернулися зі заслання. Лише в Коломиї було 30 священиків. Він привозив зі Східної України матеріальну допомогу і помагав їм. Це була ризикована жертва, бо все могло в будь-який момент відбитися на дітях.

 

Мені і братові було це байдуже. Але дві наші сестри були вчителями. Якби КДБ цим зайнялося серйозно, їх би звільнили з роботи. Але батько казав: "діти, все в Божих руках. Ми будемо триматися своєї віри". Він був переконаний, що церква відродиться.

 

Наталія Николин

 

Повернуся у час, який для вас є дуже давнім. 1949 року Львовом прокотилася страшна для декого вістка, що вбили Ярослава Галана. Я починаю розповідь з цього моменту, оскільки це вбивство було претекстом для нової хвилі переслідувань нашої церкви і її вірян.

 

Той момент вбивства, приписаний синові неприєднаного священика показав, що треба протистояти більшовицькій орді.

 

Це вбивство, яке, як виявилося, організувала сама більшовицька мафія, бо за два тижні перед цим у Галана забрали пістолет і забрали собаку, нібито через скарги сусідів. Вбив його молодий хлопець сокирою.

 

Можете собі уявити, яка нагінка почалася на нашу церкву. Оголосили, що вбивцею був син неприєднаного священика. Починається чистка працівників наукових інститутів – особливо, так званого ідеологічного спрямування, і чистка серед студентів.

 

Я тоді вчилася в університеті на відділі слов'янської  філології, який очолював професор Іларіон Свенціцький. Чистка почалася зі зборів студентів, на яких викривали злочинців, на думку системи.

 

28 грудня 1949 року на моєму п’ятому курсі проводять збори.

 

То був перший післявоєнний університет і була велика різниця поколінь. Найстарший студент мого курсу був на 14 років старший від мене. Тому серед студентів були і комуністи, і комсомольці.       

 

Я не була комсомолкою і першим питанням, яке мені поставили кадебістські прислужники було питання про те, яке моє відношення до справи віри. Я довго думала про це перед тим, бо знала, що йде нагінка не лише за націоналізм, але й за віру. Перед тим, як зайти в аудиторію, я помолилася "Царю небесний" і вирішила, що скажу так, як є. Я так і сказала: "Я віруюча, вірю в Бога і виросла в християнській родині".

 

Між тими комсомольцями і комуністами зчинився крик, обурення і осудження мене. Тоді мені задали друге питання: "як це можливо, що студентка, яка склала діалектичний і історичний матеріалізм на відмінно заявляє тепер абсолютно протилежну річ, що вона вірить в Бога?".

 

Я відповіла, що я вивчила ці предмети і тому й склала іспити. Але це не змінило моїх переконань. Ці слова викликали ще гірше обурення аудиторії.

 

Третє питання було чисто особисте. Мене запитали про моє ставлення до папства і Папи Римського.

 

Я відповіла, що я, як студентка університету, яка прослухала детальний курс історії європейських народів, бачу в історії папства і негативні сторони. Мене частково обурює доля Яна Гуса, якого католицька церква спалила на вогні. То був час інквізиції, і я це розуміла. Але мене, як молоду людину, вразила смерть гідної людини. Але я сказала, що ці речі не вплинули на моє переконання. Я залишилася вірна Богові і вірі.

 

Після цього обурення аудиторії було найбільше. Вже 3 січня вийшов наказ ректора університету про те, щоб виключити мене і мою товаришку Віру Волосянську, яка теж заявила, що вона віруюча із Львівського університету за те, що вони визнали найлютішого ворога Радянського Союзу, палія Другої світової війни своїм духовним батьком.

 

Те, що я відважилася на такий крок, я завдячую своєму покійному батькові, який виховав нас у такому дусі. За декілька днів з роботи звільнили й мого батька, який працював інспектором в обласному відділі народної освіти.

 

Варто сказати, що професор Свенціцький хотів нас захистити. Він сам мав дочку, яка була засуджена на 25 років.

 

Радянський університет не цінував знавців, але цінував ідеологію. Це остаточно виявилося, коли ми зі своєю товаришкою Волосянською поїхали до Києва в міністерство освіти добиватися поновлення на навчанні, бо залишився останній семестр і захист диплому. Але в міністерстві нам відповів сам міністр: "Нам не нужны хорошие специалисты. Нам нужны воспитатели коммунистического общества". Це був кінець. Нас потім послали до КДБ, але там нас не прийняли. Сказали лише через телефон, що все правильно, нас повинні були викинути. Також нас послали до партії і там теж схвалили наше виключення.

 

Наприкінці січня партійне начальство організувало конференцію в Оперному театрі, на якій партійні кадри Львова прочищали за недогляд у вихованні галицької молоді, за націоналізм і за нашу з моєю товаришкою заяву. З Москви на цю конференцію прилетів Микита Хрущов, який страшенно сварив ректора університету Савіна за те, що дві студентки нахабно заявили, що вважають своїм духовним батьком Папу Римського.

 

Через рік після роботи на галантерейній фабриці нам дозволили закінчити університет, видали диплом, але не дозволили ніде працювати. Коли я пішла до проректора з начальної роботи і спитала, що мені робити, він мені сказав, що я недостойна працювати. Я працювала в архіві, але звідти мене за декілька місяців звільнили. Потім, через багато років, я працювала в університеті редактором в машинно-офсетній лабораторії.

 

Насамкінець я би хотіла передати вам найщиріші побажання мого материнського серця, щоб Господь дав вам силу духу, щоб ви вибрали собі гідну дорогу свого життя, щоб ви не шукали легкого шляху, щоб не спокусилися на добро і успіхи в Західному світі, щоб ви не виїжджали, не покидали України. Любіть Україну. Бог і Україна понад усе – не матеріальні блага, не машини, хати. Я ніколи не думала, що Галичина, яка вважалася п'ємонтом, який мав піднести рівень української свідомості зійде до такого низького матеріального бажання добробуту.

 

Любомир Гузар

 

Те, що ми почули ці свідчення – це переказ певної дійсності. Ті свідчення є підставою на якій кожна людина має робити свій вибір. Як пані Наталя говорила про свого батька: батько виховував їх у певний спосіб, представляючи певні життєві правди. Коли прийшов момент вибору, ті навчені в певний спосіб діти не дуже й застановлялися, а майже автоматично робили свій вибір. Людина не повинна чекати, коли до неї прийде такий вибір. Людина повинна працювати над собою. Батьки мають бути першими, хто у серця своїх дітей вкладають певні переконання, віру в Бога.  Коли людина стає критично думаючою, починає застановлятися: що є цінним у моєму житті?

 

Коли людина в тому віці, що починає критично думати, вона повинна продовжувати виховувати себе в тому дусі, що коли прийде вибір – або визнати, або заперечити свою віру, я маю визнати свою віру. Пізніше, в студентські роки, коли людина бачить більше нагод для визнання або заперечення своєї віри, вона повинна себе утверджувати.

 

Тут є ще один елемент, який би я хотів наголосити. Коли я досі говорив, то здавалося, що людина начебто самотня, такий острівець. Ні – людина живе в суспільстві і ми повинні один одного заохочувати, підтримувати, допомогти зробити правильний вибір, повинні спільно один одного виховувати. Ті часи про які ви чули, були дуже жорстокими часами, коли вибір міг бути ціною людського життя.

 

Підготував Ярослав Іваночко
Джерело: http://ipress.ua