#Зцілення_ран_війни. «Війну можна принести із собою в рідний дім і завдати болю найближчим», – єпископи УГКЦ
  • Срд, 29/04/2020 - 13:29

Досвід війни, навіть без фізичного поранення, залишає глибокі невидимі сліди в людській душі. Такі сліди називають душевними ранами війни. Часто можна спостерігати, як спокійні та врівноважені до війни чоловіки та жінки тепер можуть легко втрачати рівновагу, ставати вибуховими та надміру агресивними. Активні та життєрадісні, після повернення з району бойових дій вони інколи перетворюються на пригнічених та замкнених у собі осіб. Війна змінює.

Про це мовиться у Зверненні «Його ранами ми зцілені…» Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ до духовенства УГКЦ про зцілення ран війни.

«Перебуваючи в зоні підвищеного ризику, людина відчуває постійну загрозу власному життю. Її психіка та весь організм ніби постійно є в стані бойової готовності. Людський мозок підтримує в напрузі тіло, ніколи не втрачаючи готовності до дії», – пояснюють владики і додають, що таке явище називають бойовим стресом, і переживає його значна частина військових.

Після повернення додому психіка воїна упродовж певного часу все ще перебуває в такому «наднапруженому» стані, намагаючись усе контролювати…

Трагедія війни змінює людину. Рани з’являються не лише на тілі, а й у глибині душі воїна. Жорстокість і безлад бойових дій проникають у серце. У цьому прихована серйозна небезпека, бо ж війну можна принести із собою в рідний дім і завдати болю найближчим.

В УГКЦ переконують, що процес повернення до цивільного життя – тривалий шлях, якого не здолати самотужки. Вихід зі стану ізоляції, примирення з довкіллям потребує чиєїсь люблячої та дружньої підтримки в житті воїна, яка б змогла нагадати йому смак людського існування, сформулювати важливі для особистого розвитку цілі, вирватися із внутрішнього оточення.

«Завдання душпастиря тут полягає в тому, аби допомогти всім членам родини усвідомити, як духовне життя сприяє зціленню від самоізоляції. Це можна осягнути за допомогою регулярних відвідин родини демобілізованого воїна, невимушеним спілкуванням із ним і членами його сім'ї, щирим зацікавленням станом його здоров'я чи ситуацією із працевлаштуванням тощо», – рекомендують синодальні отці.

Також дуже корисним було б залучити колишнього воїна до різного роду парафіяльної активності, зважаючи на його здібності й таланти, зокрема до читання євангельських текстів та їх обговорення в групі, участі в різноманітних християнських спільнотах, здійснення благодійних проєктів, у яких з’являється можливість проявити турботу про інших, – усі ці підходи також сприяють тому, щоб ветеран почувався потрібним, корисним членом громади, та запобігають його самовідчуженню.