Жінка, котра живе у Ватикані. Історія дружини Швейцарського гвардійця
  • Втр, 10/07/2018 - 17:48

Уяви, що твої діти їздять на роликах чи скейті вулицями міста і вітаються з Папою Франциском, і це – цілком звична річ…

Маґдалена Воліньска-Рієді є відомою журналісткою з Польщі, котра висвітлює новини з Ватикану. Її незвичайна історія, пов’язана із Вічним Містом, розпочалася в 2000 році під час Всесвітнього Дня Молоді з Папою Іваном Павлом ІІ. Будучи волонтером ВДМ, Маґда ішла через площу св. Петра і запитала одного з Швейцарських гвардійців чи іде у правильному напрямку. Тоді вона й не здогадувалась, що розмовляє із своїм майбутнім чоловікіом…

Вона розповідає про історію свого життя.

Журналіст: Ви живете у місці, де витає надзвичайне повітря, за стінами Ватикану. Чи це дійсно інший світ?

Маґдалена Воліньска-Рієді: Так, щоденне життя поза Бронзовою Брамою є цілком інакшим світом. Думаю, що його можна сміло порівняти до королівського двору, наприклад. Ватикан відокремлений від Вічного Міста високою стіною; його брами щовечора зачиняють і знову відчиняють о 6:00 ранку. Всю країну, дослівно, зачиняють.

Я – одна із близько 400 мирян, котрі проживають тут, включаючи всього 30 жінок. З одного боку, щодня я відчуваю, що знаходжусь в особливому місці, і це відчуття – надзвичайне. Ми відчуваємо турботу і повагу від чоловіків, особливо враховуючи, що 110 із невеликої кількості мешканців тут – солдати. Окрім того, тут перебувають 150 агентів поліції - Ватиканська жандармерія – котрі не живуть у Ватикані, але перебувають тут 24 години на добу для того, щоб дбати про безпеку усіх.

Життя у Ватикані проходить під постійною перевіркою. У різних кутках і закутках найменшої країни світу розташовано понад 300 камер спостереження. І все це заради того, щоб дбати про безпеку і захист Папи, а також про захист усіх нас, хто живе з ним по-сусідству.

Найбільшим привілеєм для тих, хто живе за мурами Ватикану, є постійна присутність Папи Францсика і Папи-емерита Бенедикта XVI. Ми бачимось тоді, коли Франциск проїжджає на авто на зустрічі чи загальні аудієнції в Апостольському Палаці і тоді, коли повертається з подорожей. Прогулюючись по Ватиканських Садах, ми з доньками можемо зустріти Папу Бенедикта (на жаль, тепер значно рідше, враховуючи те, що з віком його сили поступово зменшуються).

У Ватикані я почуваю себе як вдома. Це – одна велика родина. Я живу тут вже 15 років і знаю тут кожен камінчик. Це – точно моє місце на землі. Воно унікальне для мільйонів католиків і людей усього світу, і водночас – найособливіше місце для мене і тих, кого я люблю.

Журналіст: Як проходить Ваше щоденне життя у Ватикані?

Маґдалена Воліньска-Рієді: Щодня я пам’ятаю про те, що Ватикан є не лише мікроскопічною країною, в якій я купую продукти, ходжу з дітьми на періодичні медогляди до лікаря чи їжджу на велосипеді у вільний час, але він також є серцем нашої віри, місцем, де живуть лідери нашої Церкви. Саме тому для мене природньо слідувати тим правилам, які стосуються, наприклад, вірних, що беруть участь в Літургії.

Ми не можемо ходити вулицями Ватикану з оголеними плечима, в коротких спідницях чи шортах, навіть тоді, коли влітку у Римі невиносима спека і температура перевищує показник 40 градусів в тіні. Ми не можемо шуміти до пізна увечері чи влаштовувати гучні вечірки, на яких гості танцюють і співають до самого ранку. Ми – вдома, але водночас ми перебуваємо всередині древніх мурів, в тіні Апостольського Палацу, поблизу Дому св. Марти, де живе Папа Франциск. Саме тому потрібно поводитись скромно і з настанням темряви зберігати тишу. Тут світ завмирає; пульсуюче життя Вічного Міста досягає нас ззовні, однак залишається у іншому вимірі.

Наше життя, мирян – чоловіків і жінок, є цілком нормальним. Хоча, воно дотримується ритму літургійного календаря і національного календаря Ватикану. Цілком природно, що, для прикладу, П’ятидесятниця тут є вихідним, чи день спомину покровителя Папи і річниця обрання Святійшого Отця. У ці дні усі магазини і офіси є зачиненими.

У нашій невеликій родині Швейцарських гвардійців ми також святкуємо свята і зберігаємо традиції, пов’язані із самою Гвардією, як наприклад, річниця заснування найменшого і найстаршого військового формування у світі, чи, для прикладу, Святого Миколая, чи 1 серпня – річницю заснування Швейцарської Конфедерації. В такі свята ми усі збираємось у красивому дворі, де наші гвардійці зазвичай щодня практикуються. Ми сидимо за довгими столами, у тіні середньовічних бастіонів, а після офіційних промов святкуємо до пізнього вечора. Звичайно, що завжди скромно!

Журналіст: Журналістика стала Вашою роботою і пристрастю. У ретроспективі, чи це свого роду «особлива місія»?

Маґдалена Воліньска-Рієді: Я ніколи не вірила у співпадіння, і мій кар’єрний шлях у журналістиці точно не був випадковістю. Я завжди довіряю Божому Провидінню ключові справи мого життя. Так було і у цьому випадку.

Неочікувано до мене зателефонували і я отримала пропозицію. Це був великий виклик. Мушу зазначити, що я – дуже амбітна людина: в мене три університетські дипломи і я знаю кілька мов, тому я подумала, що вартує спробувати хоча б заради того, щоб випробувати себе саму. Я також вважаю цю роботу особливою місією, в якій я можу поєднувати свій досвід на телебаченні і моє життя у Ватикані, де усе видно із зовсім іншої точки зору.

Я завжди хотіла наблизити Папу, Церкву і Ватикан до аудиторії, до своїх співгромадян, однак мене ніколи не переставала зачаровувати можливість висвітлювати і інші питання.

Ключовим викликом була хвиля міграції, яка сьогодні вже стихла, однак впродовж двох років ця тема була найбільш актуальною в Італії та Середземномор’ї. Я кілька разів відвідувала Лампедузу і виходила у відкрите море з італійською поліцією. Ми допомагали нелегальним мігрантам з узбережжя Лівії добратись до берега. Це були драматичні випадки.

Я ретельно слідкувала за трагедією сирійських біженців у таборах Лівану і Йорданії. Я висвітлювала наслідки землетрусів у центральній Італії в 2016 році, а також в горах Абруццо, де лавина забрала життя 29 гостей готелю.

Висвітлювання перебігу папських подорожей – надзвичайно важлива сфера моєї роботи. Мені часто щастить летіти тим самим літаком з Папою Франциском. І усі ми відчуваємо, що є єдиною спільнотою: група ватиканістів та весь папський супровід – кардинали, єпископи і охоронці. Загалом близько 140 осіб. Таким чином я подорожувала до Мексики, Єгипту і Кракова.

Ця остання подорож залишиться одним із найбільших досвідів моєї журналістської праці. Як польський кореспондент з Папою, я літала на мою батьківщину на Всесвітній День Молоді, репортажі на якому я робила із найбільш унікальних місць. І я була поруч з Папою Франциском.

Окрім того, я мала нагоду провести вечірнє молитовне чування з Франциском на «Полях Милосердя» із 2 мільйонами присутньої молоді і 200 мільйонами по всьому світу, які брали участь в чуваннях за посередництвом засобів комунікації. Це було дуже особливе чування, яке назавжди залишиться в моєму серці і пам’яті.

Журналіст: Чи це дає Вам відчуття реалізації?

Маґдалена Воліньска-Рієді: Такий надзвичайний досвід дає мені велике задоволення і відчуття професійної реалізації. Але, без сумніву, як і кожна жінка, я найбільше радію своїми двома доньками: 8-річною Марією і 10-річною Меланією. Вони дають мені відчуття справжньої реалізації. Як мама, я – реалізована особа. Нащодень, мої дівчата ходять до швейцарської школи разом із іншими дітьми Папської Швейцарської гвардії.

Для моїх дітей, котрі тут народились, життя у Ватикані є чимось цілком природнім: вони їздять на роверах чи роликах, під час прогулянок зустрічають Папу і беруть участь в урочистих святкуваннях. Я вважаю, що це – чудова школа життя, яка гарантує глибоку інтелектуальну і духовну формацію. Вона зміцнює наш моральний характер, який, на мою думку, є надзвичайно важливим в сучасному світі.

Ми досі підтримуємо близький і щирий контакт з Папою Бенедиктом XVI. Ми відвідуємо його в резиденції у Ватиканських Садах. Саме він, ще будучи кардиналом Йозефом Ратцінгером, благословив наше подружжя 15 років тому і саме він охрестив наших дітей. Ні я, ні мій чоловік, на той час і не думали про те, що наш шлюб благословляє майбутній Папа. Близькі стосунки між нами залишились впродовж років, і я вважаю, що цей ряд надзвичайних подій в моєму житті є великим знаком Провидіння.

І вірю, що так і залишиться.

Розмовляла Івона Флісіковська

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами Aleteia.org