- Пон, 22/01/2024 - 21:08
Дитинство та родина
Владика Степан Чміль народився в Судовій Вишні на Західній Україні 20 жовтня 1914 року в родині Степана Чміля та Юлії Шидловської. Роман Шуст зазначає, що «неповні документальні записи у метричних книгах дають змогу встановити, що у даного подружжя було принаймні троє дітей. 10 січня 1909 року народився старший син – Іван. 8 травня (?) 1910 року прийшов на світ наступний син Роман (помер від туберкульозу 1 березня 1911 року), а 20 жовтня 1914 року народився третій син – Степан». 24 жовтня того ж року його було охрещено у міській церкві Пресвятої Трійці.
Освіта
Почав своє навчання в гімназії в Перемишлі у 1925 році, де ревний вчитель релігії отець Петро Голинський заохотив його разом з групою інших дев’ятьох учнів вирушити до Італії, до салезіянської аспірантури в Івреї для подальшого навчання, щоб стати салезіянським священником східного обряду.
Митрополит Андрей Шептицький, Глава Української Греко-Католицької Церкви в 1901-1944 роках, доручив Перемишльському єпископу УГКЦ Йосафату Коциловському зібрати групку охочих поїхати до Італії, щоб стати духовними синами св. Івана Боско, знаменитого італійського вихователя, основоположника Салезіянського згромадження, чиїм головним завданням є виховання молоді, головно безпритульної й злиденної. Бажанням великого митрополита було підготовити українську гілку отців салезіян: після навчання в Італії молоді салезіянські священники мали повернутися в Україну, щоб зайнятись вихованням української молоді. Ще дві групки поїхали до Івреї з такою метою ― в 1937 і 1938 роках.
Як розповідає один із біографів владики Степана Чміля о. Євген Небесняк, «Боже Провидіння було з ним, бо саме в цій порі, коли він захопився особою св. Івана Боско, Глава і Отець УГКЦ, митр. Андрей Шептицький, побачивши трагічне становище, у якому знаходилася молодь в Україні: брак українських католицьких учителів та просвітителів, безробіття, воюючий атеїзм … звернувся до Перемиського владики Йосафата Коциловського, доручивши йому задум заснувати в середині нашої Церкви вітку оо. Салезіян. Владика Йосафат, у свою чергу, довірив цю справу своєму Вікарію, прелату Василю Гринику та катехиту Перемиської гімназії прелату Петру Голинському».
Владика Андрій Сапеляк зазначає, що «з батьківського дому у Судовій Вишні, розумний та чемний хлопець виносить разом з лагідною сердечною українською вдачею, глибоку релігійність, поєднану з прив’язанням та палкою любов’ю до своєї Церкви та Батьківщини. У Перемиській [українській] гімназії у ньому розвивається і вкорінюється запал до всього, що рідне, до своєї Церкви. Тут зроджується у ньому гаряче бажання цілком посвятити себе на службу своєму народові, виховуючи українську молодь на свідомих християн та чесних громадян своєї Батьківщини».
1 листопада 1932 року Степан разом з іншими студентами виїхав до Італії, щоб підготуватись до салезіянського життя. Спершу вони приїхали в місто Турин, а звідти подались до близького містечка Івреа. Отець д-р Дмитро Блажейовський говорить, що тими 10-ма першими кандидатами були: Степан Чміль, Теодор Кудла, Авустин Породько, Роман Самотий, Іван Саба, Василь Тиндало, Юрій Балдала, Михайло Форись, Адам Шведа та Іван Тилятинський. Також він зазначає, що перші п’ять із того списку стали салезіянськими священиками, а Іван Саба став салезіянським братом.
У 1932-1936 роках Степан Чміль студіював у Салезіянській малій семінарії в Івреа (Італія).
У 1934 році він вступив до новіціяту у Вілла Молья (К’єрі), де складає перші чернечі обіти 16 серпня 1935 року. Степан склав перші дочасні обіти і «став першим салезіянином східного обряду і промостив шлях майбутнім поколінням українських салезіян східного обряду. Підкреслюю «східного обряду», бо з приводу приналежності до східного обряду виникло багато непорозумінь та труднощів з боку італійських римо-католицьких салезіян, які не розуміли відмінність обрядів. Проте вдалось все пояснити та зробити зрозумілим для усіх! Коли впродовж кількох років все вияснилось, о. Степан висвятився на диякона та священика у нашому обряді».
Владика Андрій Сапеляк зазначає, що «особисто познайомився з ним 24 серпня 1937 року уже в м. Турин в Італії, коли він зустрів нас на вокзалі. Він цілий місяць учив нас італійську мову, уже тоді справляючи на нас дуже гарне враження через його веселість, радість, доброту. Після приїзду з України наступних кандидатів в Салезіяни, згодом створилась в Італії групка українців, яку очолив брат Степан, якого ми слухались в усьому, мов Настоятеля. Коли я два роки пізніше вступив на Новіціят, там вже брат Степан був моїм справжнім настоятелем, до завдань якого входила дисципліна та добра поведінка в закладі. Живучи поруч брата Степана, мав я можливість зблизька пізнати його доброту, побожність, чесноти і дари, тому захотів я наслідувати його в усьому. Після року Новіціяту я через студії все рідше й рідше зустрічався з братом Степаном».
По закінченні ліцею та курсу філософії в Ребауденго він був запрошений в якості асистента новиків у Вілла Молья, де відзначився своїми глибокою вірою, серйозністю та приязною допомогою юним новикам. Відтак направився до містечка Болленго для здобуття богословської освіти. Це були важкі часи через воєнне лихоліття Другої світової війни. З одного боку панував страх бути вивезеним в концтабір, а з другого — голод, що дуже давався в знаки.
Закінчуючи курс богослов’я в Болленго, він часто приїздив в аспірантуру Івреї для того, щоб провідати та підтримати інших молодих українських аспірантів, які через війну залишилися відірваними від своїх рідних і Батьківщини. 14 жовтня 1945 року в Римі його висвятив на священника архиєпископ Іван Бучко, Апостольський візитатор для українців в Західній Європі. Більше про це дізнаємося зі спогадів владики Андрія Сапеляка: «Вищі Настоятелі Згромадження були тої думки, що краще було б, якби Степан Чміль висвятився в латинському обряді, а відтак працював в Італії між італійцями, поки не буде можливості повернутися до України, а тоді зможе душпастирювати у східному обряді у своїй Церкві. Для Генерального Настоятеля італійця та його Ради така розв’язка виглядала логічною і можливою. Степан Чміль такої розв’язки не прийняв, мимо настоювань з боку Настоятелів, бо вважав, що українські Салезіяни мають зберегти свій обряд. Ставлення Степана Чміля до цього було, хоч покірним та шанобливим, все ж ― рішучим! В наслідок цього Настоятелі змінили думку і дозволили йому та українським клерикам прийняти свячення у східному обряді. Тут треба подивляти людську гідність і духовну зрілість молодого українського семінариста, який вмів з’єднати пошану до настоятелів і, водночас, відстояти своє ― українське. Такою поведінкою Степан Чміль здобув собі велику пошану у самих настоятелів, і спричинив велику радість серед нас українських салезіян, які мали іти його слідами».
Священниче служіння
Відразу після священничих свячень о. Степан обіймав посаду директора гідів Катакомб св. Калліста в Римі, маючи, таким чином, можливість зустрічати та контактувати з українськими біженцями. Допомагав їм в усьому, щоб поселитись у різних країнах Європи, адже в ті часи було неможливо вернутись в рідний край.
Згодом о. Степана направили в матірний дім отців-салезіян у Вальдокко, де він упродовж 1946-1948 років завзято та відповідально виконував різні доручення, навіть найбільш покірні, допомагаючи передусім співбратам, які поверталися з місій.
У 1948 році, за призначенням Конгрегації для Східних Церков, був направлений настоятелями для виконання душпастирської діяльності серед українських емігрантів до Аргентини, де протягом дванадцяти років перебував у салезіянському домі Рамос Мехіяс. Там він вже незабаром почав користуватися повагою братів і великою симпатією та прихильністю співвітчизників.
До Буенос-Айреса о. Степан прибув в 1948 році, і його приєднали до салезіянської спільноти, яка завідувала Колегією Дон Боско («Colegio Wilfrid Barón de los Santos Ángeles») в Рамос Мехії, дільниці західної частини Великого Буенос-Айреса. За словами о. Василя Зінька, ЧСВВ, о. Степан «під час тижня працював в салезіянській книгарні, а суботами, неділями і в свята відвідував наших вірян зі Службою Божою та уділяв їм Святі Таїнства. Наші віряни його шанували, дуже любили, а він, зі свого боку, також любив їх всією душею і всеціло віддавався душпастирській над ними праці».
Отець Степан в Рамос Мехія правив лише в нашому обряді, а тоді літургійною мовою була старослов’янська: щоранку прокидався раніше від братів, сходив в каплицю та правив сам. Очевидно, перебуваючи у колегії, він контактував із молодими учнями, здійснюючи свої обов’язки вихователя: перебував з ними на подвір’ї в час дозвілля, в їдальні, в каплиці...
«Одного разу, - як пригадує о. Євген Небесняк, - йшов 1949-ий рік. Отець Степан запитав когось з тих юнаків, які гуртувалися навколо нього на подвір’ї, чи хтось з них не зголосився би прислуговувати йому до Святої Літургії. І серед них зголосився Хорхе Маріо Берґольйо, сьогоднішній Папа Франциск! Нагадую собі, як о. Степан мені розповідав, що той молодий хлопець навчився відповідати «Господи помилуй», ну й вивчив також інші частини Літургії. Хорхе Маріо був учнем «Колегії Дон Боско» в 1949 році і в класі 6-Б отримав найвищі бали у поведінці та релігії. Не знаю точно, як довго отой хлопчина прислуговував о. Степанові до Святої Літургії, ― він мусив підніматись раніше інших учнів, щоб служити отцеві ― але, знаючи о. Степана добре, можу собі чітко уявити, як позитивно вплинула на майбутнього папу його батьківська любов, святість, любов до молитви, життєрадісність і душпастирське піклування про наших людей. Хто-небудь, хто пізнав о. Степана, подивляв його відданість Богові й його любов до України. Припускаю, що під час частих прогульок студентів колегії з отцями, молодий Хорхе не відступав від отця Степана і цікавився Україною, знання про яку йому послужило, коли він став архиєпископом Буенос-Айреса, бо був також ординарієм для східних католиків, зокрема, тих, які не мали своєї ієрархії. А вже як кардинал, він особливо опікувався нашою Церквою в Аргентині».
В Аргентині о. Степан «виявився хорошим і сумлінним священиком, який дбав про всіх як рідний батько. Усі, котрим він допомагав, стверджують, що він був настільки відданим священиком та жертовною людиною, що заслуговував на вдячність та пошану від усіх. Дванадцять літ о. Степан душпастирював в Аргентині, де навчився як себе вести з вірними, настоятелями та владою».
Римський період життя
У вересні 1960 року о. Степана викликають в Рим до Української папської малої семінарії Святого Йосафата в якості викладача та сповідника молоді. Наступного року він був призначений настоятелем спільноти і ректором цієї семінарії. На цій посаді о. Степан Чміль замінив отця Андрія Сапеляка, якого було призначено єпископом та Апостольським візитатором українців в Аргентині. Мала Семінарія за його ректорату нараховувала близько ста двадцяти юнаків, а склад викладачів також був немалим. Саме тому виникла потреба в людині з неабиякими чеснотами, аби правильно вести та програмувати життя й діяльність Семінарії. За ректорату о. Степана Мала семінарія отримала титул «папської» від папи Івана ХХІІІ завдяки старанням Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. Після кількох років інтенсивної та напруженої праці виховання «малих семінаристів», здоров'я о. Степана почало занепадати, але це не зашкодило його праці.
По закінченні шестирічного терміну він залишається в семінарії, продовжуючи виконувати свою працю сповідника та духовного наставника, допомагаючи також деяким українським релігійним громадам Риму.
Під час шестирічного терміну керівництва о. Степан мав змогу виявити своє надзвичайне вміння опікуватися молодими семінаристами, дітьми українських біженців з різних країн і континентів, керувати своїми співбратами в дусі братерського служіння.
Водночас він був хорошим вчителем української та італійської мов новосформованого Українського католицького університету, що знаходився близько базиліки Святої Софії в Римі. Проводив духовні конференції та був сповідником різних релігійних спільнот. Крім того, був членом Комісії з питань визнання недійсності подружжя для вірних східного обряду. З прибуттям Патріарха Йосифа до Риму о. Степан став його довіреним соратником.
Отець Чміль переписувався та спілкувався з українським владиками, розсіяними по всьому світі. Між культурними діяльностями на велику увагу заслуговує його співпраця над виданням італійсько-українського словника, який видав Український католицький університет ім. Святого Климента в Римі. Отець Степан працював і для ознайомлення італійців з історією української Церкви та Держави, що страждали та боролись за свої права, ніколи не забуваючи своєї ідентичності і національності.
У 1976 році він знову погодився стати Ректором малої семінарії, свідомий, що це вимагало від нього багато зусиль. Патріарх Йосиф, дуже цінуючи діяльність та ревність отця Степана, нагородив його титулом Патріаршого архимандрита з правом носити митру та жезл. Поставлення в чин архимандрита відбулось урочисто 8 грудня 1976 року у величавій базиліці Святої Софії в Римі в присутності численних вірних. Усі відчули велику радість, тому що о. Степан дійсно заслуговував такого вшанування.
Єпископська діяльність
З опису отця-доктора Івана Музички про єпископські хіротонії Кир Стефана, Кир Івана та Блаженнішого Любомира 2 квітня 1977 року:
«Вкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я ― найближчі співробітники Блаженнішого, ― стали перед Блаженнішим. Він ― як грім з ясного неба, без всякого попередження по вступній молитві ― спокійним без пафосу голосом повідомив, що те, що хотів сказати, мало залишитись зобов’язуючою таємницею. Тим самим тоном голосу, ― він дивився на нас, бо хотів спостерігати за нашою реакцією ― він промовив: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! І далі: «Яка ваша думка?» Ніхто не сподівався такого до нас звернення, ніхто до такої думки не підготовлявся. Найпершою відповіддю була о. Любомира. Він спитав: «Чи Папі буде відомо про це, і як воно буде по закону». ― «Ви не журіться, я все те беру на себе; це моя справа, а ви в нічому не відповідальні за це. Так поступив Митрополит Андрей, коли створив чотири екзархати-єпископства. Потім, а звідки я знаю, скільки я буду ще жити. Чекати я більше не можу, я все обдумав!» ― «Але колись це треба буде виявити.» ― «Побачимо, я про те подумаю. Я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність беру на себе я». ― Отака дискусія точилась між Блаженнішим та о. Любомиром.
Тоді Блаженніший сказав нам: «Я хочу знати про вашу згоду!» Найближче сидів о. Любомир і до нього звернувся Блаженніший. Відповідь о. Любомира була менш більш така: «Справа мене здивувала, це велика відповідальність, вона вимагає великих роздумів, молитви…». Блаженніший не дав йому закінчити: ― Я обдумав, я молився. Я таке сам пережив, коли Митрополит сказав мені на таку саму мою відповідь, і це ще в гірших часах (грудень 1939 р.), ніж зараз, я казав йому, що я не міг брати такої відповідальності в такий важкий час». А Митрополит мені відповів: «Більшою відповідальністю є відмовитись, ніж дати згоду». І о. Любомир також своїм спокійним голосом відповів: «Як Блаженніший того бажає, як так треба, як я гідний того, то я погоджусь, як така Божа воля!» Блаженніший знову нетерпеливо відповів: «Я хочу вашої відповіді тепер» ― він, ніби звертався цими словами до нас усіх. Його погляд затримався на отцю Чмілю, який дещо зніяковіло відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями!» ― «Тут я від вас вимагаю те, що потрібно нашій Церкві». ― «Вам, Блаженніший, відмовити я не можу». Це сподобалося Блаженнішому. Звернувся до о. І. Хоми: «Я не можу, я не маю здоров’я, то завеликий обов’язок для мене, єпископ має бути проповідником, а я не є проповідником, я не зможу». ― «Будете проповідувати, святі горшків не ліплять, навчитесь!» ― «Як так, ну то я …» ― і не закінчив своєї думки, яку прийняв Блаженніший від нього, як згоду, бо знав його добре – з ним він щодня працював, бо був секретарем. Я був останній. Моя відповідь була нервова і рішуча, при тому суха, як і моє горло: «Я не даю моєї згоди, бо на цей великий крок треба мати покликання, я його не маю».
Блаженніший був здивований моєю відмовою. Він почекав хвилину і сказав: «Подумайте ще добре. Відмова ― то страшна річ». Інші отці також були невдоволені моєю відповіддю. Дивувались мені. Я з повного внутрішнього переконання знав, що я до такого покликання не надаюся, я його сповнити не можу. Сьогодні по тридцяти роках я більше як тоді певний і спокійний, що я до єпископства покликання не мав і не маю. Священиком я змалку хотів бути, мріяв про те й журився з болем, що я із занадто бідної родини, щоб здобути в тяжких часах середню освіту, а без неї ― нікуди. Я це тяжко пережив, а Господь дивно мною попровадив, прямо видимою рукою. Єпископська відповідальність була понад мої сили. Признаюся: я не був боягузом, але я і не був героєм. Єпископом бути ― значить бути героєм. На це потрібно мати покликання і усвідомлювати те.
Настала довша мовчанка. Не знаю, що думали мої співбрати, з якими я жив у приязні. Що вони думали, я ніколи їх не питав ― це була їхня справа. Засідання закінчилося і ми, ще шоковані, без розмови розійшлися. З трьох співробітників тільки о. Степан Чміль прийшов до мене на розмову і його аргументація мала одну думку: «Блаженнішому відмовити неможливо, він знає, що робить; Бог послав його до нас у великих справах». Я настоював на своєму: слово «ні» сказати треба іноді і батькові й мамі та тим паче кожній людині, коли ідеться про великі відповідальні перед Богом справи.
Приблизно тиждень перед 2-им квітня 1977 року відбулись якісь формальності з номінатами (реколекції, присяги та ін.) приписані перед хіротонією. Два дні перед свяченнями Патріарх «евакуював» монастир оо. Студитів «Студіон», бо хіротонії мали відбутись в цьому монастирі, поза римською папською єпархією. Для хіротонії вибрав Лазареву суботу 2-го квітня. Тоді на «Студіоні» зійшлось кілька осіб. Всім присутнім були видані розпорядження кудись виїхати, щось вирішити.
Мені Блаженніший сказав день перед хіротонією, що мене машиною підвезуть на Студіон. Перед 9-ою годиною на «Студіоні» було нас кілька осіб… Ми майже не говорили, а коли говорили, то пошепки. Атмосфера була напружена, але невимушена, щось подібне, як у «підпіллі» – зі святочністю, великою літургічною повагою, без жодного почуття тріумфу. Усі трохи нервові чи радше зворушені. Знали, що те, що відбудеться, певною мірою поза законом, але, на жаль, так мусіло бути. Лише Блаженніший був у своїй повазі легко, немов торжественно, бадьорий, піднесений. Ця його впевненість, що він робить важливу і велику справу для своєї Церкви, передавалася й нам. Говорив трохи піднесеним тоном, більш як звичайно, в спілкуванні з нами… Настрій Блаженнішого під час усіх церемоній був торжественний, і, водночас, зосереджений. Уся церемонія була врочиста, зворушлива і повна якоїсь таїнственності, хоч не було ні співу хорів, ні маси народу, ні літургійного блиску.
Я переживав, бо був свідомий бути свідком історичного моменту в житті нашої Церкви. Перед нами ― невідома, нелегка, а може і прикра майбутність. Ми усвідомлювали, що наш вчинок був звершений без благословення Папи, бо ми були виховані в іншому праві, свого знали мало, студіювали і жили в юридичній церковній атмосфері тодішнього життя Церкви, зокрема латинської. [згідно з Канонічним правом Церкви латинського обряду для усіх єпископських свячень є обов’язкове благословення і дозвіл Папи Римського, який особисто призначає єпископів, натомість у Східних Церквах Верховні Архієпископи та Патріярхи у єдності зі Синодом Єпископів обирають єпископів і тільки повідомляють Папу, просячи його благословення. У той час було неможливо скликати Синод, бо Церква була у підпіллі та й Єпископи були або ув’язнені, або в еміграції.] … (Наша Церква) була без єдності, єдиномислія, благоразумія, позбавлена свого рідного розвитку, свого історичного творчого впливу. В такій складній ситуації одинока особа Блаженнішого Йосифа видавалась безсильною, його завзяте пов’язання з Митрополитом Андреєм так мало промовляло до людей, які “чужої землі шукаючи, свою потеряли».
Всі ті думки мішались з Літургією, обрядом хіротонії, які своїм миром, спокоєм і духовною рівновагою постійно давали нам частим літургійним окликом «Мир вам!» підтримку і силу духу в тих різних переживаннях. Нелегкі це були переживання, зокрема тих, що приймали важкий хрест бути пастирями стада, що опинилось серед вовків.
По св. Літургії і хіротонії ми мали разом скромний сніданок. Не бенкет, як це водилось на еміграції. Наперед приготований сніданок у термосах і різних упаковках, ніяк не «торжественний» момент. Але ж ми в монастирі св. Теодора Студита з духом Митрополита Андрея і йото брата, Климента, які так любили чинити все скромно та строго для душі і тіла. Тут Блаженніший був у радісному настрої, став говіркий, на відміну від нас, які хотіли надалі зберігати мовчання. Хотіли далі переживати те, що сталося? Блаженніший ще залишився з Кир Любомиром на «Студіоні», а ми три вертались до Риму. Погода була чудесна. Світ і природа раділа Квітною неділею і близьким Воскресінням, ми їхали поважні – розмова не клеїлася».
Патріярх Йосиф призначив Кир Степана єпископом Перемишля Галицької митрополії (до війни — українське місто, а після війни — польське).
Його несподівана та болюча смерть, яка настала 22 січня 1978 року, викликала співчуття у всієї української громади, співбратів-українців, молодих семінаристів і всіх тих, хто мав щастя знати, поважати та любити його.
Протягом тривалого часу він відчував болі в області печінки, а діагноз показав, що йдеться про гепатит у важкій стадії.
У неділю 22 січня владика Степан співслужив на Літургії о 9:30 год, по закінченні якої відчув гострий біль і був перенесений до своєї кімнати, куди, на превеликий жаль, його принесли майже мертвого. Він уже передбачав свою смерть, бо сходячи вниз з кімнати до каплиці, він віддав ключі одному семінаристу, кажучи: «Я вже більше їх не потребуватиму. Це буде моя остання Літургія». Коли приїхала швидка допомога та лікуючий лікар, надії врятувати його не залишилося: за 20 хвилин його серце зупинилося внаслідок емболії. Владика Степан Чміль відійшов до вічності у віці 63-ох років, з них 41 рік обітів, 32 роки священства.
Про останню Службу Божу владики Степана читаємо у спогадах о. Миколи Матвіївського – колишнього студента Малої семінарії в Римі. Отець пише:
«Я в 1978 році був паламарем в Малій Семінарії в Римі під проводом оо. Салезіян. У неділю, 22 січня, я підготував все до Святочної Літургії. Отець Степан, Ректор Семінарії, прийшов до ризниці двадцять хвилин перед Літургією. Коли я зауважив, що він був блідий, я запропонував йому не служити тоді співану Літургію, почекати, коли стане краще. Я після співаної Літургії прислужив би йому до тихої. Він подивився на мене і сказав: «Ні! Пізніше не буде часу!» Я, дивлячись сьогодні в перспективі минулого, себе запитую, чи Отець вже не відчував, що це буде його остання Літургія. А може у нього були якісь інші заняття, не знаю, хоч я більш схильний до тієї думки, що він передбачав свою вже близьку кончину. Вдягнувши священичі ризи, він ввійшов до Святилища і зайняв місце по правиці Головного служителя Літургії. Після Святого Причастя він зробив щось таке, що ніколи досі не чинив. А що саме? Після Святого Причастя він, звичайно, йшов за вівтар відмовляти молитви подяки, і вмощувався в крісло біля так званого Єпископського Трону, на якому має право сісти лише єпископ. Отець Степан сів саме на цьому троні, наче був Владикою. Ходили слухи, що він був єпископом, хоч він цього ніколи не декларував. Кожного разу, коли він правив Святу Літургію в базиліці Святої Софії в Римі з Патріархом Йосифом, цей, хоч єдиний мав право носити жезл під час відправи, завжди вимагав, щоб о. Степан також носив свій жезл. Це уперше за моєї пам’яті, що о. Степан у свою останню неділю на землі сів на єпископське місце. Проказавши молитви і, практично, не підвівшись до кінця Літургії з Трону, він затримався, щоб трохи відпочити. Відтак вернувся до ризниці і обіперся на стіл-шафу, де трималися церковні обруси. Пізніше, повільними кроками він попрямував до іншого столу і знову сперся на нього. Всього лиш кілька секунд ― і отець знепритомнів. Ті з нас, які були у ризниці, зловили його, щоб він не впав додолу, і, скинувши з нього ризи, допомогли йому дістатись своєї кімнати. Поклали ми його на ліжку і одразу викликали швидку. Мені здавалось, що ми чекали годинами на приїзд швидкої, хоча, чесно кажучи, це тривало всього пів години. Те, що мене дуже знервувало в той час було те, що лікар Семінарії, пан Де Лілло, відчинивши кімнату, і навіть не увійшовши до неї, подивився на отця і сказав: «Він уже мертвий». Навіть не приступив до нього. У моїй наївності я думав, що він підійде, перегляне тіло, перевірить биття пульсу… але, дивлячись потім на фотографії мертвого отця, я зауважив, що ціла шия у нього була червоно-синя, ознака виливу крові у мозку: смертельний інсульт. Роздумуючи над останніми моментами життя о Степана, до моєї смерті ніколи не забуду ті слова, що він сказав мені: «Пізніше не буде часу!»
Під час похоронних церемоній у відповідно підготованій залі була виставлена труна, прикрашена священицькими атрибутами та мітрою архимандрита, адже так владику Степана відзначив кардинал Йосип Сліпий. Попрощатися з владикою Степаном Чмілем прийшло багато вірян і співбратів з різних спільнот Риму. Серед перших був новий Генеральний настоятель салезіян отець Еджідіо Віґано, його товариш по навчанню з іншими співбратами з сусіднього Генерального дому, де в цей час відбувалася Генеральна Капітула.
Найстарші студенти малої семінарії у ніч з неділі на понеділок провели Всенощне богослужіння біля труни їхнього улюбленого ректора, читаючи Псалтир і Святе Письмо. У пообідній час у вівторок відбулася заупокійна Божественна Літургія, під час якої співслужили співбрати латинського обряду, а очолював богослужіння вікарій Генерального настоятеля отець Гаетано Скріво у присутності більш як шістдесяти священиків та багатьох вірян і членів релігійних громад.
Наступного дня відбулося прощання за візантійським обрядом за померлими священниками зі служінням Божественної Літургії, яку очолив кардинал Йосип Сліпий у співслужінні з багатьма українськими священниками у церкві Святої Софії в Римі. При закритті труни, Патріарх Йосиф скликнув: «Де його омофор?» Сестра Текля думала, що Блаженніший хотів замінити свій омофор. Вона побігла до кімнати Патріарха і принесла йому його. Цей подивився на сестру і сказав, показуючи на о. Степана у домовині: «Не мій омофор, а його!» Саме тоді всі дізнались, що улюблений о. Степан був єпископом.
Отець Микола Матвіївський пригадує: «Під час похорону о. Степана, це одинокий раз, що я бачив в моєму житті, щоб Патріарх заплакав. Це було тоді, коли перед запечатанням домовини, він поливав миро на обличчя покійного. Сльози лились йому з очей, а з уст його линули слова: «Ой, Степане, Степане! Чого ти, а не я!»
Після богослужіння відбулося поховання в крипті Церкви святої Софії, яку люб’язно надав Блаженніший.
Таємна єпископська хіротонія, про яку довідались пізніше, відбулася в монастирі студитів у містечку Марино поза Римом 2 квітня 1977 року. Разом з о. Чмілем єпископами стали Іван Хома та майбутній Патріарх УГКЦ Любомир Гузар.
Отець Скріво, згадуючи владику Степана під час урочистої проповіді, сказав наступне: «В о. Степанові мене вразила передусім його доброта: доброта без жодних епітетів! І якщо ми маємо вживати прикметники, то це були б такі звичні слова як: сердечна, братерська, світла, скромна, добра особа… Будь-хто відчував, що є поруч з безмежно доброю людиною! І коли Ісус говорить, що «тільки Господь є добрим», то цим Він хотів наголосити на тому, що особа глибоко живе Господом. Адже доброта робить добро, коли вона справжня та дієва, а значить глибоко вкорінена і не може не бути відблиском Того, хто є істинно та вповні добрим».
Вікарій спільноти отець Володимир Гринишин в емоційному панегірику дорогому покійному сказав: «Я хотів би підкреслити його головну чесноту – постійну працю серед братів задля єдності. Він завжди прагнув, як в Аргентині, так і в Українській малій семінарії зберегти єдність сердець, праці, намірів і зусиль задля єдності, щоб виконати заповіт Ісуса Христа: «Щоб були одно, як ми», добре знаючи, що тільки в єдності ідеалів, розуміння та праці можна створити щось нове».
Значущим свідченням на користь благородності душі владики Степана навів кардинал Йосип Сліпий в листі до салезіян і молодих семінаристів на тридцятий день після відходу отця: «Знаю, що ви його щиро любили, – пише він, – з серцем, сповненим болю, ви віддали йому останню шану і з вдячністю молитеся за упокій його душі! Він був для вас великим вихователем, захисником, другом, але насамперед батьком! Можна віднести до нього слова Апостола, з якими він звернувся до Коринтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато» (1 Кор. 4, 15). Отець Степан Чміль був для вас саме таким рідкісним батьком у Христі. У нього були всі чесноти духовного отця: доброта, спокій, дбайливість, світлість душі, благородна веселість, працьовитість, лагідність, але насамперед любов до молодих душ. Разом з тим він був людиною з кристалічним характером і з принципами, які він вмів захищати протягом свого життя… Він завжди присутній серед нас, завжди спокійний, зі своїм добрим словом, своїм великим прикладом духовного батька та священика. Ангельська краса його душі, його серця, сповненого любові життя, правдивості та праці залишилися серед нас».
На пам'ять про о. Стефана Чміля у його рідній Судовій Вишні встановлено дві меморіальні таблиці: одна на будівлі храму Пресвятої Трійці, а інша — на будівлі церкви Преображення Господнього.
(За матеріалами статті Олега Цуньовського «До 100 річниці з дня народження владики Степана Чміля, СДБ: коротка біографія»)
