2 квітня виповнюється 19 років із дня смерті Івана Павла ІІ. З цього приводу ми публікуємо кількадесят фактів і думок, пов’язаних із відходом Папи.

Під час, як пізніше виявилося, останнього паломництва до Польщі у 2002 році Папа «попрощався» з місцями, дорогими йому з юності. Він проїхав повз будинок на вулиці Тиніцькій, де жив із батьком після приїзду до Кракова, навпроти костелу св. Флоріана, де був душпастирем молоді, а також відвідав могилу своїх батьків, абатство в Тинці та монастир камальдолів у Бєлянах у Кракові. Папський гелікоптер пролетів над його рідним містом Вадовіце та його улюбленими Татрами...

Іван Павло ІІ почав писати свій заповіт лише через півроку після початку свого понтифікату – у березні 1979 року. Він доповнював текст сім разів, завжди під час великопісних реколекцій. Останній запис датується 2000 роком. У цьому надзвичайному, дуже особистому документі Папа з вдячністю згадує своїх батьків, братів і сестер, а також людей, пов’язаних із близькими йому місцями: Вадовіце, початкова школа, середня школа, університет, фабрика, Негович, св. церква Петра. Флоріана... «Я хотів би сказати їм усім одне: «Нехай вас Бог благословить!» Цей надзвичайно простий документ закінчується словами Христа, цитованими латинською мовою: «У Твої руки, Господи, віддаю духа свого».

Останньою неділею в житті Папи був Великдень 27 березня 2005 р. Того дня, опівдні, хворий Папа підійшов до вікна свого помешкання, щоб привітати натовпи віруючих і туристів, які зібралися на площі Святого Петра  та уділити традиційне благословення Urbi et Orbi (Місту і Світу). Проте він уже не зміг вимовити жодного слова, лише благословив вірних.

Усвідомлення зростаючих фізичних обмежень, без сумніву, посилювало страждання Папи. Менш ніж за тиждень до смерті він зізнався оточуючим: якщо я не можу бути з людьми, якщо я не можу служити Святу Літургію на таке велике свято, як Великдень, якщо я не можу говорити, то краще, щоб я пішов.

Іван Павло ІІ чудово усвідомлював, що помирає. В останній день він хотів багато спокою. Він попросив, щоб йому прочитали Євангеліє від Івана і ввечері попросив близьких відслужити Святу Літургію біля його ліжка та прийняв ще кілька крапель Євхаристії, а потім поступово втратив свідомість.

Папа Римський помер 2 квітня 2005 року у віці 84 років. Його смерть настала о 21:37. Біля ліжка Івана Павла ІІ, який помирав у папських апартаментах, були його найближчі соратники, серед яких: архиєпископ Станіслав Дзівіш, особистий секретар Папи о. проф. Тадеуш Стичень, його студент із Люблінського Католицького Університету о. прелат Мечислав Мокшицький та сестри Найсвятішого Серця, які щоденно опікувалися Іваном Павлом ІІ. Також була присутня д-р Ванда Пултавська, в якої з о. Войтилою була багаторічна співпраця і дружба.

За два дні до смерті Іван Павло ІІ довірив Церкву і світ Божому Милосердю. У спеціальній телеграмі від 31 березня 2005 р. до урочистостей Божого Милосердя в Лагєвніках він писав, зокрема: «Я хочу ще раз довірити цій Любові Церкву і світ, усіх людей у всьому світі, а також себе в моїй слабкості». Телеграму зачитали в санктуарії наступного дня після смерті Папи, у неділю, 3 квітня.

Понтифікат 264-го наступника св. Петра тривав 26 років, 5 місяців і 16 днів і був третім за тривалістю в історії папства – після святого Петра і Пія IX. Загалом у загальних аудієнціях з Іваном Павлом ІІ взяли участь приблизно 18 мільйонів осіб.

Зворушливий опис останніх хвилин життя Івана Павла ІІ дав через кілька днів після його смерті о. проф. Тадеуш Стичень. «Я бачив, як він піднімав руки (…), ніби кликав пастиря, бо до хотів кінця бути за мірою Отця. (…) Це обличчя з’явилося несподівано як обличчя людини, що усміхається (…). Посмішка, яка, здавалося, не вмирала, а залишалася жива, все промовистіша».

За традицією, що супроводжує поховання пап, до труни з тілом Івана Павла ІІ помістили коротку біографію, написану латиною – запаяну в спеціальну металеву трубку. Початок цього документа під назвою «рогіто» говорить: «У світлі Воскреслого Христа, 2 квітня року Господнього 2005, о 21:37, коли субота добігала кінця і ми вже ввійшли у День Господній в Октаві Пасхи та Неділі Божого Милосердя, улюблений Пастир Церква, Іван Павло ІІ перейшов із цього світу до Отця. Його відхід супроводжувався молитвою всієї Церкви, особливо молоді.

За день до смерті Іван Павло ІІ попрощався зі своїм найближчим оточенням, написавши за допомогою Архиєпископа Дзівіша на невеликому аркуші паперу: «Я радію, ви також повинні радіти. З радістю молімося разом. Усе довіряю Діві Марії».

«Тож коли настане момент остаточного «переходу», зуміймо зустріти його з миром у серці, не шкодуючи ні про що, що нам доведеться залишити», — написав Іван Павло ІІ у молитві, яку він уклав у 1999 році, яку було включено до  «Листа до людей похилого віку».

Час смерті Папи Римського викликав колосальний інтерес ЗМІ, який, можливо, не можна порівняти з жодною іншою подією в історії світу. Не секрет, що за багато місяців до цього світові телестанції заплатили чималі гроші за право розмістити камери в місцях, звідки відкривався гарний вид на площу св. Петра.

Завдяки тому, що в останні дні життя Папи Іван Павло ІІ був абсолютною темою № 1 у ЗМІ у всьому світі, мільйони людей по всьому світу могли не лише бути в курсі розвитку ситуації, а й також молитися за Папу з почуттям солідарності з вірними та туристами, які збирались на площі св. Петра.

Свідчення, яке дав світові вмираючий Іван Павло ІІ, було названо його «п’ятнадцятою енциклікою». Широко відзначалося, що, незважаючи на тяжку хворобу, він хотів виконати свою місію до кінця; що (всупереч попереднім ватиканським звичаям) він не приховував своєї хвороби, що він сприйняв прийдешній кінець свого життя з надзвичайним спокоєм, заохочуючи оточуючих залишатися радісними, тому що він сам залишається радісним.

«Я шукав вас, а тепер ви прийшли до мене, і за це я дякую вам», — прошепотів Іван Павло ІІ на смертному одрі, коли дізнався, що на площу св. Петра приходили натовпи молоді, щоб помолитися за нього.

«Умираючий Іван Павло ІІ нагадав мені Христа, з тією різницею, що Христос на хресті міг говорити, а Папа відходив у мовчанні», — сказав доктор Ренато Буццонетті за кілька днів до смерті Папи. Італійський лікар супроводжував його від початку його понтифікату до останніх хвилин.

Важкохворий Папа відслужив останню в своєму житті Хресну Дорогу у Страсну П’ятницю, 25 березня 2005 року, у своїй приватній каплиці, дивлячись на екрані телевізора трансляцію традиційної Хресної Дороги в Колізеї. Наприкінці богослужіння Папа взяв у руки великий дерев’яний хрест. Світлини, що зафіксували ці моменти, є одними з найвідоміших фотографій усього його Понтифікату.

Під час останнього перебування в клініці Джемеллі 24 лютого Іван Павло ІІ переніс операцію трахеостомії. Лікування мало допомогти Папі дихати. Стан Папи дійсно покращився, але – що є природним результатом такої процедури - Папа спочатку втратив голос, хоча через кілька днів він міг спілкуватися з оточуючими, хоча й не без труднощів.

«Іван Павло ІІ на новому етапі своїх страждань вступив на шлях Христових страстей», — сказав кардинал Йозеф Ратцінґер незабаром після того, як Папа переніс операцію трахеотомії. Тоді він оцінив, що мовчання Папи має свій сенс і Іван Павло ІІ готовий повідомляти про свої рішення та спілкуватися в інший спосіб. Кардинал, який через півтора місяці мав стати наступником хворого Папи, наголосив, що символом тривалого понтифікату Івана Павла ІІ є страждання, що є унікальним посланням. «Також на шляху своїх страждань Папа багато говорив людям і жертвував».

Смертельно хворий Іван Павло ІІ таки встиг побачити свою щойно видану книгу «Пам’ять та ідентичність». Перші примірники вручив Папі Римському 9 березня в клініці Джемеллі глава Суспільного Видавничого Інституту «Знак» Генрик Возняковскі. Згідно з його розповіддю, Папа поклав руку на обкладинку, погладив її і сказав: «Нехай тепер іде поміж люди». Пізніше, на прохання Івана Павла ІІ, люди, які ним опікувалися, прочитали йому цю книгу вголос.

У 1989 і 1994 роках Іван Павло ІІ написав два листи, в яких висловлював готовність піти зі служіння через важку хворобу або іншу перешкоду, яка унеможливлює звершення служіння (зміст документів було розкрито через п’ять років після смерті Папи). У листі від 15 лютого 1989 р. він писав: «(...) у разі хвороби (...), яка не дозволить мені ефективно виконувати моє апостольське служіння, або в разі інших серйозних і довготривалих труднощів, які також були б у цьому перешкодою, я піду у відставку зі свого священного та канонічного служіння, як Єпископа Риму, так і як Глави Святої Католицької Церкви, на руких кардинала, Декана Колегії Кардиналів (… )”. У другому листі тоді 74-річний Папа писав: «(...) Я залишив у письмовій формі свій заповіт про відставку зі священного та канонічного служіння Римського Понтифіка у випадку хвороби, яка вважатиметься невиліковною і перешкоджатиме [ефективному] виконанню функцій Петрового служіння».

У вересні 1981 року Папа написав спеціальне послання про замах, яке він мав прочитати під час загальної аудієнції. У ньому він зазначив, що його слова також були адресовані «моєму братові, який хотів позбавити мене життя 13 травня, і хоча цього не сталося, він спричинив численні рани, які мені довелося лікувати багато місяців». Папа Римський запевнив, що пробачив кривдника вже у кареті швидкої допомоги, яка везла його після замаху, і додав: «Акт прощення є першою і основною умовою, щоб ми, люди, не розділилися і не стояли один проти одного, як вороги". Зрештою він відмовився читати текст, вирішивши, що він буде недоречним через розслідування замаху, що тривало.

Перед закриттям дерев'яної труни з тілом Івана Павла ІІ відбулася церемонія закриття його обличчя білим вельоном. Це супроводжувалося молитвою до Господа життя і смерті: «Ми віримо, що життя Івана Павла ІІ присутнє в Тобі. Нехай його лице, вже не освітлене світлом цього світу, буде назавжди осяяне Твоїм вічним і невичерпним Світлом. Нехай Його Обличчя, яке досліджувало Твої стежки, щоб показати їх Церкві, насолодиться Твоєю благодаттю. Нехай його обличчя, яке ми більше не побачимо, насолоджується Твоєю присутністю».

Івана Павла ІІ поховали на місці, де до 2001 року була могила Івана XXIII. Труну з тілом цього Папи було перенесено у зв’язку з його беатифікацією (3 вересня 2000 р.) до базиліки св. Петра.

Похорон Івана Павла ІІ, який відбувся 8 квітня 2005 року в Римі, став найбільшим у світовій історії зібранням найважливіших представників світу. У прощанні з Папою Войтилою взяли участь двісті офіційних делегацій із главами держав і урядів та представниками королівських і княжих сімей, лідерами конфесій і релігій з усього світу та керівниками найбільших міжнародних організацій.

Заупокійну Літургію за Іваном Павлом ІІ очолив Декан Колегії Кардиналів кард. Йозефа Ратцінґер, а співслужили з ним 160 кардиналів і патріархів Східних Церков і кількамільйонний натовп вірних з усього світу. У своїй проповіді під час Літургії за душу Папи кардинал Ратцінґер сказав: «Ми можемо бути впевнені, що наш улюблений Папа зараз знаходиться біля вікна дому Небесного Отця, бачить нас і благословляє».

Саме Іван Павло ІІ «привів» кардинала Йозефа Ратцінґера, пізніше Бенедикта XVI, до Ватикану. 25 листопада 1981 року колишній митрополит Мюнхена і Фрайзинга був призначений префектом Конгрегації Доктрини Віри. Він став однією з найвиразніших постатей у Ватикані та «охоронцем доктрини» протягом майже всього понтифікату Папи Войтили.

Під час церемонії похорону на площі св. Петра, згідно з традицією, труна з тілом папи лежала не на катафалку, а на килимі, розстеленому на кам'яних сходах базиліки. Перед похованням у ватиканських печерах кипарисову труну поклали у другу, металеву й оцинковану труну. Обидві мають печатки ватиканських установ. Всередині були розміщені пам'ятні медалі понтифікату. Тіло Івана Павла ІІ поклали в могилу 8 травня о 14:20.

За матеріалами ekai.pl.