У жіночій в’язниці «Джудекка» у Венеції відбулася інавгурація павільйону Святого Престолу, приготованого на Венеційську бієнале 2024. В останню неділю квітня експозицію відвідає Папа Франциск.

Коридор з високими стінами з одного боку та віконними ґратами з іншого веде до внутрішнього городу жіночої в’язниці Джудекка, розміщеної на однойменному венеційському острові. Очі зупиняються на барельєфах з лавового каменю роботи художниці Сімоне Фатталь, на яких викарбувані слова, що викликають біль: «Мені хотілося б усамітнитися, згорнутися клубочком, тут немає ніякої броні...». Біль у кількох реченнях, який, здається, контрастує з сонцем, що освітлює ряди салату, помідорів і теплиць, плоди праці ув'язнених, які також і в праці на землі знаходять спосіб почати все спочатку. На цьому тлі кардинал Жозе Толентіно де Мендонса, Префект Дикастерії у справах культури та освіти, представив павільйон Святого Престолу в рамках 60-ї Міжнародної виставки мистецтв – Венеціанської бієнале 2024.

У п’ятницю, 19 квітня 2024 р., відбулася інавгурація експозиції, яка пролягає через приміщення в'язниці, що колись була жіночим монастирем конвертиток, колишніх повій, що покинули цей спосіб життя і були ввірені опіці Церкви. «На власні очі», – такою є тема виставки, що є результатом глибоко людської зустрічі між митцями та жінками, які відбувають тут покарання. В неділю, 28 квітня, сюди прибуде Папа Франциск. Відвідуванням незвичайного павільйону та зустріччю з ув’язненими розпочнеться його пастирський візит до Венеції.

Притча життя

«Митці прийшли сюди з порожніми руками, – пояснив кардинал, – та зібрали життєві історії, зображення, крик болю й порожнечі, а також бажання, які зароджуються в цих серцях». Ці жінки, за словами очільника дикастерії, «своїми історіями стали притчею, яка розповідає про все життя», адже біль і мрії однакові для всіх. Кардинал Толентіно де Мендонса підкреслив, що вибір Джудекки став «дестабілізуючим» також і для сучасного мистецтва. «За допомогою мистецтва ми зрозуміли, що великий виклик полягає в тому, щоб знайти нові слова, нове бачення світу, яке буде справедливим щодо людини», – сказав він, підкресливши, що це спосіб протистояти «культурі відкинення як непотребу» і відкритися на культуру, «яка може служити людині з надією навіть у її вразливості». Сучасне мистецтво, підсумовує він, може стати рушієм, який знаменує прагнення до нових слів, нових шляхів до братерства.

Багата експозиція

Експозиція починається з фасаду храму святої Магдалини та роботи Мауріціо Каттелана, вівішеної на його стінах. Це босі, брудні ноги, які нагадують Караваджо і Мантеньї, але також є нагадуванням про дитинство художника: ноги скромного, працьовитого батька. Усередині в'язниці представлені фотографії, переглянуті та переосмислені художницею Клер Табуре. Це найцінніші позиції для ув'язнених, кадри з минулого, наприклад, маленька дівчинка, яка починає ходити, це сама Мануела – провідниця, яка запропонувала те, що їй було найдорожчим: вона зі своєю матір'ю, яка приймає її в її невпевнених кроках. Екскурсія продовжується в деконсекрованій каплиці композицією бразильської художниці Соні Ґомес, яка розвісила одяг ув'язнених, зібраний у барвисті плетіння, в кафетерії виставлені роботи Коріти Кент, американської художниці, в минулому – богопосвяченої, і з цієї причини також відомої як «черниця поп-арту». У внутрішньому дворику, де ув'язнені проводять свої прогулянки на повітрі, розміщено напис «Ми з вами вночі», який є нагадування про те, що зовнішній світ не забуває тих, хто перебуває за ґратами. Заслуговує на увагу насичений і зворушливий короткометражний фільм з актрисою Зої Салданою, знятий її чоловіком Марко Переґо. Дванадцять хвилин чорно-білої оповіді з жінками-ув'язненими в якості головних героїнь, їхні обличчя, позначені покірливістю, татуйовані обличчя, невиразні і трагічні обличчя. Вражаюча історія, яка сприймається як твір про стосунки та порівняння між різними, але не далекими світами.

Незвичайні екскурсоводи

Щойно почали формуватися перші групи відвідувачів павільйону, як серед зеленого городу почали з'являтися напівбілі та напівчорні сукні з яскравою квіткою на тканині. Доглянуті, підмальовані жінки, усміхнені і вельми заклопотані облаштуванням фуршетних столів, прикрашених горщиками з лавандою. Інші починають супроводжувати відвідувачів і детально розповідати про митців, представлені на виставці. «Не знімати» – звучить розпорядження тюремних наглядачок. Бо екскурсоводи – це ув'язнені жінки, що отримали остаточний вирок. Мануела, темноволоса і горда бабуся, найбільш жвава серед них, вона розповідає, що їй залишилося ще два роки, щоб вийти з Джудекки – місця, яке, за її словами, здатне запропонувати нові можливості, надію і силу, хоча «потрапити до в'язниці у 50 років дуже важко». «Я вивчила життєписи всіх митців», – додає вона з ноткою гордості.