Перш за все застановімося над поняттям «первородний», яким євангелист Лука назвав Ісуса при народженні. Цей термін у Святому Письмі вживається в різних значеннях. Може, наприклад, означати першу дитину, яка народилася в родині (див. Бут. 25, 13; 27, 32; 35, 23 і т. д.). Але може теж нести юридичне навантаження, пов’язане з певними майновими і спадковими правами, які отримував перший син в сім’ї, при цьому не мало значення, чи в батьків після нього ще хтось народився (див. Бут. 27, 1.19.32). У цьому значенні весь Ізраїль названий «первородним Ягве» (див. Вих. 4, 22; Пс. 89, 28).

 

Однак, на думку численних християнських екзегетів, євангелист Лука вживає термін «первородний» щодо Ісуса не в цих вище згаданих значеннях. Навіть згадка про «братів і сестер» Ісуса (див. Мт. 12, 46-47; ) не дає підстав припускати, що у Пречистої Діви і св. Йосифа були ще інші діти, бо в євреїв під «братами і сестрами» розуміли всіх, ближніх і віддалених, родичів.

 

Є ще третє надзвичайно важливе розуміння первородства у Святому Письмі: згідно з Вих. 13, 2; 13, 11-15; 22, 28-29, усе, що первородне, отож не лише людина, а навіть домашні тварини, належить Ягве. Таким чином «означення “первородний” стосовно до Ісуса наголошує на Його винятковій приналежності Богові, вказує на Його винятковий зв’язок з Богом і не вжите для наголошення Його зв’язку з братами чи сестрами» (Пацьорек А. Коли Ісус народився у Вифлеємі).

 

Ба більше, Новий Завіт підносить поняття «первородний» щодо Ісуса на ще вищий та універсальний рівень, кажучи про Нього так: «Він – образ невидимого Бога, первородний усякого створіння, бо в ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме… Він раніш усього, і все існує в Ньому. Він також голова тіла, тобто Церкви. Він – начало, первородний з мертвих, так, щоб у всьому Він мав першенство» (Кол. 1, 15-17).

 

Отже, Ісус Христос, як первородний, є образом невидимого Бога і взірцем цілковитої і досконалої посвяти людини Богові. Будучи створеними «на образ Божий», ми покликані, через єдність із Христом, до цілковитої посвяти Богові, який є Джерелом і Метою нашого буття. Кожен із нас може сказати словами Ісуса: «Я вийшов від Отця і прийшов на світ – і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь» (Йо. 16, 28).

 

Саме в такому сенсі сучасні богослови, такі як П. Євдокимов, О. Клеман, Д. Барсотті, розвинули ідею «внутрішнього монашества». Ним покликані жити передусім представники так званого професійного монашества. Однак це «внутрішнє монашество» має бути притаманне кожній віруючій особі, незалежно від її статусу, стану й роду занять у Церкві та світі. А слово «монах» (від гр. «monos», тобто сам/один) означає в такому разі не так самітника, когось, хто живе на самоті в пустелі, а радше вибір Одного/Єдиного – Бога, якому людина віддає усе своє життя і цілком посвячується сповненню у житті Його святої волі.

 

Послухаймо думку на цю тему католицького богослова Діво Барсотті: «Ось нове монашество, яке сьогодні слід пропонувати християнам: жити життям, посвяченим Богові, життям, яке було б свідченням присутности Бога в серці людини. Жити цим свідченням у наших домівках, в праці, у викладацькій діяльності, в родині, жити ним на пустині міста, тому що міста стали пустинями Бога. Яка лякаюча порожнеча! Місто відчуває порожнечу щодо Бога набагато більше, ніж порожнеча на пустині. Насправді, в наших містах сьогодні більше не знають Бога, не знають нічого про Нього. То ж ми хочемо жити як монахи, як свідки живого Бога посеред цих сучасних міст»…

 

У свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці молімося особливо за всіх богопосвячених осіб нашої Церкви, за їхню вірність у монашому покликанні, а водночас просімо в Бога ласки пробудження і щораз більшої зрілости «внутрішнього монаха» в кожному з нас.