[ Audio Embed Звернення нунція Кулбокаса українською мовою]

Різдвяні свята в Україні були позначені трагічними наслідками масованих авіаударів, завданих російськими військами. Київ зазнав найбільшої атаки за кількістю жертв серед цивільного населення з початку війни. Як тепер оговтується українська столиця?

Так, як Ви сказали, навіть на Різдво війна нікуди не поділася, війна триває. Також було вражаючим, що, наприклад, у Святвечір, коли ми співслужили в римо-католицькому соборі в Києві, або 1 січня, у Всесвітній день миру, ми з єпископами помітили, що повітряна тривога лунала в найбільш кульмінаційний момент богослужінь, коли ми стояли перед Ісусом. Таким чином, Різдво поєднується з тою небезпекою, яку несе з собою війна. Але в цьому сенсі Різдво ще більше виділяється, тому що світло Ісуса сяє посеред темряви, світить посеред труднощів. Наприклад, останніми днями навіть наші співробітники в нунціатурі чи інші люди, з якими я контактував, – всі переживають війну на своєму власному досвіді, тому що в Києві, наприклад, немає такого району, який би не бачив вибухів, який би не чув дрижання будинків, вікон – всі отримали, так би мовити, “свою частку”, в кожному районі отримали “свою порцію” ракет. Так що постраждало все місто: і ті, хто мешкає в центрі, і ті, хто на околицях. Однак, у такий спосіб, Різдво стає ще виразнішим, бо, як каже Ісус: “Не шукайте миру в світі, бо світ не може вам його дати. Шукайте його в Моїх обіймах”. Таким чином, сенс проявляється ще чіткіше.

Одним з міст, яке найбільше постраждало від цих нових атак, став Харків. Ви відвідали Харків незадовго до початку цих обстрілів. Яке враження справив на Вас цей візит і що Ви забрали з собою з цього міста у своєму серці?

Я поїхав до Харкова на Різдво, і я поїхав як для себе – щоб краще молитися, – так і для того, щоб бути з тими, хто найбільше страждає. Бо коли я пізніше розповідав, писав друзям, що був у Харкові, ви не уявляєте, скільки людей мені відповіло: “Як би нам теж хотілося там бути!”. Є дуже багато людей, які хотіли б відвідати це місто. Не для того, щоб побачити руїни, а для того, щоб разом помолитися в таких складних обставинах. Тому що для мене найглибшим Різдвом є саме це: молитися разом з вірними, які зібралися в катедральному соборі – ми відслужили в римо-католицькому соборі, потім долучився греко-католицький єпископ, і ми продовжили з греко-католицькою громадою в їхньому соборі – бачити очі людей, мирян і священиків, очі тих, які зібралися, бо вони знають, що не мають нічого, ніхто їх не захистить, взагалі ніхто, немає ніякого міжнародного органу, немає війська, здатного повністю їх захистити, – лишився тільки Бог. І тому відзначати Різдво з ними – це найглибший досвід, який тільки може бути. І це саме те, чого я шукав: молитися з тими, хто проживає Різдво по-справжньому. Різдво залишається радісним навіть за таких умов, тому що народжується Ісус – наш Відкупитель, але ця радість поєднується з великою серйозністю. Тому я усвідомив, що навряд чи зміг би святкувати Різдво в цей час у місці, де людям більш комфортно, бо я б не почувався добре, і тому для мене це був єдиний можливий спосіб відзначити Різдво.

Нещодавно харківська адміністрація оголосила, що дитячі садочки переносяться в метрополітен, щоб діти могли бути зі своїми вихователями, проводити більше часу разом. Як ви сприйняли цю новину і що можете сказати про дітей, яких Ви побачили в Харкові?

Діти завжди присутні в моїх думках, коли я молюся: щоранку, але особливо під час різдвяних свят, мої думки линуть до дітей, до численних військовополонених, але також і цивільних полонених. Ви не уявляєте, скільки сімей я знаю особисто, рідні яких перебувають в полоні десь в Росії, ми не знаємо де, але вони навіть не військові: це лікарі, цивільні, це також наші два католицькі священики редемптористи о. Іван Левицький і о. Богдан Гелета... Я починаю свою молитву з ними в думках. На Різдво я також мав нагоду зустрітися з мером Харкова, і одна з тем, про які ми говорили, була про дітей. Мер висловив певну радість з приводу того, що місто вже завершує підготовку до відкриття першого дитячого садка в метрополітені, а потім в березні, якщо все буде добре, то відкриють також першу школу. Тому дуже прикро, що в наш час, у цій високорозвиненій цивілізації, ми досягли, так би мовити, “такого рівня розвитку”, що починаємо створювати школи під землею, тому що інакше діти не мають можливості ходити до школи в Харкові. І для прикладу наведу статистичні дані: у Харкові, як сказав мер, раніше було 715 шкіл, а за ці майже два роки обстрілів серйозно пошкоджено понад 300 шкіл – це майже половина шкіл. І окрім руйнувань, там немає навіть умов для того, щоб ходити до школи. Тож майже два роки діти там можуть навчатися лише онлайн, і тому створення шкіл в метрополітені – це важлива справа. Це засмучує, але без цього дуже складного рішення не можна рухатися вперед.

Ваше Преосвященство, Ви говорили про важливість для Вас особисто, а також для інших людей, бути поруч з людьми в дуже складних умовах, таких як у Харкові: це благословення, дар, який, я думаю, відчули також і люди, які приїхали з-за кордону, щоб бути поруч з людьми в Україні. Для Вас особисто, наскільки важливо було відчувати цю підтримку через присутність людей, які приїжджали відвідувати Вас?

Так, як Ви правильно зазначили, присутність, допомога важливі. Це важливо в трьох аспектах: в духовному, тобто молитва, молитва всього світу; друге  – це гуманітарна допомога, тому що насправді багато таких регіонів, як Харків, живуть майже виключно за рахунок гуманітарної допомоги; і ще одне – це психологічний аспект: не залишатися наодинці. Важливо не бути самотнім, але також бачити іншу людину, яка прийшла, яка може зрозуміти труднощі, бо в іншому випадку існує великий ризик, що війна перестане з’являтися у новинах, бо вона завжди далеко від багатьох. Натомість, принаймні ця фізична, особиста присутність інших нас втішає. Наведу приклад: у Харкові я також мав коротку зустріч із сестрою Дарією Панасть, греко-католицькою монахинею Згромадження Святого Йосифа Обручника, яка кілька місяців тому, везучи гуманітарну допомогу, отримала поранення під час обстрілу, разом з нею було ще троє людей. Сьогодні богопосвячені особи, черниці виконують також і цю місію: доставляють допомогу туди, куди її ніхто не може довезти. Я запитав сестру Дарію: «А після того, як Вас поранили, хтось зміг Вам допомогти?». Вона відповіла: «Ні, тому що нікого не було поруч», адже їхня машина з гуманітарною допомогою була єдиною. Тільки українські військові побачили їх і зрозуміли, що щось трапилося, і поспішили їх рятувати. Так що ця фізична присутність важлива з усіх точок зору: як особиста допомога, як гуманітарна допомога, як психологічна і духовна допомога. Потім було дуже зворушливо бачити, як сестра Дарія, одужавши, відразу повернулася до катехизації з дітьми, до служіння в Карітасі, до свого служіння на парафії. Так що люди не зупиняються, потрапляють під обстріли, отримують поранення, а потім одужують і далі продовжують працювати. Тому я б сказав, що навіть для тих, хто приїжджає, тих, хто приїжджає з-за кордону, може бути справжнім даром побачити, яким християнським покликанням ми сьогодні живемо.